2.2 Соціальні аспекти геронтопсихології

Розгляд соціальних аспектів геронтопсихології необхідно почати з тра­дицій ставлення до старості та старих людей, оскільки саме вони визнача­ють шлях старіння та розвитку науки, яка вивчає дане явище.

Ставлення до старості, вибір стратегії адаптації до вікових змін обумо­влені багатьма факторами, у тому числі й культурно-історичними особливо­стями розвитку суспільства; крім того, важливу роль у цьому процесі віді­грають національні традиції, етнічна своєрідність.

Звернувшись до історії, дослідники відзначають, що феномен старості представлений у культурах минулого фрагментарно й суперечливо. Широко розповсюдженими уявленнями про старість на Сході вважаються такі відно­сини між людьми, які припускають повагу, участь й інтеграцію людей похи­лого віку в усі сфери життя суспільства, готовність до взаємного спілкуван­ня між представниками всіх поколінь. Це забезпечує старим людям емоцій­не тепло, відчуття надійності і захищеності, а також почуття причетності та залученості до життєвого процесу. Ставлення до старості в західноєвропей­ських країнах часто сприймається як негативне. Суспільство, у своїх ціннос­тях орієнтоване на підтримку молодості, сили, здоров'я, відсторонює людей похилого віку від участі у продуктивному і громадському житті, позбавляю- чи їх цим соціальних прав, а також втрачає інтерес до них, уникає участі в розв'язанні їхніх проблем. Наслідком такого ставлення стає відкинутість старих людей, і виникає відчуття взаємної непотрібності. Старі можуть сприйматися як тягар для суспільства.

Вважається, що доіндустріальна епоха не знала "проблеми" старості, оскільки на ранніх етапах цивілізації досягнення літнього віку було достат­ньо рідким явищем за низької тривалості життя. Ймовірно, саме тому нечис­ленні представники старшого покоління, що досягай похилого віку, викли­кали особливе ставлення та інтерес. Можливо, старі користувалися повагою як найбільш навчені життєвим досвідом люди, хранителі накопичених тра­дицій і ритуалів, що передавали з покоління в покоління. Багато дослідників вважають, що в житті примітивних суспільств саме старим людям відводи­лися головні ролі в області політики, релігії та магії. У міру суспільного роз­

витку престиж старості став поступово падати. В результаті промислової й демографічної революцій літнє населення збільшувалося й одночасно стала зменшуватися соціальна роль старшого покоління.

Сьогодні антропологи, досліджуючи різні суспільні системи, пов'язані із взаєминами між віковими класами, звертають увагу на невідповідність між існуючими нормами поводження, які пропонувалися членам суспільств різних віків, і тим, як вони поводилися в дійсності В реальності представ­ники вікових груп далеко не завжди розділяли прийняті в їхніх суспільствах цінності. Спочатку при вивченні традиційних суспільств, з їх чітко визначе­ними віковими групами, антропологи головну увагу приділяли ієрархічному аспекту відносин між представниками різних вікових страт, які визначалися, насамперед, як геронтократії. Іншими словами, вважалося, що у традицій­них суспільствах домінували старші вікові страти.

Більш пізні дослідження, однак, показали, що тільки вік не гарантував людині високого положення в суспільстві, це багато в чому визначалося ма­теріальними й соціальними ресурсами, які індивідові вдавалося зосередити у своїх руках протягом життя. Одним словом, вік служив важливою переду­мовою для соціального просування і поваги, але не гарантував їх.

Кроскультурні дослідження акцентують увагу і на розходженнях, які фіксуються у традиційних культурах, між двома категоріями старих людей: "літні" і "старезні", їх статус у суспільстві був далеко не однаковим.

Відзначається, що джерелом напруженості у відносинах між поколін­нями в багатьох суспільствах може служити фізична деградація старих і по­в'язана з цим втрата ними соціального статусу, перехід на роль утриманців. Як правило, старші члени суспільства, втрачаючи згодом свої позиції, деле­гують владу молодшому поколінню. Напруженість виникала, коли старші намагалися відтягнути цей час. Тому у відомих науці традиційних суспільс­твах ставлення до старих варіювалося від зворушливої турботи до самого жорстокого поводження. Антропологам відомо чимало суспільств, у яких існувала традиція насильницького вбивства старих, або їх кидали помирати. Такі розходження у ставленні до представників старшого покоління зберег­лися і до наших днів.

