1.2. Поетика химерної прози
«Новий роман» характеризувався стильовою різноманітністю й експериментальними способами художнього освоєння дійсності ( включення в художній текст документів і хроніки подій, елементів есе, гротеск, символіка, вільне поводження з часом аж до препарування його в разі потреби, конструювання схематичних художніх форм, недомовленість і т. д.) [34, с. 381]. Химерні твори позначені печаттю нових шукань. Переосмислюється багато джерел, плідно використовуються елементи інших жанрів, навіть видів творчості. Художні твори близькі до народних бувальщин своєю фантазійністю, різноманітними перевтіленнями і неймовірностями [38, с. 5].
«Химерність» – об'єднувальна назва, що сполучає «фантасмагоричність», «дивність», «примхливість», «кумедність» тощо. Якщо говорити про химерний стиль як жанрову специфіку творів, то домінуючим на образно-змістовому рівні слід визнати пародійно-комедійне начало, ексцентричність, гротесковість у змалюванні персонажів, а в мовностильовому плані – орієнтацію на усне розмовне мовлення, на використання оригінальних іменувань, що і зумовлює специфічність цього літературного напряму [9, с. 146].
Найістотнішою прикметою вважається відтворення фольклорного, отже народного світовідчуття і утвердження історизму як відчуття «неперервності” процесу життя (М. Ільницький)…» — вказує Л. Новиченко. [36, с. 141].
В українській прозі не знайшов свого розвитку роман умовний, параболічний, який зараз став одним із важливих здобутків світової літератури. Але мова про міфологізм та нові можливості романного жанру виникла у зв'язку з появою так званої «химеронї» прози, а ще точніше, після виходу «химерного роману із народних уст» «Козацькому роду нема переводу…» О. Ільченка, який і дав назву новому явищу, і який за усієї своєї популярності, спричинив поштовх до написання такого типу творів, хоча умовність в літературі тоді розглядалася як щось небажане і заборонене [34, с. 421].
Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції [45, с. 143].
Однією з визначальних особливостей химерної прози вважають фольклорність. «Про «химерну прозу» у нас писали чимало, – зазначає М. Ільницький [31, с. 161], але часто суть її зводилася до фольклорної ремінісценції, тимчасом як головний нерв тут усе-таки – утвердження історизму як неперервності процесу життя, того, що колись О. Кобилянська називала золотою ниткою історії. Ця сила зв'язку поколінь в українській прозі найвиразніше пробилася крізь призму фольклорних асоціацій, фольклорного світовідчуття, але така вона не знижує вагомості проблематики».
До головних рис химерного роману на образно-змістовому рівні відносять також химерно-гротескний, ексцентричний, а точніше, жартівливо містифікований погляд на людину і світ (М. Жулинський) [16, с. 213], неосяжність сюжетного часу, несподіване поєднання різних стилістичних шарів – гротеску, лірики, патетики, іронії (В. Панченко) [38, с. 10].
Вперше було вказано і на таку особливість, як створення особливих міфоструктур, що дозволяє надати оповіді легендаризованого характеру: «Будуючи свої твори за законами легенди, деякі автори вводять у них і легенди (міфи) справжні (або зімітовані), що надає авторській ідеї ще відчутнішої історико-філософської глибини, а героям – дивовижної монументальності…» [33, с. 510]
У химерному романі наявний глибокий продуманий другий план оповіді, який несе в собі основне смислове навантаження. Оповідь часто переключається з образного плану в філософський, впливає на читача опосередковано, через «недовіру» читача, що створює своєрідну дистанцію між письменником і зображуваним матеріалом. До іронії тут додається казковість, серйозно-сміховий елемент, народно-святкова універсальна атмосфера. Ця особливість розповідної манери пояснює багато в чому специфіку гумору химерного роману [13, с. 219].
Характерною рисою мови химерного роману є широке використання просторіччя [26, с. 136]. Показовим у цьому плані є роман О. Ільченка, насичений лексикою знижено просторічного ряду на зразок: пика, носюра, патли, скорохвацький, мідноликий, продертися, злапати, базікати, заіржати тощо [23, с. 213, с. 271, с. 416]; вульгаризмами і лайками: полизач, мартопляс, шелихвіст, голодранець, гольпітака, лобуряка, тюхтій, мерзотник, шльондра, тягайло, баболюб, одоробло, божий полизач, гемонське дівчисько та ін [23, с. 213, с. 116, с. 36]. Стильова настанова на простонародність яскраво виявляється і в таких порівняннях Ільченкового роману як: величається, мов чумацька воша, як зелена трясця, мов курячий пуп, як із кота борщ та ін [23, с. 91, с. 114, с. 163].
Продовженням бурлескної традиції є синонімічні ряди і численні переліки: «І ніколи не було так, щоб коси її та не пахли чим-небудь: ромашкою, материнкою, любистком, полином, кропом, огірчаним гудинням, яблуневим цвітом, колоссям житнім чи пшеничним, коров'ячим молоком, медом, малою дитиною» (Є. Гуцало) [9, с. 147].
