ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………...
РОЗДІЛ 1. ХИМЕРНА ПРОЗА ЯК ЛІТЕРАТУРНЕ ЯВИЩЕ
1.1.Передумови виникнення химерної прози. Історія поняття…….…………
1.2. Поетика химерної прози……………………………………………………..
РОЗДІЛ 2. МІФОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА В ХИМЕРНІЙ ПРОЗІ
2.1. Міфологічні елементи в химерній прозі…………………………………
ВИСНОВКИ…………………………………………….…………………….
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………
ВСТУП
Наша сучасна література, яка довгий час розвивалася всередині власних літературних кордонів і ревно оберігала свою соціально-історичну специфіку, гостро потребувала прилучення до інших типів свідомості і творчості. Посилений інтерес літературної критики до латиноамериканської літератури, який виник у 70-х роках і який однією із своїх складових має міфологічний роман, – це спроба стати на інопросторову та іночасову точку зору, поглянути на себе здалека. Через це настійливою необхідністю є потреба у розширенні рамок дослідження українського химерного роману.
Химерна проза з'являється у потоці української літератури в кінці ХХ століття. Разом із цією стильовою течією розгорнулися численні дискусії про химерний роман, під час яких обговорювалися питання різного характеру. Зокрема довго точилися розмови навколо його дефініції, яка б усіх влаштовувала. У цій дискусії були запропоновані такі визначення: фольклорно-міфологічна, умовно-алегорична, лірико-бурлескна, карнавально-вертепна проза [34, с. 28]. Однак вона так і не була вироблена.
Уже з самої епітетики стає зрозуміло, що йдеться про твори умовного характеру, насичені фольклорним, інколи фантастичним елементом, який іде від казки, легенди, сказання, здебільшого пронизані гумором, але ж нерідко звернені до романтики і лірики.
У зв'язку з полеміками навколо химерного роману в українському літературознавстві розгорталися питання і щодо використання міфологічних мотивів та сюжетів. З українських літературознавців у всесоюзній дискусії брали участь А. Погрібний, П. Мовчан, М. Ільницький, Ю. Покальчук, А. Кравченко [37; 34; 21; 26].
Цілий ряд робіт присвячений проблемі зв'язку міфу і сучасної літературної творчості. Це в основному роботи про роман, зокрема Д. Затонського, А. Гулиги, В. Днєпрова [33, с. 506].
Багато робіт було присвячено так званим прийомама умовності у літературі ХХ ст., де прямо про використання міфу не говорилося, але багато зазначалося про символіку, про створення умовних ситуацій, про притчевий характер такого літератури [2, с. 215].
Зв'язок міфології та сучасної літератури досліджувався в основному на досягненнях зарубіжної белетристики. Питання про міфологізм як універсальний прийом філософізації твору не піднімалося, оскільки в літературознавстві, як російському, так і українському, склалося дещо упереджене ставлення до засад міфологічної школи з причин, як пояснюють учені, однобічного підходу її до літературних явищ [35, с. 174].
На Україні ж після появи «Лебединої зграї» критика поспішила проголосити народження цілої стильової течії чи школи, у статтях з'явилися імена Г. Маркеса, А. Карпентьєра, Х. Кортасара. Навіть почала окреслюватися суперечка про те, як точніше назвати це літературне явище: романізований міф чи міфологізований роман, але в подальшому вона розвитку не одержала, – вказує М. Слабошпицький [39, с. 8].
Актуальність дослідження полягає у тому, що «химерний» роман набув великої популярності у кінці XX століття і посів важливе місце у творчості письменників цього періоду. Ця тема привертала увагу багатьох літературознавців, проте спроба дослідити її у повному обсязі так і залишилась нереалізованою. Химерність має давню літературну традицію й невичерпні фольклорні джерела.
Метою роботи є дослідження химерної прози як літературознавчої стильової течії, окреслення її основних рис та характеристика впливу міфологічних елементів на поетику романів, зокрема роман «Лебедина зграя» Василя Земляка.
