1.5. Соціальні зміни і розвиток

Специфічним різновидом соціальних змін є соціальний розвиток. Якщо термін «соціальні зміни» фіксує зміни в соціальній системі безвідносно до їх спрямованості, то поняття «соціальний розвиток» має своїм ядром оцінний компонент. Це поняття фіксує процеси вдосконалення, поліпшення, зростання. Серед важливих атрибутів соціального розвитку звичайно виділяють такі: а) спрямованість (наявність певного континууму змін, усталеного ряду якісно різних станів); б) усталеність, відчутність зворотності кількісних та якісних змін; в) закономірність, тобто необхідний характер.

З початку становлення соціологічної науки точаться дискусії відносно самої можливості вивчення проблем соціального розвитку в її предметних межах, оскільки наявність оцін­ного компонента вимагає суб’єктивного (оцінного) знання (цінностей, ідеології тощо), а це начебто суперечить об’єктивності наукового методу соціології. Тому мають досліджувати лише соціальні зміни, не визначаючи їх як «прогрес» чи «регрес». Ці дискусії, на наш погляд, відображають реальні складності проблеми, неможливість її однозначного вирішення. По-перше, цінності (і оцінка в цілому) принципово не можна усунути з соціологічної науки, оскільки в пізнанні людської взаємодії неможливо чітко розмежувати об’єкт і суб’єкт дослідження: соціолог завжди інтегрований, включений у соціальну реальність, тобто змушений прийняти ціннісні уявлення; по-друге, очевидно, що категорія «соціальний розвиток» не може бути універсальною. Існують такі різновиди соціальних змін, які принципово неможливо оцінювати з точки зору «прогресу—регресу». Це, зокрема, мистецтво, релігія, філософія тощо.

По-третє, оцінюючи будь-які соціальні процеси як розвиток («прогрес»), ми фіксуємо лише одну грань їх реального буття. Навіть на рівні здорового глузду ми розуміємо, що роз­виток будь-якого інституту завжди супроводжується дуже різними наслідками. Практика трансформаційних процесів у сучасній Україні дає багато прикладів таких амбівалентних (неоднозначних) змін.

Враховуючи сказане вище, стає зрозумілою важливість визначення оцінних понять, які мають бути критеріями для віднесення тих чи інших соціальних процесів до різновиду «соціальний розвиток». В історії сучасної соціології та соціальної науки в цілому було чимало спроб вирішити цю не просто теоретичну, а світоглядну проблему. Рішення пропо­нувалися надзвичайно різні як за змістом цих критеріїв, так і за процедурою їх застосування. Але домінував антропологічний підхід: соціальні зміни мають оцінюватися з точки зору забезпечення умов для розвитку та реалізації особистості.

1.6. Соціальні зміни в Україні.

Виходячи із трактування модернізації як процесу переходу від традиційного аграрного суспільства до світського, урбанізованого, індустріального, можемо зазначити, що модернізація в різних регіонах України відбувалася неоднаково і неодночасно. У Західній, під австрійській Україні модернізація припала на кінець XVIII — поч. XIX ст. і мала первинний, органічний характер. Після включення Галичини, Буковини і Закарпаття до складу Австро-Угорської імперії, австрійські урядовці взялися за ліквідацію традиційних, станових спадкових привілеїв і руху до набуття підданими громадянських прав, інтеграції і демократизації суспільства. Попри те, що Західна Україна була однією із найвідсталіших частин Австро-Угорщини, модернізаційні процеси тут відбувалися синхронно із тими, які відбувалися на решті територій імперії та інших країв Західної Європи.

Модернізація Східної, під російської України, як і модернізація Росії, мала всі характерні ознаки "навздогінної модернізації". Метою реформ Петра І, Миколи І, Олександра II було перейняття соціально-економічного і культурного досвіду країн Західної Європи. Якщо європейські модернізації (в тім і модернізація Австро-Угорщини) стимулювалися з надр самого суспільства і були плодом ініціативи і творчості народних мас, то всі російські модернізації носили мобілізаційний характер і проводилися під тиском влади.

Ще одним важливим етапом навздогінної модернізації стала сталінська індустріалізація Радянського Союзу. Вона також носила мобілізаційний характер. Ціною надлюдських зусиль усієї країни і жорстокої експлуатації народу Радянський Союз наростив військові м'язи, залишившись не модернізованою країною у царині суспільного життя, культури. Сталінському керівництву вдалося запровадити цінності економічного розвитку, індустріального виробництва і технічного прогресу в масову свідомість переважно селянської країни. Однак всі потуги правлячої верстви радянської держави пристосуватися до виклику розвинутих країн в соціально-економічній сфері лише імітували модернізацію. Створення радянського аналогу суспільства масового споживання вимагало реформ, яких партійне керівництво боялось як вогню.

