Розділ 2. Міфологічна парадигма в химерній прозі
2.1. Міфологічна елементи в химерній прозі
Фольклорно-міфологічна хвиля була пов’язана з загальним поглибленням історизму художнього мислення, прагненням прози до значних епічних характерів, а в кінцевому підсумку із суспільною проблемно-побутовою тенденцією: збереження віковічних багатств національного, морального та естетичного досвіду. Прагнення це має двоєдину мету: поповнити моральні арсенали сучасної людини, захистити їх від стандартизації, нівелювання, маскультури тощо і воскресити, оживити самі скарби минулого, зокрема в слові, чим викликані і деякі дослідницько-філологічні або результативні іронічні чи й пародійні переосмислення й трактовки [3, с. 53].
Саме у зв’язку з питаннями художньої умовності і була зачеплена проблема міфологізму у радянській художній літературі. Розмови такого плану стосувалися в першу чергу молодописемних літератур, літератур тих народів, «чия пам’ять ще зберігає сліди міфомислення» [7, с. 217], зокрема, це стосувалося творів Ч. Айтматова, Ю. Ритхеу. Охоче говорили (хоча не завжди схвально) про використання міфологічних моделей та структур у зарубіжних літературах ( у європейських модерністів, латиноамериканців, і т. д.).
При цьому постійно підкреслювалося, що російській літературі міфологізм не властивий, що в ній оживає епос. Навіть перші роботи про творчість Г. Маркеса мали на меті довести його незаперечний зв’язок з епосом і лише з ним [6, с. 349], хоча автори тут же робили обмовку, що «для такого роману дуже доречним виявився знайомий з дитинства «нижній поверх» міфології – фольклор, що побутує в народному житті: казка, яка несе в собі притчу, анекдот, який В. Я. Пропп зараховував до категорії «побутових казок», біблійні і євангельські міфи, народною уявою піднесені до рівня легенди, і просто народні повір’я, забобони, гадання, віщі знаки, прикмети”. [6, с. 451].
Фундаментальними і грунтовними були праці одного з провідних вчених-міфологів тодішнього Радянського Союзу, незаперечного авторитету в цій галузі Є. Мелетинського, який вперше детально і конкретно показав, аналізуючи твори Джойса, Ф. Кафки, Т. Манна, що ці відомі письменники використовують міфологію як інструмент для композиційної і жанрової організації життєвого матеріалу [31, с. 161]. Хоча ще довго після того деякі дослідники висловлювали незадоволення спробами письменників (особливо вітчизняних) звернутися до універсальної поетичної мови міфу. «Міф уявляється таким собі «золотим ключиком», що відкриває чарівні дверцята у світ нового, збагаченого і поглиблено «умовного» (або «магічного») реалізму ХХ століття», – зауважував Вс. Сахаров. [6, с. 371].
У багатьох творах міфологічної прози бачимо різні способи використання новітніх здобутків документального, лірико-психологічного, публіцистичного, іронічно-філософського та поетично-фольклорного типів художнього мислення [2, с. 251].
У ній відбувається морально-філософське, інтелектуальне осмислення фольклорного матеріалу, в тому числі і міфології. Способи втілення морально-філософської проблематики відбуваються на рівні ідейно-образної, стильової, жанрово-композиційної структури твору.
Розмови про використання міфології у сучасному художньому тексті варто пов’язати головним чином із язичницькими віруваннями та релігійними уявленнями давньослов'янських народів [46, с. 72].
Українська міфологія як сукупність народних міфів розвивалася як частина загальнослов´янської міфології. У літературознавчому словнику зазначено: «Українська міфологія не зафіксована цілісно: елементи давніх міфологічних уявлень, сюжетні мотиви ритуальних дійств опосередковано збереглись у фольклорних творах (казках, легендах, обрядових піснях, баладах), часто у поетично трансформованих формах» [29, с. 296].
Елементи найдавніших фольклорних жанрів поширені у творчості письменників-романтиків: у баладах Л. Боровиковського («Маруся», «Чарівниця» та ін.), творах М. Костомарова, І. Срезневського («Корній Овара») та ін. Картини ворожіння з´являються в поезії М. Маркевича («Приметы по коню», «Вороные кони») [31, с. 121]. Язичницькі міфологічні божества є образами поезії М. Шашкевича «Згадка» [46, с. 75]. Найяскравіше міфологія та магія представлені у творчості М. Гоголя (збірки «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Миргород»). Мотиви міфології та ворожіння нерідко використовував у своїй творчості Т. Шевченко. Найяскравішим прикладом є його поема «Відьма»; на основі язичницьких уявлень про смерть він створює подібний образ у поезії «Косар» (цикл «В казематі») [42, с. 206].
