4. Виділення геронтопсихології в самостійну галузь досліджень

Психологічні аспекти старіння, особливості особистості в пізній період життя знаходяться у центрі будь-яких наукових проблем старіння людини. Незважаючи на те, що психологічні проблеми старіючої людини вивчалися

й у більш ранніх дослідженнях, прийнято вважати, що першою монографією подібного плану стала робота американського психолога С. Хола під назвою "Старіння", що вийшла у світ у першій чверті XX ст. У нашій країні систе­матичні дослідження з психології старіння починають активно розвиватися пізніше. Робота М.Д. Александрової "Нариси психофізіології старіння", ви­дана у 1965 р., стала однією з перших робіт у цьому напрямі. Дана моногра­фія відображала тенденції, характерні для геронтологічної науки свого часу. Робота була присвячена старінню аналізаторів і ролі просторово-тимчасової орієнтації у віковій динаміці психічних утворень особистості. У цій роботі відзначалося, що загальні закони психічного розвитку - гетерохронності, специфічності та індивідуальної розмаїтості - "діють у сфері психофізіоло­гічних функцій людини". Особливий акцент у збереженні функцій автор ро­бить на понятті "діяльної старості".

Ця робота влилася в цикл досліджень, проведених під керівництвом Б.Г. Ананьєва з вивчення цілісного онтогенезу людини. Генетичний підхід до геронтологічних проблем дозволив глибше зрозуміти відмінність старін­ня функцій від їх дозрівання і росту. Подальші дослідження цього автора та його учнів, проведені на факультеті психології Ленінградського державного університету, були узагальнені в монографії "Проблеми соціальної і психо­логічної геронтології", виданій у 1974 р. Сама назва роботи свідчить про диференціацію в самостійний напрям нової наукової дисципліни. Наукові проблеми вивчення людини не тільки як індивіда, але й як особистості, су­б'єкта діяльності та індивідуальності, тобто вивчення літньої людини у всьому різноманітті її проявів, стає основним завданням психологічної ге­ронтології. Теза про "всевіковий розвиток", тобто розвиток в будь-якому ві­ці, включаючи старість, міцно утверджується у психологічній геронтології. Завдяки зусиллям європейських, американських і вітчизняних геронтологів, що займаються вивченням психічного життя у старості, вдалося розкрити нові потенціали розвитку в пізньому віці.

Питання для самоперевірки

Поясніть, у чому полягає актуальність вивчення геронтопсихологіч- них проблем.

Вкажіть, що вивчає сучасна геронтопсихологія.

Розкрийте основні проблеми геронтопсихології.

Охарактеризуйте основні етапи розвитку геронтології.

Опишіть філософсько-онтологічний, геронтоклінічний та геронтогі- гієнічний напрями геронтології.

Назвіть, що сприяло виділенню геронтології в самостійну науку.

Розкрийте зміст сучасних геронтологічних теорій.

Покажіть інтеграцію геронтології з іншими науками.

Охарактеризуйте виникнення психологічної геронтології.

Додаткова література:

Александрова М.Д. Очерки психофизиологии старения. - Л., 1965.

Геронтопсихология: Уч. пос. / Под. ред. проф. Г.С. Никифорова. - Спб., 2007.

ДжекобиР., Оппенгеймер К. Цсихиатрия позднего возраста. - К.,

2001.

Дупленко Ю.К. Старение: очерки развития проблеми. - Л., 1985.

Лзмб М. Биология старения. - М., 1980.

Старение: механизмьі, патология, образ жизни/ Под ред. Д.Ф. Чебо- тарева. - Киев, 1985.

Фролькис В.В., Мурадян Х.К. Зкспериментальньїе пути продления жизни.-Л.,1988.

РОЗДІЛ 2

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТАРІННЯ ТА СТАРОСТІ

2.1 Старіння та старість в геронтопсихологічному вимірі

Старість - це одна з послідовних стадій розвитку людини від наро­дження до смерті. На відміну від попередніх стадій, старість відрізняється більшою інтенсивністю руйнівних процесів, які неминуче приводять до припинення існування життя.

