38. Політика коренізації в Україні.

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20—30-ті роки була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об´єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з´їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами осіб, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас»; з ним повністю погоджувався Й. Сталін, наголошуючи: «У заявах Шумського... є деякі слушні думки. Справді, широкий рух за українську культуру і українську громадськість почався і росте на Україні. І віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі».

Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути.

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року, у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лиШе Л. Каганович та О. Бойченко — згодом відомий український письменник).

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед груп українців, які компактно проживають за межами УРСР.

39. Передумови та етапи створення Радянського Союзу.

Поштовхом для створення СРСР послугували такі події як Жовтнева революція 1917 року котра призвела до розпаду Російської імперії. Відбулася дезінтеграція колишнього єдиного державного простору, що проіснував кілька століть. Однак більшовицька ідея світової революції й створення в майбутньому Всесвітньої Федеративної Республіки Рад форсувала новий об'єднавчий процес. Активну роль у розгортанні об'єднавчого руху зіграла РРФСР, влада якої була зацікавлена у відновленні унітарної держави на території колишньої Російської імперії.

До етапів утворення СРСР можна віднести такі події:

1. Військово-політичний союз. Війна й особливо іноземна інтервенція продемонстрували необхідність створення оборонного союзу. Улітку 1919 р. склався військово-політичний союз радянських республік. 1 червня 1919 р. був підписаний декрет “Про об'єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби зі світовим імперіалізмом”. Було затверджено єдине військове командування, поєднувалися раднаргоспи, транспорт, комісаріати фінансів, праці. Зрозуміло, що в тих умовах керування об'єднаною фінансовою системою здійснювалося з Москви, точно також, як національні військові утворення були повністю підлеглі Головному командуванню Червоної Армії. Військово-політична єдність радянських республік зіграла величезну роль у розгромі об'єднаних сил інтервенції.

2. Організаційно-економічний союз. В 1920 - 1921 р. Росія, Україна, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан уклали між собою військово-господарські договори. У цей період до ВЦВК (Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет; рос. - ВЦВК; - прим. адміна) РРФСР увійшли представники України, Білорусії, Закавказьких республік, почалося об'єднання деяких наркоматів (народних комісаріатів; то саме, що сьогодні - міністерства; - прим. адміна). У результаті ВРНГ (Всеросійська Рада народного господарства; рос. - ВСНХ; - прим. адміна) РРФСР фактично перетворився в орган керування промисловістю всіх республік. У лютому 1921 р. був створений Держплан РРФСР на чолі з Г.М. Кржіжановським, також покликаний керувати виконанням єдиного господарського плану. У серпні 1921 р. у РРФСР був створений Федеральний комітет з земельних справ, що регулював розвиток сільськогосподарського виробництва й землекористування в масштабах всієї країни. З весни 1921 р., згідно з вказівкою В.І.Леніна про господарське об'єднання Грузії, Вірменії, Азербайджану, почалося створення Закавказької Федерації, що організаційно оформилася в березні 1922 р. (ЗРФСР).

3. Дипломатичний союз. У лютому 1922 р. у Москві нарада представників РРФСР, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Бухари, Хорезма й Далекосхідної республіки доручило делегації ВЦВК представляти інтереси всіх радянських республік на міжнародній конференції в Генуї з питань економічного відновлення Центральної й Східної Європи (квітень 1922 р.), укладати від їх імені будь-які договори й угоди. Делегація РРФСР була поповнена представниками України, Азербайджану, Грузії й Вірменії.