Чи не найширше прадавній пласт народного світогляду відображений у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», де поряд із образами людей діють образи духів лісу, поля, мавки, Щезник, Чугайстер тощо [46, с. 78]. Тут також зображені картини магії та ворожінь (зокрема в образах мольфара Юри та Палагни). Такою ж колоритною в плані відтворення міфології є драма Лесі Українки «Лісова пісня», де виведено ряд міфологічних постатей. Розгорнутою опоетизованою картиною життя громади з елементами поклоніння природі (сонцю, деревам, камінню) є повість І. Франка «Захар Беркут» [10, с. 163].
Великою мірою народна міфологія представлена у творчості письменників зламу віків. Найяскравішими прикладами є поетична збірка В. Пачовського «Ладі й Марені терновий огонь мій»; язичницькі мотиви пронизують збірки Б.-І. Антонича «Три перстені», «Книга лева», «Зелена євангелія», а також поезії В. Бобинського (кульмінацією розвитку мотивів є вінок сонетів «Ніч кохання» та збірка «Тайна танцю») [27, с. 17].
Народна міфологія є основою драматичних творів та поем О. Олеся «На зелених горах», «Над Дніпром», «Ніч на полонині», а також книга оповідань М. Івченка «Шуми весняні». Язичництво з його провідною темою сонцепоклонства становить змістову домінанту збірки П. Тичини «Сонячні кларнети», а також його недовершеної поеми-феєрії «Дзвінкоблакитне». Міф про схід і захід сонця як його пожирання вовком опрацьований у поезії П. Тичини «Ми кажемо». Мотив про захід сонця як вбивство чорним вершником дівчини використано М. Рильським у поемі «Марина». Рильський вводить й інші язичницькі мотиви у вірш «Косовиця», де подає поетичні стилізації замовлянь до землі, вітру, сонця, хмар: «Гей ти, земле, хліборобська мати», «Гей ти, вітре, парубче співочий», «Гей ти, сонце, мудрий господарю», «Гей ви, хмари, турки-яничари», «Ясна водо, молодая вродо», «Сестро, сестро, ти зелена рута» [48].
Перегуки із жанром замовлянь зустрічаються у віршах В. Сосюри («Минай, проклята ніч, минай!»). Цей автор у своїй поезії також неодноразово звертався до образів небесних світил, розкриваючи їх у контексті астральних культів. Стилізацією під древній жанр є вірш В. Поліщука «Заклинання», фольклорне джерело якого підтверджене епіграфом «Роса плаче без голосу» [20, с. 165].
Новим етапом введення язичницьких мотивів у художню літературу стала творчість письменників Празької школи. Їх широко використовували Є. Маланюк (збірка «Земна Мадонна»), О. Лятуринська (збірки «Гусла», «Княжа емаль», «Чар-зілля») [17, с. 114]. Образи язичницьких богів, оспівання природних стихій, відповідно до духу уявлень давніх русичів виявляється у збірці Ю. Дарагана «Сагайдак»; поганський еротизм, в якому відлунює традиція українського фольклору, пронизує збірку Н. Лівицької - Холодної «Вогонь і попіл». Творчість О. Стефановича є оригінальним синтезом дохристиянської міфології (поезії «Див», «Див кличеть», «Над світом кличе чорний Див», «Перун» та ін., де зустрічаються образи Ярила, Лади, водяників русалок тощо) та біблійних мотивів, що складає своєрідне поетичне двовір´я, суголосне з двовір’ям у народній творчості. Художньою інтерпретацією давнього язичницького жанру є вірш Ю. Липи «Прокляття» [48].
Зв´язок з давніми жанрами виявився і в прозі ХХ ст. Мотиви дохристиянських вірувань використав Ю. Опільський у творах «Іду на вас», «Сумерк», «Ідоли падуть», «Золотий лев» [32, с. 210]. У життя первісного суспільства заглибився й І. Сенченко у повісті «Руді вовки»; народна міфологія верховинців і вірування відображені в романі В. Гренджі-Донського «Сини Верховини», романі Докії Гуменної «Золотий плуг (епізоди вивчення Мадієм давньої Скіфії)» [11, с. 59].
