21. Ліквідація української автономії, знищення Гетьманщини та Запорозької Січі.

Ліквідація української автономії. Політичний устрій українських земель у складі Російської імперії у кінці 18 ст. характеризується втратою залишок української державності, що існувала ще з часів Б. Хмельницького. У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України: у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії; у 1775 р. знищено Запорізьку Січ. її землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорізьких козаків склалася по-різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців отримали політичний притулок в Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775-1828pp.), значна кількість запорожців отримала статус селян; у 1781-82 pp. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії; у 1783 р. запроваджено кріпосне право в Україні. Цього ж року було ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків створювалися полки російської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а приблизно 10 тис. заможних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії. Ліквідація Гетьманщини, створення Малоросійської колегії як найвищого виконавчо-розпорядчого органу на Лівобережній Україні і розгром «козацької, демократичної, християнської республіки» – Запорозької Січі – дощенту зруйнували українську державність. Царський уряд забороняв навіть згадувати про козаків і автономію (тим паче – самостійність) України. Скасування інституції Гетьманщини і запровадження імперської адміністрації супроводжувалося поступовим злиттям українських і російських соціальних структур. Цей процес був різко прискорений здійсненням місцевих реформ і втіленням у життя положень нових імперських грамот, дарованих дворянству та міщанству. В результаті політики російського царизму на Україні було ліквідовано гетьманство, Запорізьку Січ, полковий військовий і адміністративно-територіальний устрої. Україна стала звичайною провінцією Російської імперії. Українському народу через несприятливі політичні умови, через недостатню внутрішню консолідацію не вдалося збе­регти свою державність. Але збереглася на Україні державно-національна традиція, ідея незалежної соборної української держави, і цілі покоління боролися і вмирали за цю ідею.

22. Опозиційні рухи, які існували серед українського населення, що перебувало під владою Речі Посполитої, Австрійської та Російської імперії наприкінці XVII – у першій половині XIX ст.

Повстання Палія (Паліївщина) — козацько-селянське повстання під проводом Фастівського полковника Семена Палія в 1702—1704 рр. В 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні. 1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину і Волинь. Окрім Палія повстанців очолили Самійло Самусь та Захар Іскра. Восени повстанці захопили Білу Церкву, Немирів, Бердичів, Бар та інші міста. 1703 р. польські війська, здолавши опір українських повстанців, установили контроль над Поділлям та Брацлавщиною, але Київщина залишалася під владою повстанців. 1704 р. гетьман Іван Мазепа з українським військом перейшов на Правобережжя і встановив контроль над Київщиною та сусідніми територіями. Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух прoти польського гніту на правобережній Україні наприкінці 18-го на початку 19-го ст, який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині. Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини - соціального руху на Правобережжі у 18 ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення! Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найвизначнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк. Опришки – це учасники народно-визвольної боротьби в Галичині на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської і української шляхти, молдавських феодалів, угорських і австрійських поміщиків у 16-й половині 19 ст. Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. Назва опришки мабуть походить від лат. “oppressor” – нищівник (тобто винищувач шляхи, орендаторів. Рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Центром опришків були Карпатські гори. Туди тікали розорені покривджені українські а також польські пани і угорські селяни, бідні міщани. Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені, невеликими загонами.