Звідси випливають такі завдання:
дослідити сутність поняття «химерний роман»;
розкрити специфічні риси химерного роману;
проаналізувати роль міфологічних елементів у поетиці романів, зокрема у романі «Лебедина зграя» Василя Земляка;
проаналізувати втілення ознак химерності у романах «Лебедина зграя» В. Земляка, «Позичений чоловік, або Хома невірний і лукавий» Є. Гуцала, «Козак Мамай і Чужа Молодиця» О. Ільченка та ін.;
Предметом дослідження є романи В. Земляка «Лебедина зграя», «Позичений чоловік, або Хома невірний і лукавий» Є. Гуцала, «Козак мамай і Чужа молодиця» О. Ільченка та інші.
Об'єктом дослідження є окреслення жанрових меж химерного роману та рецепція жанру в літературній критиці і літературознавстві.
Вибір методів дослідження зумовлено загальною метою, конкретними завданнями роботи та специфікою аналізованого об'єкта. У роботі застосовується культурно-історичний метод, без якого неможливо виокремити аспекти, які вплинули на появу химерного роману. Не менш важливим є описовий метод і основні прийоми систематизації матеріалу. Досить широко використовується зіставний метод для увиразнення ознак у різножанрових творах письменників.
Наукова новизна полягає у дослідженні проблеми рецепції химерного роману в українській літературі. Це спроба проаналізувати історію химерного роману від його зародження до сьогодення. Велику увагу приділено дослідженню і аналізу міфологічних та фольклорних мотивів і структур, використаних авторами для створення певних образів, конфліктів, ситуацій.
Теоретичною основою курсової роботи слугують праці таких дослідників: М. Жулинського, Н. Зборовської, О. Ковальчука, П. Майдаченка, І. Семенчука, М. Слабошпицького, М. Бахтіна, Р. Іваничука, А. Михайлова, В. Дончика та інших [15 –17; 29; 25; 30 – 31; 39; 1; 20; 12 – 14; 24]. Безумовний інтерес для дослідження становлять також праці Є. Мелетинського [31], а також цілий ряд філологічних праць із галузі фольклористики, що з'явилися в середині 90-х років, зокрема дослідження М. Наєнка, А. Погрібного, де розглядалися питання поетики химерного роману [32; 37].
Практичне значення роботи полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані при написанні кваліфікаційних робіт, при розробці спецкурсів та факультативів з теорії літератури у ВНЗ, а також опубліковані в різних наукових і літературознавчих виданнях.
Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів та висновків. Перший розділ складається із 2 пунктів, які висвітлюють історію химерного роману, його характерні риси. Другий – з одного, який присвячений специфіці використання міфологічних елементів у химерних романах. Обидва розділи мають теоретичний зміст.
Розділ 1. Химерна проза як літературне явище
Передумови виникнення химерної прози
Помітним явищем в українському літературному процесі 1960 – 80-х років стала так звана «химерна проза», вивченням якої займалися М. Жулинський, М. Бахтін, Р. Іваничук, А. Михайлова, В. Дончик, А. Кравченко та інші [15; 1; 20; 10 – 13; 25].
В жанровому відношенні химерна проза найповніше увиразнена в романістиці. Витоки «химерного» роману сягають ще «Енеїди» І. П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд [47, c. 211]. Близькими по духу до першого твору нової української літератури є також «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, «Марко у пеклі» О. Стороженка, «Співомовки» С. Руданського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя [31, с. 158]. При всій різноплановості цих творів, спільним між ними вважаємо джерела народного світогляду, синтез набутків народної творчості з літературними прийомами, презентація рис національного менталітету.
Отже, ми можемо говорити про національні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запозиченим явищем, а являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим даному явищу є і сам термін «химерна проза» [32, c. 301].
Помилковим було б ототожнення української хмерної прози з такими феноменами, як «магічний реалізм», «параболічний», або «карнавальний» [49]. Подібні явища у грузинській, латино-американській, киргизькій літературах закорінені також у національні традиції. Зіставлення тут може бути лише типологічне.
