23. Програмні вимоги та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Яке місце воно займає у національному русі українців?

Кирило-Мефодіївське братство — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

24. Порівняльна хар-ка діяльності «москвофілів» та «народовців»

Москвофіли з´явилися на початку 40-х років. їх керівництво перебувало у складі церковної верхівки, частина якої стала орієнтуватися на могутню Росію, пропагувати необхідність приєднання до неї української частини Галичини. Замість творення власного письменства і культури на основі народної мови вони вимагали прийняти готову розвинену російську мову з її художньою літературою. У цьому їх підтримували слов´янофільські кола Росії. Вони надсилали москвофілам літературу, запевняли в необхідності об´єднання усіх руських племен. Ці українські консервативні кола, які отримали назву «твердих русинів», або москвофілів, в дійсності не вірили у власні сили, можливості свого народу, від якого були далекі. Вони не надавали селянам ніякої допомоги у важкій соціальній боротьбі із залишками кріпосництва, не використовували можливостей для подальшого розвитку і розповсюдження української культури. Москвофіли не зуміли створити чіткої програми політичної діяльності, не використали парламентську трибуну для захисту інтересів українців. Розвал москвофільського руху привів до створення нової течії в українському громадському житті, що отримала назву народовської. До нового руху входили молоді учителі, юристи, письменники, студенти. На перших етапах своєї діяльності вони ставили за мету розвивати в дусі національного відродження культурницьку роботу, продовжуючи напрям Маркіяна Шашкевича. Організаційним центром руху були журнали «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», які через брак коштів не були довгожителями, але актуально, життєво ставлячи проблеми культурного розвитку народу, знаходили широкий відгук у громадськості, особливо серед молоді. їх підтримували студентські і учнівські організації, які звалися Громадами. Народовці вели дискусії з москвофілами з питань мови, правопису, але не ставили завдань піднесення політичного, економічного життя народу, не вчили українців користуватися конституційними свободами і правами у боротьбі з польськими і австрійськими органами влади, чиновниками та поміщиками.