Властива ряду таких переліків точна конкретизація, «паспортизація» побутових реалій, зокрема назв страв і напоїв. Так, наприклад, у П. Загребельного: «Досить спокійно сприйняли світлоярівці зникнення різнокольорових (іноді й вельми славних) українських горілок, всіх отих «Полтавських», «Сумських», «Чернігівських», «Вінницьких», «Запіканок», «Спотикачів», «Перцівок», «Вишнівок», «Слив'янок», і заміну їх універсальною «Екстрою»» [48].
Багатство і розмаїття усної розмовної лексики знаходять продовження у властивому химерним творам нагромадженні фразеології: «Але ж у пеклі – все тепло, а піди в рай, то й про дрова дбай! Вп'яв би тобі душу, як червака в грушу, та й гнилу чортяка видрав, бо грішна: серце з перцем, а душа з часником!» (О. Ільченко) [23, с. 213].
Артистичне ставлення до слова, постійна словесна гра, семантичне обігрування фразеологізму, прислів'я і приказки характеризують повість В. Дрозда «Ирій»: « - Відійдемо, побалакати треба, а стіни вуха мають… Я зирнув пильніше і побачив у щілинах, між зеленкуватих від моху цеглин, тарілочки схожих на опеньки вух» (с. 180) [48].
Щодо роману Є. Гуцала «Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий», то він цілком збудований на народних приказках і прислів'ях, з яких, як зазначає професор Ю. Шевельов, «частина є автентичних, часто побудованих на стилізації, зроблені самим автором»: «Не може соловей без пісні, а Хома без слави», «...тільки в праці я красивий та вродливий, а вдачею своєю не вредний і не спесивий!», «… а мені робити – що п'яному з гори котитись…!» [3, с. 51]
Домінування сміхового, гумористичного начала в прозі розглядуваного жанро-стильового напряму виявляється і у відповідному доборі імен і прізвищ персонажів: пан Купа – Стародупський, пан Пампушка, Данило Пришийкобиліхвіст, Пилип з Конопель, сотник Хівря, Хома Нетреба, Оникій Бевзь, пан Оврам Роздобудьки, Лука Заплюйсвічка, (О. Ільченко) [23], Михайло Решето, Колька Капельдудка, пес Нерон-Балалайка, Кузьма Перевесло (В. Дрозд) [49], доктор ерудитних наук Варфоломій Кнурець, товариш Багатоголосу,дядько Зновобрать, Іван Іванович Невіжний, Петро Безтурботний (П. Загребельний) [49].
З народнопоетичних джерел автори химерних творів запозичують насамперед мовностилістичні прийоми сміхового фольклору, як, наприклад, використання стилістики народних небилиць у романах О. Ільченка і Є. Гуцала: «Це була звичайна собі дівчина, метка і моторна, не куца й не цибата; не білява й не чорнява, й не руда; не потвора, але ж і не вродливиця, не краля; досить таки крихкотіла і навіть рябенька трішки…» (О. Ільченко) [23, с. 473].
До мовностильових рис, що їх можна виділити в структурі химерної прози як визначальні для жанрової специфіки, належить також пародіювання інших мовних стилів. Іронічно-пародійний струмінь химерної прози найпотужніше виявився у романі П. Загребельного «Левине серце» і в повісті В. Дрозда «Ирій» [39, с. 8 ]. Поетика цих творів будується головним чином на висміюванні, пародіюванні серйозного офіціозного слова в усіх його виявах – ораторському, лозунговому, газетно-публіцистичному, поетично-декларативному, діловому, науковому.
Загалом слід підкреслити, що вже з перших сторінок химерних творів читачеві впадає в око своєрідність манери викладу, багатослів'я, зосередженість на слові.
Іноді звучать відверті панегірики народній українській мові, як у романі П. Загребельного «Левине серце»: «…світлоярівці в своїй закоханості й само засліпленні вважали, що поза Дніпром немає України, бо ж думалося: Дніпро – як мова. Мово наша і Ріко наша! Невичерпна, вічна й молода, як весняне листя. Райдуги купаються в Дніпрі, небо хмарніє від птаства, червоно вишневі зорі горять угорі, земля стогне від тяжкості хлібів, громи вигуркочують над просереддю Ріки, і садки вишневі коло хат, і хрущі над вишнями, і червоно в небо устає новий псалом залізу, а над усім мова гримить, і шепоче, і ніжно лащиться, і бунтується...» [49].
У химерному романі не автор веде слово, а саме слово мовби веде автора, постійно примушуючи його перечіпатися об нього, звертати увагу, зосереджуватися не так на розгортанні сюжетної дії, як на самому слові. Він виразно демонструє свою залюбленість у слово, увагу до його звучання, значення, походження: «Самусеві справді треба було давно вже набити морду (ах, який усе ж таки не парламентський зворот!)» (П. Загребельний, с. 11) [49].