Термін «химерний» з’явився у 1958 році разом із романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця. Український химерний роман з народних уст». На той час це був єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність [11, с. 120]. Він став не лише своєрідним прологом до появи низки творів новочасної умовної форми, а й започаткував тривке літературне явище – «химерну прозу». Амплітуда коливань критеріїв і оцінок цього явища, стверджує П. Майдаченко, була велика: від цілковитого неприйняття до спроб аналізу, від надто активних обговорень до зневажливого замовчування [30, с. 48]. Навіть назва цього стильового потоку так і не усталилася. Залишилася умовною. Так, приймаючи термін «химерна» течія, В. Брюховецький відносить до неї роман О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу…», твір Є. Гуцала «Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий», дилогію В. Земляка «Лебедина зграя» та «Зелені млини», твори П. Загребельного «Левине серце», В. Дрозда «Ирій», В. Яворівського «Оглянься з осені» [13, с. 263].
Назва стильової течії досить тривалий термін оминалася літературознавцями. Наприклад, у виданій збірці матеріалів V пленуму правління Спілки письменників України 12-13 квітня 1978 року «Український роман сьогодні» у ряді статей, зокрема М. Жулинського «Поглиблення аналітичності – вимога часу», йдеться про оновлення форм романного мислення, про наповнення сучасного художнього мислення міфологізованими образами і символами, про щедре використання умовних засобів художньої виразності, як-от жартування, гротеск, гіпербола, а також необхідність «включення» в процесі співтворчості абстрактно-асоціативного сприймання, про руйнування традиційної схеми побудови сюжету, про іронічно-бурлескну манеру викладу [47, c. 89]. Зрештою, називаються автори – О. Ільченко, В. Земляк, П. Загребельний, Р. Федорів, В. Яворівський, проте термін “химерний“ не вживається.
Окрім того, мала місце спроба розглядати явище у руслі соцреалізму, тому його важають різновидом філософського роману, який ніби органічно вписується в загальну картину розвитку української прози [18, с. 25].
Звернімо увагу на назви окремих досліджень – «Художня умовність...» [27, с. 29], «Ідейно-естетичні функції фольклорних елементів...». Мова йде про ту ж химерність, але треба було видавати це як прояви «умовних прийомів типізації, які багато чим завдячують фольклорові» [3, с. 126]. Абсолютно не заперечуючи сам принцип повернення «до джерел», все ж вловлюємо постійний острах, що непряме зображення дійсності, хоч і розкриває перед письменником широкі можливості, таїть у собі також і значну небезпеку, бо "умовні образи в таких випадках "вириваються" з-під контролю письменника, не співвідносяться з реальністю, стають самодостатніми [2, с. 126]. Дисертації, які в той час захищалися, теж обходили таку термінологію. У назві це означувалось як фольклоризм або умовність [34, с. 211].
Роман Іваничук у статті «Реальний ґрунт умовного», аналізуючи роман О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу…», В. Міняйла «Зорі і оселедці» і «Левине серце» П. Загребельного, ставить їх у контекст фольклорної течії серед розмаїття художніх течій і стилів у сучасному романі [46, c. 123]. Навіть згадуючи відомого латиноамериканського письменника Гарсіа Маркеса, він не використовує терміна «магічний реалізм».
Цікаво, що у «Словнику-довіднику літературознавчих термінів» (під ред Р. Т. Гром’яка) у статті про магічний реалізм читаємо: «В українському химерному романі «Марко Пекельний» О. Стороженка, «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки Альчести по Слобожанській Швейцарії» М. Йогансена, «Козацькому роду нема переводу, або ж козак Мамай і Чужа Молодиця» О. Ільченка, «Лебедина зграя», «Зелені Млини» В. Земляка та ін. простежується чимало рис магічного реалізму» [31, c. 153].