Розходження в культурах, відзначені вченими, визначають ставлення суспільства до старих. Багато в чому воно зумовлене тією роллю, яку вони відіграють у процесі соціалізації молодого покоління. Надійним регулято­ром взаємин між поколіннями, що знімала напруженість, була традиція. Во­на містила в собі економічні, соціальні, ідеологічні та соціально- психологічні аспекти. До економічних аспектів відносилось володіння засо­бами і ресурсами, в основному, старшими. Тому соціальне зростання моло­дих залежало від старших. Це змушувало підкорятися. Соціальні аспекти традиції складали взаємні зобов'язання між поколіннями. Молодь усвідом­лювала, що для задоволення своїх інтересів вигідно зміцнювати соціальні зв'язки із впливовими старшими. Ідеологічні аспекти традиції включали

уявлення, пов'язані з культом предків, що панували у традиційних суспільс­твах. Ідейно-гісихологічними факторами, що служили нейтралізації напру­женості між поколіннями, було усвідомлення молодшими неминучості ста­ріння, а виходить, отримання ними в майбутньому високого соціально- вікового статусу. Молодші могли передбачати, що погане поводження зі старими обіцяє "похмурі" перспективи у старості їм самим. Безсумнівно, це служило гармонізації відносин між поколіннями.

Говорячи про сучасні моделі ставлення до старості, дослідники відзна­чають, що Японія являє собою приклад культури, в якій дотепер збереглися риси вікової взаємодії; характерні для традиційних суспільств. Тут дотепер зберігається авторитет старших вікових поколінь. Багато в чому японський феномен пояснюється впливом на культуру конфуціанства ~ релігійно- філософської системи, що виникла в Китаї більше двох тисячоліть тому. Покірність і беззастережне підлягання авторитету являють собою особливий принцип конфуціанства. Відповідно до вчення Конфуція, існують три тисячі проступків, ступінь важкості яких підпадає під п'ять категорій, але немає більш тяжкого вчинку, ніж нешанобливість дітей до своїх батьків. В Японії вважають, що благополуччя родини залежить від того, наскільки віддано кожне покоління виконує ритуал шанування предків. Звичайна родина в не­далекому минулому мала сувій - список своєї родини, роду, клану, і ця релі­квія передавалася з покоління в покоління. Ідеї Конфуція про повагу⁷ до ба­тьків і старших, про обов'язок, ввічливість і шанобливість було офіційно за­кріплено навіть в урядових документах.

Шанобливе ставлення, повагу до старості багато вчених вважають од­нією з головних причин довгожительства у деяких народів. Наприклад, до соціально-психологічних факторів феномена довголіття в Абхазії й Азер­байджані відносяться: геронтократичний характер традиційної етнічної культури (звичаї, ради старійшин), збереження за старими людьми соціаль­ної ролі в родині, сільській громаді, психологічний комфорт старих, зумов­лений високою мірою їхнього включення у справи родини, свого села. Ста­рих людей обов'язково запрошують на сімейні торжества, де їм відводять почесне місце. їх намагаються відгородити від стресів, не кривдять, не забу­вають, їм забезпечують кращі побутові умови, харчування, турботу. Спосте­реження за життям абхазьких і азербайджанських родин і сімейних громад переконують у тому, що соціальна роль здорових довгожителів є дотепер значущою, і це створює їм психологічний комфорт. Для довгожителів хара­ктерне спілкування з родичами, сусідами, гармонійні відносини з дітьми та онуками. Довгожителі відіграють важливу роль у моральному й етичному вихованні онуків і правнуків. Нерідко стару людину, яка не має родини, приймають у будинок як дідуся або бабусю, хоча вони і не пов'язані з її чле­нами кровним спорідненням, оскільки наявність у родині довгожителів вва­жається престижною.