Одним із досягнень комуністичної модернізації часто вважають модернізацію освіти. Однак розвиток освіти і науки в комуністичних країнах був надто ідеологізований. Не тільки гуманітарні, але й природничі науки повинні були цілковито відповідати догмам марксизму-ленінізму. Тому вони не могли розвиватися і допомагати у вирішенні соціальних проблем. Скажімо, генетика, як і кібернетика, в Радянському Союзі тривалий час вважалися "буржуазними лженауками".

Якщо розглядати модернізацію, як постійний процес, суттю якого є прагнення менш економічно розвинутих країн розпочати інтенсивний розвиток своєї економіки, форсуючи зміну технологічного укладу, то сьогодні Україна, як і решта постсоціалістичних країн, перебуває саме на цьому етапі свого розвитку. Тобто під цим кутом зору нинішню Україну можна вважати країною навздогінної модернізації.

Процес модернізації в Україні не можна розглядати тільки з технологічних позицій, як процес винятково економічного розвитку. Модернізація в Україні розвивається як ряд процесів, які взаємно переплітаються і впливають один на одного. Паралельно із оновленням економіки країни відбувається:

• соціальна модернізація, яка передбачає зміну професійної, соціальної і освітньої структури суспільства, як відповідь на технологічні зміни. Поява приватної власності, ринкового господарства покликали до життя нові, раніше не існуючі професії (маркетолог, комівояжер), соціальні статуси (власник заводу, рантьє), приватні школи та університети;

• інституційна модернізація, пов'язана зі зміною економічних і правових механізмів регулювання господарського життя суспільства, зумовлена технологічною і соціальною модернізаціями;

• політична модернізація, спрямована на створення сприятливих умов для проведення інституційної модернізації і підтримання суспільного консенсусу як умови стабільного розвитку;

• культурна модернізація, яка забезпечує виховання суспільної свідомості і культурно-освітнього рівня населення відповідного вимогам усіх рівнів модернізації.

Лише при гармонійному розвитку всіх зазначених типів модернізації, економічний розвиток країни набуває поступального характеру. Неузгодження векторів окремих типів модернізацій може звести нанівець увесь процес.

Стимулом і найбажанішим результатом модернізації для України, як і для решти країн, які ступають на шлях навздогінної модернізації, стало бажання перейняти нові передові технології виробництва і менеджменту, а також підвищити завдяки цьому продуктивність праці та рівень життя в країні.

Однак високі технології, зазвичай, країнам-реципієнтам не передаються. Країни технологічного ядра ніби "скидають" своє масове виробництво у країни, що розвиваються, передаючи технології в міру того, як вони стають застарілими. В інших країнах використання цих технологій може бути ефективним і прибутковим лише завдяки нижчій оплаті праці, а також менш жорстким соціальним і екологічним нормам.

Чи означає це, що Україні судилося бути "вічно навздоганяючою країною"? Існують різні думки з цього приводу. Академік Російської Академії Наук Володимир Ядов відзначає, що теорії лінійного, однобічного і прогресивного розвитку всіх країн і народів, відповідно до європоцентричної моделі, у наш час заперечуються самою історією людства. На користь цього твердження він висуває такі аргументи:

• людська історія перестала бути природно-історичним і стає соціально-історичним процесом. Це означає, що у наш час вирішальної ролі набувають фактори суб'єктні (включно з наукою), тобто здатність соціальних суб'єктів (від пересічних громадян до національних урядів і міжнародних організацій) реагувати на внутрішні (в межах цих суспільств) і зовнішні (з боку світової системи) виклики, випереджувати або стримувати небажані й небезпечні тенденції природних, соціальних, економічних, політичних змін і сприяти бажаним;

• багато країн і регіонів (СРСР, Японія, Китай, країни Африки і Латинської Америки) здійснювали модернізацію зовсім не таким шляхом, який "приписує" ідеальна європейсько-американська модель;

• втрата істинних властивостей спільноти ("гемайншафт") і перехід до суспільства сучасного типу ("гезельшафт"), сьогодні не вважається безумовним благом для людства. Втрата певних цінностей (щирість, безпосередність взаємин, віра в ідеали, "локальність" та ін.) сприймається сьогодні у західних суспільствах як втрата певних рис соціальності. Цим пояснюються такі тенденції, як: фактична відмова від концепції "плавильного казана" у США, розвиток у європейських країнах різноманітних форм самоорганізації на рівні сусідства (соттипіtу), збереження і навіть відновлення релігійних конфесій, фундаменталістських течій, формування "мереж" у бізнесі, науці і культурі, в Інтернет комунікаціях.