Схоже порівняння відбите і в «Лексиконі загального та порівняльного літературознавства»: «В українській літературі явище, споріднене магічному реалізмові, отримало назву химерний роман (О. Ільченко, В. Земляк, В. Шевчук)» [27, c. 37]. Як в одному, так і в другому випадку вживається цей термін без лапок і без застереження «так званий».
У своєму дослідженні «Художня умовність в українській радянській прозі» А. Кравченко зауважує, що неодноразові спроби назвати це явище інакше не дають поки що бажаного результату. При всій умовності визначення «химерний роман» увійшло в обіг сучасного українського літературознавства і критики [26, c. 6], тому автор користується цим терміном, усвідомлюючи його незадовільність.
В. Дончик пропонує називати зазначену течію фольклорною або умовно-алегоричною, що включає такі твори: «Жбан вина» Р. Федоріва, «Лебедина зграя» В. Земляка, «Ирій» В. Дрозда, «Левине серце» П. Загребельного, «Позичений чоловік» Є. Гуцала та ін. [13, с. 215].
На думку М. Ільницького, жанр химерної прози започаткував роман В. Земляка «Лебедина зграя», продовжили напрям твори П. Загребельного «Левине серце», В. Дрозда «Ирій», В. Яворівського «Оглянься з осені», Є. Гуцала «Позичений чоловік» та ін [22, с. 140]. Він також зазначав, що своєрідним різновидом «міфологізму» став на Україні так званий «химерний» роман, витоки якого, крім фольклорного матеріалу, йдуть від О. Стороженка й М. Гоголя («Поглиблення епічності». – Дружба народов. – 1980. – № 6) [48].
М. Жулинський, об'єднуючи химерну прозу з умовно-метафоричною, зараховує до цих стильових течій роман О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу…», повісті «Ирій» і «Самотній чоловік» В. Дрозда, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В. Земляка, «Хроніка міста Ярополя» Ю. Щербака, романи «Зорі та оселедці» і «На ясні зорі» В. Міняйла, роман-баладу «Дім на горі» В. Шевчука [17, с. 36]. Влучне визначення окресленому явищу дав В. Фащенко – «химерно-експериментальна» [42, с. 21].
Вперше, стверджує П. Майдаченко, досить серйозно й авторитетно заговорили про умовну прозу на пленумі СПУ (квітень, 1978р.), присвяченому розвиткові сучасного українського роману. А. Шпиталь у статті «Проблема вибору в сучасній літературі» твердив, що сьогодні цей різновид прози вичерпав свою місію [30, c. 31].
Досить цікава, широка щодо охоплення літературного матеріалу відбулась дискусія в журналі «Дніпро» за 1981 рік ( №№ 2, 4, 5, 6, 7, 8, 12) [3, с. 50]. Вона стосувалася переважно українських літературних явищ. Участь у розмові взяли провідні українські науковці: В. Дончик, М. Ільницький, В. Панченко, В. Брюховецький, Л. Новиченко та ін.
Учасники дискусії по-різному оцінювали химерну прозу. В. Дончик, наприклад, називаючи її «так званою», писав, що вона хоч і не є у сучасній українській літературі визначальною [12, c.121], бо там солідно представлені й інші типи стилів, такі, як аналітико-реалістичний, романтичний, ліричний, все ж являє собою явище досить своєрідне поруч з російською «сільською», грузинською історичною, прибалтійською «інтелектуальною» [10, c. 129]. Усе ж, як зауважено було на ІХ Міжнародному з’їзді славістів у Києві у 1983 році, набуло це явище рис «значної і показової тенденції перш за все завдяки роману «Лебедина зграя» В. Земляка» [3, c. 52] .
Вартий уваги критичний, сповнений пристрастей полілог про «позу і прозу» на сторінках «Літературної України» у 1980 році (5, 19, 19 грудня) [32, с. 206]. Відбувся і круглий стіл журналу «Вітчизна», де відомі літературознавці Г. Вервес, Д. Затонський, К. Шудря, Ю. Покальчук, М. Жулинський обмінялися думками про український роман у контексті світової літератури [41, c. 150].