Варто звернути увагу і на те, що аналізуючи романи «Лебедина зграя» В. Земляка, «Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай і Чужа Молодиця» О. Ільченка О. Ковальчук виявляє такі необарокові риси «химерного роману»: посилена увага до слова; "надлишковість", декоративність стилю, метафоризм; тяжіння до динамізму, змінності; експресивність письма; тяжіння до «театралізованих» структур [26, с. 136]. Абсолютизація усіх цих рис у постмодернізмі (зокрема українському) дозволяє на сьогоднішній день визначити "химерний роман" як «перед-постмодерністське» явище в нашій літературі (як, скажімо, «магічний реалізм» — підґрунтя латиноамериканського постмодернізм) [4, с. 15]. Порівняймо: «Постмодернізм заявив про себе в українській літературі як сфера необарокової карвалізованої гри й лінгвістичного піронізму» [8, с. 38]. Власне, подальший розвиток вітчизняної та зарубіжної наукової думки свідчить про значне зближення між термінами «необароко» та «постмодернізм»: з одного боку, відбувається їх часткове ототожнення: «необароко» вживається як синонім «постмодернізму» (Х. Р. де Бентос, К. Відаль, О. Калабрезе); з іншого — між ними встановлюються родо-видові зв'язки: необароко розглядається як напрям постмодернізму чи його етап розвитку (М. Липовецький, Т. Гундорова, Б. Бєгун) [6, с. 321].
Відомий російський дослідник постмодернізму М. Липовецький [8, с. 30] розглядає необароко як одну з основних (поряд з концептуалізмом) стратегій побудови дійсності, вироблену постмодернізмом. Поряд з принципами необароко, виділеними О. Калабрезе, він звертає увагу й на такі, як реміфологізації культурних знаків і фрагментів та естетизації усіх їх сфер життя, наближаючи необароко до «високого модернізму».
Б. Бігун, аналізуючи основні характеристики культури необароко, позначає цим терміном етап розвитку постмодерністської літератури кінця 70-х і особливо 80-х рр. — етап тотальної текстуалізації реальності: «...необароко є певною паралеллю добі власне бароко; необароковій літературі властиве звертання до авторів, тем і стилю бароко, однак, у першу чергу, цей термін характеризує специфічний спосіб світорозуміння і сучасну модифікацію постмодерністського художнього стилю» [8, с. 29].
Отже, якщо говорити про визначення жанрової специфіки українського «химерного роману», то домінуючими в творах на образно-змістовому рівні слід визнати пародійно-комедійне начало, риси ексцентричності, гротесковості у розгортанні дії і змалюванні персонажів, а в мовно-стильовому плані – це передусім орієнтація на усне розмовне мовлення, семантично «низькі» мовні шари, установка на «простонародність», пародіювання інших мовних стилів, головним чином, офіційних.
У деяких із наведених творів сильним є вплив фольклорної поетики, проте фольклоризм їх є специфічним, орієнтованим передусім на створення гумористичного, сміхового ефекту, тому зазначену рису не можна вважати визначальною при віднесенні того чи іншого твору до розглядуваного жанру. У зв’язку з цим за межами химерної прози лишаються, на думку Л. Масенко, романи В. Земляка «Лебедина зграя» і «Зелені млини», оскільки фольклоризм цих творів має інше підґрунтя [21, с. 109]. Те саме можна сказати і про міфологізм. Введення фантастичних, а точніше фантасмагоричних елементів в оповідну тканину химерного роману, не має того глибинного під текстового смислового навантаження, як у творах філософсько-медитативного напряму, тому нічого спільного з химерним жанром не мають твори Вал. Шевчука, що їх зараховують нерідко до цієї стильової течії [8, с. 31].
«Химеризація», висміювання сухого офіціозного слова, публіцистичного штампу, лозунгового стереотипу, підкреслення його беззмістовності, фальші і відірваності від реального життя стимулювали вже в ті роки, які ми називаємо застійними, важливий процес вивільнення слова й думки з-під догматичного пресу заідеологізованості, процес, який так активно відбувається нині [40, с. 48].
Загалом пародійне спрямування належить до сильних і перспективних рис химерної прози, хоча для більшого успіху воно повинно було б мати різке сатиричне забарвлення. Щоправда, необхідно врахувати ту об'єктивну обставину, що справжня сатира в ті роки, коли були створені зазначені твори, могла б реалізуватись хіба що в «шухлядному варіанті».
На жаль, мода на химерний роман виявилася короткочасною. І причина цього полягає в неадекватності мовностильового вирішення розглядуваних творів реальній мовній ситуації. Мова прозового твору, якщо він претендує на відтворення усного розмовного мовлення, має відповідати тому мовленню, яке побутує в реальному житті. Лише в цьому випадку читач сприйматиме твір попри всю його ексцентричність, фантастичність і химерність як життєвий.