Що стосується країн Заходу, то, судячи з публікацій, положення старих і ставлення до них досить неоднозначні. Так, Н. Смелзер, ґрунтуючись на багатьох даних, пише, що в Америці люди похилого віку довше живуть і зберігають життєву активність, ніж в інших країнах. (У підсумковому доку­менті з питань старості ще в 1981 р. повідомлялося, що люди похилого віку в Америці є "найбагатшими, найбільш здоровими, впевненими у своїх си­лах; вони мають таке харчування і житлові умови, яких не знали протягом всієї американської історії"). Однак, відзначає автор, поряд з такими виснов­ками більшість американців негативно ставляться до старості і старих людей та відповідним чином поводяться з літніми людьми. У СІЛА ейджизм стосо­вно старих є особливо сильним, там завжди цінувалися і цінуються майсте­рність, сила, молодість і енергія. Порівняння доходу літніх родин і родин молодого віку показує, що старі є вдвічі біднішими. Приблизно чверть само­тніх людей похилого віку живе за межею бідності. У винятково несприятли­вих умовах перебувають люди похилого віку в сільській місцевості. їхні до­ходи нижче, ніж у літніх жителів міст, їм майже не доступний високий рі­вень медичної допомоги, їм важче пересуватися, вони менше одержують за­доволення від життя, ніж жителі міст. В той же час, у деяких сільських ра­йонах Америки збереглася тяга до створення розширених родин у більшій мірі, ніж у містах. А в більших родинах люди похилого віку мають високий статус, можливість спокійно відпочивати, спілкуватися з членами родини і сусідами. Автор висловлює впевненість, що завдяки зусиллям з боку самих людей похилого віку, підвищенню турботи про них з боку суспільства і більш глибокому розумінню їхніх проблем може відбутися поліпшення їх­нього положення.

Американці, досягши пенсійного віку, не вважають себе "викинутими за борт", вони не люблять, коли їх називають старими; слово "старість" від­носиться до розряд} некоректних. Одне із загальнонаціональних опитувань показало, що три чверті з більш ніж 1,5 млн чоловік відповіли, що почува­ють себе молодше за свій вік, 80-літні прирівнюють себе до 60-літніх.

І. Кемпер, аналізуючи ставлення до старих у Німеччині, відзначає, що збільшення середньої тривалості життя як результат досягнень сучасної ме­дицини і підвищення рівня життя, веде до старіння суспільства, а наслідком цього є загострення ненависті між поколіннями. Ще одним джерелом небез­пеки відчуження поколінь, що поглиблюється, поряд із виробничим мислен­ням виступає зростаюча інституціоналізація життя. За відкриттям будинків для людей похилого віку йде і спеціалізація таких будинків. Є будинки тіль­ки для багатих, бідних, таких, що потребують догляду й обслуговують себе самостійно, аристократів та інших осіб похилого віку. За усіх переваг такої спеціалізації не можна не бачити, як сильно вона розділяє людей. Автор, відзначаючи зростаюче відчуження поколінь у результаті знецінювання ста­рості, запитує, чи не є ілюзорна мрія про ювенільне суспільство вираженням

незрілості, розчарованості та раннього незадоволення, недооцінкою реаль­них можливостей людей похилого віку і штучним приниженням тих, на ко­му держава трималася тисячоріччями? Це хибний шлях розвитку, процес, що не відповідає вимогам сучасного життя і майбутнього. Одна з можливос­тей, які надаються старим людям у різних країнах Європи, щоб змінити си­туацію, - підвищення освітнього рівня в похилому віці. Наприклад, у Німе­ччині в університетах навчаються близько 40 тис. студентів від 50 до 80 ро­ків. Німецькі пенсіонери охоче освоюють нові технології. Працює ціла ме­режа комп'ютерних курсів, розрахованих спеціально на пенсіонерів.

Старість як досліджуваний феномен інтерпретується в термінах різних наук, які пропонують свої теорії й підходи. Однак набагато раніше всіх мо­жливих більш-менш раціональних теорій було розпочато спроби релігійного осмислення старості. Традиційні релігійні погляди на смисл старості при всій їх розмаїтості можуть допомогти в її розумінні. Крім того, навіть коро­тке знайомство із практикою сакралізації старості може виявитися корисним для більш точного розуміння сутності деяких сучасних соціальних проблем, для більш точного визначення і розуміння старості.

Насамперед звертає на себе увагу деяка подібність розуміння старості в різних релігіях. Часто старість інтерпретується як якість, пов'язана, в першу чергу, з релігійною і соціальною позицією індивіда. Індійська, китайська й європейська традиції вкладають у поняття старості той самий смисл - це си­туація, коли людина починає випадати із системи соціальних зв'язків і по­ступово наближається до своєї вищої реальності. Як писав один китайський мудрець, пояснюючи ідеал старості з позицій даосизму: тільки відмовив­шись від думок про славу, багатство і владу, людина може звільнитися від вульгарності; тільки відмовившись від думок про добро, гуманність та обо­в'язок, можна прилучитися до мудрості. Індійська ж традиція рекомендує старим людям повне невтручання у справи суспільства. Є відомою серед­ньовічна європейська практика прижиттєвої відмови від соціальних зобов'я­зань і прав на користь спадкоємців, наприклад, через прийняття в останні роки життя чернецтва.