Найповнішу спробу вивчити химерну прозу здійснив А. Кравченко у праці «Художня умовність в українській радянській прозі» [27, с. 55]. Він відштовхується від думки, що одним із центральних питань поетики химерної прози є умовність або нежиттєподібність (поняття вживаються як синоніми), бо якраз деформація реальних зв’язків є характерною для химерної прози, тому теоретичне вирішення його послугує аналізу течії в цілому.
Не претендуючи на вичерпність і усвідомлюючи певну схематичність своєї класифікації, все ж робиться спроба запропонувати певну структуру умовних прийомів. Виділяється концептуальна умовність, коли будь-який епізод твору співвідноситься з центральним філософським задумом, умовність характерологічна, що передбачає нежиттєподібність характерів роману, ситуаційна умовність і умовність манери розповіді, вона як правило іронічна, споріднена зі стилем народних казок. Проте і ця, в цілому найґрунтовніша праця, не дала відповіді на всі висунуті питання, автор і сам користується терміном химерний через відсутність іншого, чомусь усвідомлюючи його незадовільність, як уже зазначалось вище [27, c. 30].
Сама проблема умовності достатньо вивчена, досліджені її загальнотеоретичні аспекти, гносеологічні корені у працях А. Михайлової «О художественной условности» (1970), Т. Аскарова «Эстетическая природа художественной условности» (1966) [25, с. 121], В. А. Дмитриева «Реализм и художественная условность» (1974), В. Скрауціса «Умовність. Життя. Література» (1977) [20, с. 18], Н. І. Чорної «Реалистическая условность в современной советской прозе» (1979) [36, с. 143], А. Кравченка. «Художня умовність в українській прозі» (1988) [27]. Не можна не погодитись із А. Кравченком, який констатує епізодичність аналізу, відсутність розробленого і апробованого категоріального апарату і пов’язану з цим хаотичність і довільність суджень [27, с. 81]. Справді, у більшості дискусій простежується розрив між теорією і практикою, навмисне уникання теоретичних узагальнень, плутанина понять і уявлень.
«Химерний роман» слід розглядати передусім як спробу відображення в сучасній літературі тієї стильової лінії, що відіграла велику роль на початковому етапі формування нової української літератури та літературної мови, а саме лінії сміхової, бурлескно-травестійної. Не випадково перший химерний роман з’явився в кінці 50-х років, із початком хрущовської «відлиги», коли слово й думка почали, хоч і несміливо, вивільнитися з-під пресу тотальних заборон сталінського режиму [25, с. 51]. В оновленій атмосфері кінця 50 – 60-х років у літературах народів нашої країни виникла потреба знайти нові стильові напрями, жанри, тому погляди українських письменників звернулися до жанру, який традиційно вважався специфічно національним, українським.
Досить поширена тенденція до проявів умовності в образотворенні спонукала жваву дискусію на сторінках тодішньої преси. Усе почалося із публікації А. Аннінського «Жажду беллетризма» на сторінках «Литературной газети» у 1978 році за 1 березня, яка вилилась у ряд публікацій у цій газеті за березень-травень місяць [6, с. 461]. Частина учасників захищали белетристику, з її традиційною чіткістю соціальних мотивів і характеристик, інші ж – необхідність чи порушення норм, які склались, живильну силу міфів, легенд, притч, казок.
Український химерний роман завжди ставився у контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо [40, c. 46].
Отже, можна сказати з відстані сьогоднішнього дня, що література у той час випереджала літературознавчу науку. Вона вимагала від критики «бути уважнішою до літературної форми», чимдалі впевнюючись, що література таки не ілюструє життя, а постійно щось у ньому відкриває [35, с.170] Поява химерного роману не «давала українській науці про літературу повністю зупинитися чи рухатись тільки в хибному напрямку» [2, с. 481].
Звичайно, переоцінювати значення химерної прози для літературного розвитку не варто, однак і заперечити її роль у царині продуктивних естетичних пошуків та експериментів не можна.