46. Причини катастрофічних поразок Червоної Армії на початку Великої Вітчизняної війни

Суперечка про причини поразок Радянського Союзу і Червоної Армії в перший період Великої Вітчизняної війни підтверджує стару тезу про те, що історія - це політика, перекинута в минуле.

Спочатку причинами поразок були названі раптовість нападу, вирішальну перевагу нацистської Німеччини в силах і засобах, а також злочинна недбалість командування Західного фронту. Неважко зрозуміти, що така постановка питання знімала відповідальність за подію із вищого радянського керівництва, у тому числі і з І.В. Сталіна.

У період «відлиги» останній пункт був змінений - тепер у злочинній халатності звинувачувався сам Сталін, який допустив неготовність країни та армії до німецького нападу. Знову ж таки, цілком зрозуміло, що це знімало відповідальність з військових - у тому числі і з тих, які до 1960-х років зайняли керівні пости не тільки в армії, а й у державі.

Нині, в епоху плюралізму, історики остаточно розділилися на три табори. Одні стверджують, що основні причини поразок були чисто військові - слабкість і недоразвернутость Червоної Армії, перевага противника в технічному оснащенні, маневреності та рівні управління. Інші, з цифрами в руках заперечуючи наявність у Вермахту скільки б то не було істотної переваги, головними причинами називають сталінські репресії, бездарність керівництва Червоної Армії і небажання радянського солдата воювати за «кривавий більшовицький режим».

Третя версія на тлі перших двох виглядає найбільш оригінальною - вона передбачає, що армія до війни була готова і цілком боєздатна, репресії тільки оздоровили її, а причиною поразки стало те, що Гітлер всього лише випередив Сталіна, вдаривши першим. Ця версія в однаковій мірі влаштовує як «західників» (ми хотіли завоювати Європу!), Так і «патріотів» (і ми її трохи не вибороли!), Що і забезпечило їй незаслужено широку популярність у масах. Проте з тієї ж причини ця версія виявляється найменш самостійною, надаючи аргументи (як правило, засновані на емоційних оцінках) то однієї, то іншої сторони, тому як незалежна явище її розглядати не можна.

47. Окупаційний режим в Україні в 1941-44 рр. Голокост, його наслідки в Україні.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР.

За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників «нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український народ — білими рабами. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово «Україна». Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Українська земля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кладовищами.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як результат — 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України.

Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. У Києві до окупації було 150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, фашисти зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під склади, а у 8 школах влаштували конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення гітлерівців до інших народів. Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину. Німці планували щорічно знищувати 10 млн неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення — євреїв, українців, росіян. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних національностей.

Голоко́ст — переслідування і масове знищення євреїв у Німеччині під час Другої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933 — 1945 років; геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни. Як жертв Голокосту зазвичай сприймають також інші етнічні та соціальні спільноти, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих спільнот (цигани, геї, масони, безнадійно хворі тощо)[1]. Тобто, у ширшому розумінні, голокост — систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.