25. Громадівський рух: причини виникнення, етапи, основні напрямки діяльності.

Після ударів, яких царизм завдав українському рухові на початку 60-х років XIX ст., російським урядовим колам здавалося, що українське питання вирішене назавжди. Проте дух української інтелігенції виявився набагато міцнішим, аніж це собі уявляло міністерство внутрішніх справ. Уже наприкінці 60-х років громадівці почали відновлювати свої організації та діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові й інших містах України. Відновлення чи утворення нових громад, вступ до них нових членів не розголошувалося, засідання відбувалися таємно, діяльність набула напівлегального характеру. Володимир Антонович (тоді вже професор Київського університету) зі своїми давніми друзями й колегами наприкінці 60-х — на початку 70-х років таємно відновили «Стару громаду» за участю нових талановитих діячів. Таку назву організація використала для того, щоб відрізнити досвідчених учасників громадівського руху від нових громад, що складалися переважно зі студентів. «Стара громада» зосередилася на неполітичній діяльності. Організація вже не допускала до членства всіх без винятку і не прагнула великої чисельності. Старі громадівці добирали нових членів обережно й зважено. Від кандидатів вони вимагали закінченої вищої освіти. Прийняття до громади відбувалося відкритим голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб відмовити охочому до вступу. «Стара громада» складалася не більше як із п'ятдесяти осіб, представників інтелектуальної еліти, людей з високим моральним авторитетом. Це були найвизначніші вчені й письменники: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський та ін. Перший етап громадівського руху. З підготовкою до скасування кріпацтва в Україні наростала хвиля національно-духовного піднесення. Патріотично настроєна інтелігенція першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну історію, мову, культуру. Їй довелося протистояти як офіційній політиці царизму, так і позиції шовіністично настроєної частини польської та російської інтелігенції, яка не визнавала існування окремої української нації, претендувала на етнічні українські землі й зневажливо називала українців “хлопами” чи “хохлами”. Другий етап громадівського руху. Царський уряд вважав, що національному рухові України завдано нищівної поразки, і він не може бути небезпечним. Контроль за внутрішнім життям українського суспільства дещо послабився. Але дух української інтелігенції не був зламаний, і наприкінці 60-х років вона почала відновлювати громади та їхню діяльність, зокрема в Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах. Вступ до громад не афішувався, засідання відбувалися таємно, а діяльність мала напівлегальний характер. Громадівці, як правило, вели наукову та видавничу роботу. Обговорювались також загальнополітичні питання, теоретичні проблеми національного руху тощо.

26. Зміни в адміністративно-територіальному поділі українських земель у складі Австрійської та Російської імперій у другій половині XVIII - на початку XIX ст.

Австрійська імперія, до складу якої входили західноукраїнські землі, була багатонаціональною державою. На відміну від Російської імперії, у «клаптевій» імперії Габсбургів не існувало єдиної уніфікованої системи управління, внаслідок чого землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць монархії. Внаслідок першого поділу Річі Посполитої (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшла Галичина. Приєднавши ці землі, імператриця Марія-Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії. На захоплених землях було утворено коронний край (провінцію) «Королівство Галичини і Лодомерії» з центром у Львові, до складу якого входили українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Провінція поділялася на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю. Такий поділ існував до середини століття, коли після кількаразових змін його остаточно ліквідували і переділили провінцію на 74 повіти (з яких 50 було у Східній Галичині). Унаслідок другого (1793 рік) й третього (1795 рік) поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії увійшли Правобережна Україна й Західна Волинь. Ще раніше, після переможної війни з Туреччиною, до її території були приєднані причорноморські степи, а згодом і Крим (1783 рік). Серед українських земель, які на початку XIX ст. перебували в складі Російської імперії і становили її південно-західну частину, виділилися чотири великі регіони: Слобожанщина, Лівобережна Україна, Правобережна Україна, Південна (степова) Україна. Після другого й третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина й Волинь. Саме ці землі, розміщені на правобережній частині Наддніпрянщини, офіційно називалися Південно-Західним краєм. Протягом останньої чверті XVIII ст. в Російській імперії існував поділ на намісництва. Ця адміністративно-територіальна одиниця місцевого управління була запроваджена в 1775 році «Установленням про губернії». Усього на теренах Російської імперії були утворені 34 намісництва.