Організація реєстрового козацтва. Його роль у суспільно-політичному житті українського народу

Реєстрове козацтво – частина українського козацтва, яка перебувала на державній військовій службі. Козаки записувалися до спеціальних списків-реєстрів, що було основою для визначення державою їхніх прав і привілеїв. Реєстрове козацтво не вимагало великих видатків і відзначалося високою боєздатністю.

Уперше проект створення реєстрового козацтва був висунутий 1524 р., за правління великого князя литовського й короля польського Сигізмунда, і реалізовано його 1572 р., за Сигізмунда II Августа, коли Україна входила до складу Речі Посполитої. До реєстру було записано 300 козаків. Реєстрові козаки були незалежними від місцевої адміністрації, звільнялися від сплати податків, отримували привілеї, й одним із них було право на володіння містечком з монастирем і землями до Чигирина для зимових квартир, арсеналу, шпиталю. Реєстровим козакам також були надані клейноди.

Реєстрові козаки завжди були елітою українського народу й відрізнялись своєю освіченістю. Вони завжди були рушійною силою в боротьбі за волю та незалежність України. Реєстрові козаки часто брали участь у козацько-селянських повстаннях, нац.-визвольній боротьбі українського народу. Видатні козацькі полководці починали свій шлях у реєстровому козацтві. Це – Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Іван Виговський, Іван Мазепа, Михайло Дорошенко й інші.

Реєстрові козаки не раз підтримували визвольні виступи народних мас, брали участь у антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях кінця 16 – 1-ї пол. 17 ст. під керівництвом К.Косинського, С.Наливайка, І.Сулими, К.Скидана та інших. Лише невелика частина реєстрової старшини, захищаючи свої особисті інтереси, проводила угодовську політику.

Народно-визвольна війна1648-1654 рр. скасувала реєстри як політичні документи польсько-шляхетського уряду, що обмежували чисельність українського козацтва. Замість реєстрів почали складати списки, на підставі яких визначали приналежність до козацького стану. Українське козацтво – складне і багатогранне суспільне явище, яке відіграло надзвичайно важливу роль в історії України та її народу. Саме завдяки козацтву в середині XVII століття була створена суверенна укр. держава, яка продовжила державотворчу традицію українського народу. Унікальність України полягає в тому, що це був єдиний край, де козацтво створило свою державу, організовану на козацьких засадах. У другій половині XVII – першій половині XVIII століть Українське козацтво не лише виступало як національні збройні сили, а й було головним чинником збереження української державності. Завдяки впливові козацтва на українську культуру, збереженню козацьких традицій українці і в подальшому, у часи бездержавності, зберегли прагнення до волі і незалежності, а образ козака став уособленням ідеалу чоловіка-воїна, захисника вітчизни.

26.Українська шляхта в 14-16 ст. Костянтин (Василь) Острозький

З 15 в. в Україні утверджувалась така структура панівної еліти: князі - пани - середні і дрібні шляхтичі (земяне). Ця структура, поширена на Волині та в Центральній Україні, зберігалася до середини 17 ст.

Князі займали особливе положення вищої привілейованої ласти, до якої не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі посади, бо князем треба було народитися. Дослідники налічують понад 50 князівських родів, саме в яких українські мислителі 17 ст. вбачали спадкоємців княжих родів Київської держави. У середньовічному свідомості та політичній культурі політична влада ототожнювалася не так з державою, як з політичним лідером. Такими лідерами були князі, які й символізували ідею незалежності. Однак після Люблінської унії княжі роди майже не брали участі у загальнодержавній політичному житті Речі Посполитої. Більшу частину своєї енергії вони направляли на створення власних держав-уділів, де правили як незалежні володарі. Зразком таких некоронованих королів були представники роду Острозьких, зокрема Костянтин і його молодший син Костянтин (Василь).

Протягом століть рід князів Острозьких служив символом відособленості України-Русі. Особливо виразне звучання ця місія придбала в кінці 16 - початку 17 ст. Саме тоді коріння роду Острозьких почали виводити від великих князів київських часів Київської Русі. Так, Іпатій Потій в 1598 р. називав Костянтина-Василя Острозького "... гілкою Володимира Великого, коий Руську землю охрестив". Герасим Смотрицький у вірші, завершується передмова до Острозької Біблії (1581 р.), підкреслював не тільки кровний, а й духовну спадковість, вибудовуючи християнські чесноти княжого дому в один логічний ряд: "Володимир бо свій народ хрещенням просвітив, Костянтин ж богоразумія писанням висвітлив. .. "

Після смерті польського короля Стефана Баторія (1586 р.) Костянтин (Василь) Острозький вважався одним з можливих претендентів на престол. Секретар папського нунція у Варшаві підкреслював, що на боці князя дві переваги: ​​по-перше, він найбагатша людина держави;

по-друге, його всі поважають як чоловіка розсудливої ​​і гідного, і єдине, що заважає, - князь "русин і вождь схизматиків".

Отже, традиція кінця 16 - початку 17 ст. без вагань-наділяла Острозьких споконвіку руським походженням і вважала їх прямими нащадками князів Рюриковичів. Таким чином доводилася безперервність державницьких традицій на українських землях.

Нижчою шаром еліти були пани. Вперше в українському актовій мові цей титул згаданий в грамотах галицького князя Лева 1 Даниловича (друга половина 13 ст.). Шірокоупотребітельним у Великому князівстві Литовському титул "пан" став з середини 15 ст. Так титулували не тільки найвизначніших феодалів, але і бояр-васалів і придворних: спочатку волинських князів, а потім і по всій Литві та Білорусі. Критерієм такого титулування була наявність спадкової (вотчинної), а не наданої від великого князя землі.

Найбільш близькою до суспільних низів - як за походженням, так і за способом життя - була дрібна шляхта, або земяне, переважно представляли нащадків тих слуг, які відбували військову (боярську) службу, виконуючи роль проміжної ланки між селянством і військово-служилим шаром. Це ланка було розірвано в 16 в., Коли ті зі слуг, які спадково, з діда-прадіда, відбували таку службу, отримали або "вивели" собі шляхетство; решта ж поступово злилися із селянством.

Українська шляхта, втрачаючи на протязі 15-16 ст. політичну владу і здатність вирішувати долю Батьківщини, залишалася впливовою силою місцевого життя. Успадкувавши державотворчі традиції княжого Києва, вона передала їх козацтву, яке очолило боротьбу за відновлення української держави в 17 в.