2.2. Визнання держав і урядів

Все тече, все змінюється, як говорили стародавні греки, – panta rhei. Це стосується й держав. Так, одні держави через об’єктивні та суб’єктивні причини припиняють своє існування (наприклад, НДР, СРСР, Чехословаччина), інші з’являються на політичній карті світу (Україна, Білорусь, Росія, Словаччина, Хорватія, Чехія й ін.). У зв’язку з цим уже існуючі держави повинні вирішувати питання, як варто будувати свої відносини з новою державою? У міжнародно-правовій площині це означає необхідність визнання або невизнання виниклої держави, а в деяких випадках і вирішення проблеми правонаступництва.

Під визнанням у міжнародному праві розуміють акт уже існуючої держави, у якому вона виражає свою волю встановити певні стосунки з новою державою як суб’єктом міжнародного права.

Науці міжнародного права відомі дві теорії визнання – конститутивна й декларативна. Перша теорія була вперше сформульована в декларації міністра закордонних справ Еквадору Тобара в 1907 р. Пізніше вона одержала схвалення президента США Вільсона, тому в деяких джерелах вона йменується доктрина Тобара-Вільсона. На підставі цієї теорії держава стає суб’єктом міжнародного права тільки після визнання її з боку інших держав.

Відповідною реакцією на дану концепцію постала декларативна теорія визнання, котра стверджує, що держава стає суб’єктом міжнародного права з моменту своєї появи. Держава стає суб’єктом міжнародного права в силу свого існування й наявність акту визнання (або його відсутність) не впливає на її міжнародну правосуб’єктність.

Визнання – надзвичайно важливий політико-правовий акт, що дає державі змогу реалізувати потенційно властиві їй права, як суб’єктові міжнародного права, за допомогою встановлення стабільних відносин із уже існуючими державами. У міжнародно-правовому розумінні невизнана держава втрачає можливість активної участі у міжнародному спілкуванні. Проте, в неповній формі вона має можливість здійснювати свою правосуб’єктність, тобто брати участь у міжнародних договорах, міжнародних організаціях. Саме тому нові держави прагнуть бути визнаними якомога більшою кількістю держав у найкоротший термін.

З огляду на той факт, що нова держава не завжди стає бажаним учасником міжнародних відносин, практика міжнародного права виробила різні обсяги визнання, іменовані формами визнання.

Усі форми визнання є офіційними й спричиняють певні правові наслідки у взаєминах сторін. Визнання de jure – це повне й остаточне визнання, яке означає, що держави, які визнають і держава, яку визнають установлюють стабільні стосунки в багатьох сферах (обмінюються дипломатичними й консульськими представництвами, розвивають тісні торгово-економічні контакти, співпрацюють у галузі освіти й науки тощо). Така форма визнання не може відкликатися назад у випадку погіршення відносин між державами, що свідчить про її остаточний характер.

При визнанні de facto найчастіше сторони встановлюють консульські стосунки й розвивають торгово-економічне співробітництво. Ця форма визнання є перехідною до визнання de jure, тому її часто називають “напіввизнанням”. Визнання de facto може бути відкликане стороною, що визнає. Звичайно дана форма визнання застосовується до нового уряду, коли немає повної впевненості у його стабільності.

У зв’язку з тим, що міжнародні відносини – явище складне й не завжди передбачуване, іноді виникають ситуації, коли з новою невизнаною державою доводиться контактувати щодо економічних, спортивних або інших питань. Такі разові відносини при офіційному невизнанні називають визнанням ad hoc або разовим визнанням. Часто такі разові контакти щодо конкретного питання супроводжуються заявою держави про те, що дані відносини з новою державою не означають її визнання.

Рішення про визнання нової держави оформляється офіційним актом вищих органів держави. Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України таке рішення приймає Президент України. Аналогічне положення діє й у Російській Федерації.

До числа міжнародно-правових акторів, які потребують визнання, належать: уряди; народи, що реалізують право на самовизначення; повсталі сторони та сторони, які воюють; організації й рухи опору.

Новий уряд потребує визнання тоді, коли прийшов до влади неконституційним шляхом, найчастіше за допомогою військового перевороту, наприклад, у жовтні 1917 р. у Росії або у вересні 1973 р. у Чилі. Немає необхідності у визнанні нових урядів, які змінюють попередні відповідно до конституційної процедури тої чи іншої країни. Близьким до цього різновиду визнання є визнання урядів у вигнанні або еміграції, коли через військову окупацію, уряд тої чи іншої держави змушений був тимчасово емігрувати в іншу країну й звідти керувати боротьбою із загарбниками. Для ілюстрації можна послатися на досвід Другої світової війни, коли із такої причини уряди Норвегії, Польщі й деяких інших держав змушені були емігрувати в Лондон і звідти здійснювати керівництво визвольною боротьбою у своїх країнах.

У період боротьби народів Африки й Азії проти колоніалізму й створення власних незалежних держав також виникали національно-визвольні рухи й організації (Фронт національного звільнення Алжиру, Народна організація Південно-Західної Африки, Народний рух за звільнення Анголи й ін.), які були визнані багатьма державами. Такі рухи й організації як суб’єкти міжнародного права, отримавши широке міжнародне визнання, виступають на міжнародній арені як єдині законні представники своїх народів. Після здобуття незалежності національно-визвольні рухи й організації звичайно трансформуються в політичні партії. Багато хто з них стають правлячими партіями у своїх країнах.

Визнання воюючої й повсталої сторони широко застосовувалося в першій половині XIX – на початку XX ст. у країнах Латинської Америки під час громадянських воєн, хоча не виключене використання цього виду визнання й у цей час. Основним юридичним наслідком такого виду визнання є поширення законів і звичаїв війни, зокрема Гаазьких конвенцій 1907 р. і Женевських конвенцій 1949 р., на воюючі або повсталі сторони.