У християнстві старість - стан людини, повний метафізичного значен­ня. Уже в перші століття нашої ери специфіка ставлення до людської старо­сті, принесена християнством у європейську культуру, полягала у підтри­манні високого ціннісного статусу старості в суспільстві. У християнстві, що опирається на старозавітні традиції, немає нічого ганебнішого, ніж зне­важливе ставлення до старих. Моральні норми християнської антропології стримують тенденцію відчуження дітей від старих батьків. Підставою для моральних норм, що регулюють відносини дітей і батьків, є п'ята заповідь Декалогу: "Поважай батька твого і матір твою, щоб тобі було гарно й щоб довше тривали дні твої на землі, які Господь, Бог твій, дає тобі". Біблійний Декалог надає принциповог о значення визначенню можливостей людського довголіття. Тривалість життя ставиться в залежність від моральних якостей

людини, а не від особливостей харчування, занять фізкультурою, загартову­вання та інших фіксованих біофізіологічних факторів (праведники " і у ста­рості плідні, соковиті і свіжі").

Однак однозначне зведення старості до віку, кількості прожитих років для християнської антропології не є характерним. Старість - це не тільки (і не стільки) фізіологічний, але і духовно-моральний стан людини. Найвищий прояв сутності старості у християнській культурі - старчество. Важливо, що у всіх релігіях світу слово "старість" означає, крім усього іншого, ще й вік особливої мудрості. У православї старчество, не входячи до ієрархічної структури церкви, разом з тим є найвищою формою духовного життя і мо­рального подвигу. Старість, звичайно, пов'язана з біологічними проявами, а крім цього, вона передбачає розвиток духовної досконалості на шляху до безсмертя та богоподібності. Свята старість - реалізація підспудно закладе­ного в душі людини внутрішнього неприйняття фізичної старості та смерті, духовний імунітет проти них. Дані орієнтири є достатньо конструктивними для розв'язання етико-психологічних проблем розбіжності календарного і суб'єктивного віку в геронтології. Суб'єктивний вік залежить від багатьох факторів, зокрема, він визначається особистістю людини.

Всі релігійні системи розглядають життя як перехід до смерті та на­ступного існування в новій якості. Старі люди, виключені з повсякденності через свою немічність, будучи близькими до смерті, з релігійної точки є зо­ру близькими і до досконалості, якщо, звичайно, ведуть належний спосіб життя. Вони чесно поступаються місцем наступним поколінням, але одноча­сно, втрачаючи свої права, вони втрачають і свої обов'язки. Вони знаходять свободу від світу, але і можливість впливати на світ - не тільки через релі­гію, але і через моральні та духовні чинники.

Дослідники, намагаючись пояснити надзвичайний стан старих людей у більшості традиційних суспільств, визнають, що існує кілька зрозумілих мо­тивів, що дозволяють зайняти таке положення. По-перше, саме їхнє положен­ня ніби гарантує певну частку неупередженості в судженнях, вони не можуть розглядатися як вороги або конкуренти - тому цілком заслуговують на довіру оточуючих. По-друге, вони природно виявляються носіями соціальної та іс­торичної пам'яті, здійснюючи необхідний зв'язок між поколіннями.

Споконвічне розуміння старості в різних культурах значною мірою бу­ло пов'язане з релігією; нині, у зв'язку із загальним процесом секуляризації відбувається зникнення звичних моделей старості. Людям похилого віку до­водиться витримувати багато агресії і насильства. Як причину знецінювання старості соціологи називають те, що досвід, набутий людьми похилого віку, часто мало чим може допомогти молодим. Світ змінюється так швидко, що молоді виявляються більш компетентними порівняно з літніми людьми, а не навпаки. Однак, як і раніше, незмінним залишається досвід психологічного старіння. Саме в цьому досвіді, в якому молоді люди ніколи не зможуть пе­ревершити літніх, ми залежимо від старих та їхнього проблемно-

вирішального поводження, залежимо ми і від своїх невдалих спроб оволо­діння проблемами (К. Дернер, У. ІТлог). Фізичне зів'янення, умирання є но­рмальними, вони вже пізнані життям старих людей. Якщо ми не хочемо ви­явитися беззахисними перед труднощами, які супроводжують процес ста­ріння, нам усім потрібний досвід старості.