13 Арістотель про Правельні і не правильні форми держави

Аристотель (384—322 р. до н.е.) робить спробу аналізу реальних форм державного устрою за допомогою вивчення фактичного матеріалу. Аристотель стверджував, що людина — «політична істота і тому несе в собі інстинктивне прагнення до спільного проживання», розвиток суспільства йде від родини до громади, а від неї до держави-поліса. Він пов'язує функції і призначення держави з вищою природною метою людських істот — спілкуванням. Держава, як родина і громада, виступає формою суспільних зв'язків, до того ж вищою. Тому, на думку Аристотеля, людина є «тварина державна». Задача політології як науки про державу полягає в тому, щоб навчити політичного діяча мистецтву державного управління, показати йому, який державний лад при даному стані суспільства є найбільш придатним. Усі форми держави Аристотель розділяє на правильні і неправильні. Правильними є ті, де щира мета держави складається в досягненні загального блага. До неправильних відносяться такі форми, в яких існують вигоди одних правителів, а не народу.[2] Державний лад, за Аристотелем, представляє собою такий порядок, при якому панування належить законно встановленій владі. До правильних держав він відносить монархію або царство, аристократію або панування кращих і «політію» або республіку. Кожній правильній формі протиставляється неправильна: тиранія, де має місце тільки користь правителя; олігархія, де правлять багаті для власної вигоди; демократія, де панують бідні, і думають тільки про самих себе. У вченні Аристотеля мають місце тоталітарні тенденції: людина — частина держави, особисті інтереси строго підлеглі суспільному благу. Громадянин — це частка єдиної політичної спільності. Громадян Аристотель називав вільними людьми, але волю він розумів як протилежність рабству. Громадяни - займаються військовими, судовими і законодавчими справами, а сільське господарство і промислове виробництво — це доля рабів. Громадяни можуть мати приватну власність, але користуватися нею, на думку Аристотеля, слід спільно, тому що нерівність стає причиною збурювання і переворотів. Політичний ідеал Аристотеля — держава, у якій тільки закон є сила, а найбільш підходящою в, політичних відносинах виступає змішана форма державного ладу, заснована на прагненні об'єднати інтереси бідних і багатих.

14 Європейска політична думка середньовічча

Августин Блаженний. Європейська середньовічна політична думка знаходиться під впливом християнської релігії і римсько-католицької церкви. Авторитетний богослов раннього Середньовіччя Августин Блаженний у своєму трактаті "Про град Божий" розвинув концепцію теологічного розмежування духовної (релігійної) і світської (державної) влади. Перша зображена ним у образі "Граду Божого", вираженням якого є церква, друга - як "град земний". Град Божий об´єднує праведників, що наслідують божественні настанови. Земний град, як результат гріховної природи людини, побудований на відносинах панування, підпорядкування і рабства. Хоча Августин виступав за самостійність кожної з влад, обґрунтування різноякісності двох "градів" фактично ставило духовну владу вище світської.

Тома Аквінський. Ідея духовної зверхності над державною владою отримала подальший розвиток у вченні великого католицького теолога Томи Аквінського. Хоча будь-яка державна влада має божественне призначення, не виключено, що конкретні її форми можуть суперечити божественній волі: правителі забувають про заповіді Христа, справедливість і спільне благо. В цьому випадку церква має право на опір гріховній владі.

Учення Августина і Томи Аквінського були використані в католицизмі Середньовіччя для обґрунтування примату церкви над державою і права Римського Папи призначати та змішувати монархів. Практичне втілення цих ідей часто призводило до війн між світською і церковною владами.

Ніколо Макіавеллі. Наприкінці Середньовіччя держави починають виходити з-під впливу церкви, відбувається процес становлення сучасних держав. Епоха Відродження, що прийшла на зміну, дала поштовх розвитку інтелектуального життя і поширенню знань. Центром Відродження стала Італія. Саме з історією цієї країни, і зокрема з Флоренцією, яку називають колискою Ренесансу, пов´язана доля найзнаменитішого політичного мислителя цього періоду Ніколо Макіавеллі. Заперечивши філософсько-етичну і релігійну традиції попередніх епох, він розробив оригінальну концепцію політики. Макіавеллі вважав, що моральні критерії добра і зла не можуть поширюватися на політику. Вона має власну автономну систему цінностей, головні з яких - інтереси держави. Заради останніх політик може зневажити моральністю. З його роздумів випливав висновок: "мета виправдовує засоби". Обґрунтований мислителем принцип виявився дуже затребуваний у політичній практиці для виправдання жорстокості і терору інтересами держави або іншими вищими завданнями. В політичному лексиконі затвердилося поняття "макіавеллізм", під яким розуміють політику, засновану на зневажанні норм моралі, на інтригах і на насильстві.