З-поміж сучасних поетів язичницькими мотивами та образами чаклунів, князівен-ящірок, містичних звірів, народним анімізмом і поганською ритуальністю пронизані поезії В. Свідзинського (збірка «Поезії»), збірка В. Нечерди «Лада», І. Калинця (збірки «Вогонь Купала», «Світогляд Святовида», «Звениславині купави», «Дванадцята сумна книжечка», «Тринадцять алогій», «Міф про козака Мамая», «Ладі і Марені» та ін.) [2, с. 318]. Подібними мотивами наповнені збірки Ірини Калинець «Лісовий Никифор» та «Оранта».
Слов’янська міфологія стала основою сучасної української химерної прози 70-х років, зокрема творів В. Земляка «Лебедина зграя», «Зелені млини»; В. Дрозда — повістей «Ирій», «Самотній вовк», новел «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», роману «Листя землі»; Вал. Шевчука «Три листки.за вікном», друга частина роману «Дім на горі» — «Голос трави» містить ряд оповідань з народної демонології: «Відьма», «Перелесник», «Свічення», «Перевізник», «Чорна куля» та ін [38, с. 5].
Елементи магічного реалізму чітко просліджуються у романі В. Земляка «Лебедина зграя»:
фантастичні елементи можуть бути внутрішньо не суперечливі, але вони не пояснюються;
герої приймають, не заперечують логіки магічних елементів;
численні деталі сенсорного сприйняття;
часто використовуються символи;
емоції та сексуальність людини як соціальної сутності описуються дуже докладно;
течія часу будується таким чином, що він стає циклічним або вбачається відсутнім. Ще один засіб - колапс часу, коли сучасне повторює чи нагадує минуле;
причина та наслідок міняються місцями - наприклад, персонаж може страждати "до" трагічних подій;
широко використовуються фольклор і міфологія;
події передаються з альтернативних поглядів - голос оповідача перемикається з третьої на першу особу, часто трапляються переходи між топоглядами різних персонажів та внутрішнім монологом стосовно до загальних взаємин та спогадів;
минуле контрастує із сучасним, астральне - з фізичним, персонажі - один з одним;
ясний фінал твору дозволяє читачеві визначитися, що ж насправді відповідає до дійсного перебігу подій - фантастичне чи повсякденне.
У радянський період розвитку фольклористики було накладене ідеологічне табу на дослідження жанрів міфології та магії, космогонії давніх слов’ян. У наш час ця прогалина заповнюється новими дослідженнями та виданнями. Помітними стали праці М. Москаленка «Фольклорний алфавіт давньоруського космосу» («Золотослов», К., 1988), О. П. Знойка «Міфи Київської землі та події стародавні» (К., 1989), «Українці: народні вірування, повір’я, демонологія» (К., 1991), С. Плачинди «Словник давньоукраїнської міфології» (К., 1993), «Українські замовляння» (К., 1993), В. Войтовича «Сокіл-Род, Легенди та міфи стародавніх українців» (Рівне, 1997), «Українська міфологія» (2002) та ін [20, с. 129].
На даному етапі дослідження української міфології виникають труднощі, які полягають у тому, що вона майже не зафіксована у писемній формі, а існуючі згадки про стародавні вірування надто фрагментарні. Окрім того, побутуючи усно, міфи з часом видозмінювались, підпадаючи під різноманітні впливи.
Але нам видається не зовсім перспективним постійні спроби відкинути міфологізування як один із прийомів химерної прози. Говорячи про символіку, про художню умовність, про фольклорні мотиви такої прози ми все одно зустрічаємо проблему використання міфу. Бо, говорячи про символізм того чи того твору, ми не можемо обминути питання про те, звідки ж виникає символ, чому його наповнення саме таке, коли воно склалося і до чого тяжіє.
Загальним підсумком дискусії про використання міфології у сучасній художній літературі можна вважати статтю «Література і міфи» Ю. Лотмана, Є. Мелетинського у двотомній енциклопедії «Мифы народов мира» [33, с. 510], де автори, простежуючи складний шлях розвитку міфопоетики від античних часів до ХХ ст., особливу увагу звертають на специфіку проявів відродженого інтересу до міфів у мистецтві ХХ ст.: використання міфологічних сюжетів та образів, що бере початок у романтизмі, призводить до створення таких творів як «авторські міфи», «романи-міфи», «драми-міфи», «поеми-міфи».
Однак, незважаючи на те, що міфологізм уже не сприймається як табу, маємо ситуацію, коли зважено і детально говорять про нього або в контексті зарубіжної літератури, або ж лише у контексті української літератури.