Уявлення про світ у ранньому середньовіччі

У середині першого тисячоліття н.е. у Західній Європі укріпилась нова релігія – християнство, що у певній мірі визначило уяву про географічну будову світу.

Характерним проявом для цього періоду була “Християнська топографія” Козьми Індікоплова – мандрівного олександрійського купця, а потім монаха. Створена ним у середині VI ст. книга отримала широке визнання у Європі. Вона викладала уяву про світ на основі Святого писання. Індікоплов – противник птолемеєвської системи світу. На його думку, Земля – гора з прямокутною основою, довжина якої (зі сходу на захід) удвічі більша від ширини (із півночі на південь). Основний принцип побудови Всесвіту за Індікопловом - нерухомість Землі й неба, під зводами якого рух небесних світил керується ангелами.

Подібні ідеї також виражались через “карти світу”, що створювались монастирськими картографами. Вони зображали Землю у формі диску і більшість географічних даних для цих карт брали з давньоримських джерел, систематизуючи їх відповідно до вимог біблейської космографії.

Друга група “монастирських карт”, що збереглись, так званих “зональних”, свідчать про живучість античних ідей. Ці картографічні твори трактують розподіл землі й суші ойкумени за схемою, в основу якої поклали уявлення про зони-клімати з праць давньогрецьких вчених. Античні наукові здобутки були збережені і розвинені у працях середньовічних вчених Вірменії і країн Арабського халіфату, землеописах Росії.

Висновки

Відомості про нові землі в період розквіту (5-3 тис. років тому) перших цивілізацій на Близькому Сході та в Південній Азії надходили в кількох випадках:

• при колонізації нових земель;

• під час войовничих походів та воєн;

• від торгівельних караванів та експедицій;

• зі звітів мандрівних монахів, місіонерів та людей, що потрапили до ворожого полону, а потім врятувались.

В середні віки в Європі, де всі наукові погляди визначала християнська релігія, ідея кулеподібності Землі на деякий час була забута. Основний принцип устрою Всесвіту – Земля плоска, нерухома, а під небосхилом рухаються небесні світила. “Карти світу”, що видавалися монастирськими картографами, робилися згідно з біблійною космографією. Античні ж наукові здобутки були збережені і розвинуті у Вірменії у V-VII ст., країнах Арабського халіфату (IX-XI) і містах-державах Середземномор’я – Генуї, Венеції у XII-XV ст. Для цього періоду характерні:

• розвиток математичної географії: визначення координат географічних об’єктів, азимуту, поділу відомих країн на широтні зони;

• розширення порівняно з антич-ністю меж ойкумени – освоєного простору. Арабські карти – портолани, охоплювали території від Гібралтару до гирла Інду, майже всю Європу та Північну Африку;

• багаторічні мандри, які здійснювали поєднані в одній особі купці, воїни й мандрівники: араби – Ібн-Батута та Аль-Гарнаті, венеціанець Марко Поло, росіянин Афанасій Нікітін;

• значне поширення “літератури мандрів”. Цей жанр літератури в освічених людей був чи не головним – і захоплюючим, і повчальним.