Якщо у мислителів минулого головною була проблема, як використати державну владу, щоб досягти справедливості і спільного блага, то для Макіавеллі - проблема самої влади і засобів, які дозволяють цю владу завоювати, утримати і розширити. Розкриттю подібних владних технологій він присвячує свою головну працю "Правитель".

Серед порад, які він дає політикам, такі:

• вміти грати людськими пристрастями;

• покладатися на силу або закон;

• використовувати страх і любов, але віддавати перевагу діям на підданих через силу і страх;

• прагматично використовувати брехню і відмовлятися від обіцянок.

Ідеалом для Макіавеллі виступає політик, який поєднує риси лева та лисиці: силу, вміння навіяти страх у підданих і одночасно хитрість, здатність до інтриг. Макіавеллі відкрито заявляє про утилітарне використання релігії. Для нього релігія - це засіб впливу в руках держави. Він визнає доцільність політичних вбивств. Не випадково прототипом для створення образу правителя для нього став Чезаре Борджа, який прославився своєю жорстокістю і зрадами.

Н. Макіавеллі ввійшов в історію політології як мислитель, який розмежував суспільство і державу. Він, власне, ввів у науку і сам термін "держава" (stato).

Жан Боден. Проблема сутності держави знайшла продовження в працях французького мислителя, відомого ідеолога абсолютизму Жана Бодена. Він вказав на головні ознаки держави, що відрізняють її від усіх інших форм людського спілкування: "правове управління" і суверенітет. Суверенітет - це "постійна і абсолютна влада", право творити та вимагати виконання законів. Концепція суверенітету стала важливим внеском Ж.Бодена в політичну теорію.

Подальший розвиток політичної думки буде пов´язаний з обговоренням проблем: хто є носієм суверенної влади (одна особа чи народ), чи повинен суверенітет бути єдиним. Сам Ж.Боден розвивав ідею єдиного і неподільного суверенітету, що, на його думку, втілюється у монархії. Пізніше зміст абсолютної влади монарха висловить французький король Людовік XIX в знаменитій фразі: "Держава - це я".

Томас Мор і Томмазо Кампанелла. Гуманізм епохи Відродження знайшов вираження у формуванні нової течії суспільної думки, що ставить питання про несправедливість соціальної нерівності, що склалася, і захищає інтереси найбезправніших верств населення - утопічного соціалізму. Ідеї нового вчення в художньо-романтичній формі виразили Томас Мор у творі "Утопія" і Томмазо Кампанелла в "Місті сонця". В перекладі "утопія" означає "місце, яке не існує". Після Мора утопічними будуть називати всі нездійсненні проекти перетворення суспільства відповідно до уявлень про ідеальний суспільний лад. Установлення відносин соціальної рівності Мор і Кампанелла пов´язували зі знищенням приватної власності, загальним обов´язком праці, з рівним розподіленням суспільних благ, їх проекти ідеального суспільного устрою, як і проект грецького філософа Платона, мали риси грубої зрівняльності і аскетизму, непослідовності (Мор зберігав рабство). Але якщо метою Платона було збереження соціальної ієрархії і нерівності, аристократичне чи монархічне правління, то для Мора та Кампанелли - досягнення соціальної рівності і покращання життя простого народу. Платон же, описуючи ідеальну організацію суспільного життя, залишає без уваги стан "виробників". Відрізняються і їх уявлення про організацію політичного життя. Так, у місті Сонця функціонують народні збори (Велика рада), які обирають і контролюють посадових осіб. У той же час верховний правитель та три його радники не можуть бути звільнені народною волею. Політичний устрій на острові Утопія більш демократичний. Всі посадові особи обираються народом. Але все ж політичний ідеал Мора більше відповідає "змішаному правлінню". Поряд з народними зборами верховну владу поділяє сенат, що обирається щорічно (аристократична засада), і князь, який обирається пожиттєво (монархічна засада).