Старість (у психології) - це заключний період людського життя, умов­ний початок якого пов'язаний з відходом людини від особистої участі у про­дуктивному житті суспільства. Хронологічне визначення границі, що відо­кремлює старість від зрілого віку, є не завжди виправданим через величезні індивідуальні розходження в появі ознак старіння. Ці ознаки виражаються в поступовому зниженні функціональних можливостей людського організму. Однак, крім прогресуючого ослаблення здоров'я, занепаду фізичних сил, старість характеризується власне психологічними змінами, такими як, на­приклад, інтелектуальний і емоційний відхід у внутрішній світ, у пережи­вання, пов'язані з оцінкою й осмисленням прожитого життя.

Як відзначає Д.І. Фельдштейн, саме зараз ламаються колишні уявлення про старість. Все очевиднішими стають можливості подовження людського життя, в тому числі й за рахунок внутрішнього саморозвитку самого індиві­да. Більше того, діяння літньої людини можуть направлятися не тільки на передачу досвіду, естафети в майбутнє. Існує безмежний резерв розвитку, коли людина, ідучи по старості з життя, залишає свої думки, справи незакін- ченими, незупиненими. Це той резерв, що може й повинен бути використа­ний для розвитку людини протягом всієї життєвої дистанції. У зв'язку із цим старість як період розвитку має майбутнє, що активно проявляється в тенде­нції гуманного ставлення до старості - не в поблажливості, а в повазі й за­милуванні.

Більшість дослідників сходяться у думці про фазність періодів старін­ня. Старіння - результат незворотної зміни фаз індивідуального розвитку. Як відмічав Б.Г. Анакьєв, загальна тривалість життя ("тривалість буття"), незворотність зміни фаз (часова послідовність зміни фаз) та тривалість кож­ної фази розвитку складають загальні характеристики віку людини, в тому числі й вік стадії старіння.

Ступінь старіння є сукупністю вікових змін в організмі та психіці лю­дини, які визначають її стан в даний момент часу. Зміна ступеня старіння за одиницю часу - швидкість старіння. Процес старіння характеризується ін­дивідуальними темпами старіння. Залежно від темпів старіння відрізняють нормальне (природне), уповільнене (ретардоване) і передчасне (патологіч­не, прискорене) старіння. Фізіологічне, нормальне старіння характеризуєть­ся певним темпом і послідовністю вікових змін, які відповідають адаптацій- но-регуляційним можливостям організму; уповільнене більш повільним

порівняно зі всією популяцією темпом вікових змін. Передчасне старіння характеризується віковими змінами, які наступають раніше, ніж у здорових людей того ж віку, і розвиваються надто швидко.

Вводяться також поняття нормального і патологічного старіння. Ідея про старість, яка закінчується спокійною і природною смертю, зустрічається в роботах І.І. Мечнікова. У зв'язку з цим він ставить питання про нормаль­не, фізіологічне старіння як поступовий розвиток вікових змін, характерних для даного виду, які обмежують пристосувальні можливості організму. Па­тологічне старіння пов'язане із захворюваннями і виникає не природно, а через певний "поштовх". При такому старінні хвороби є невід'ємними супу­тниками життя людини. Слід відмітити, що старіння створює передумови для розвитку патології, але, з іншого боку, ряд патологічних процесів впли­вають на темп старіння і стають причиною прискореного старіння.

Старіння - єдиний і загальний процес, який має нерівномірний харак­тер. Нерівномірність старіння проявляється в гетеротопності (неоднакова вираженість процесів старіння в різних органах і різних структурах одного і того ж організму), гетерохронності (різні за часом строки настання старіння окремих тканин та самих органів), гетерокінетичності (неоднакова швид­кість розвитку вікових змін), гетерокатефтенності (різнонаправленість ві­кових змін у системах та органах).

Дуже важливі відкриття в цій галузі були зроблені американськими фахівцями. На основі багаторічних лонгітюдних досліджень вони показали, що старість - це взаємодія багатьох біологічних, психологічних і соціальних процесів, і це справляє множинний ефект на розвиток. У той час, коли акти­вність одних функцій погіршується, в інших функціях можуть мати місце процеси розвитку й компенсації. Більше того, може мати місце різниця в об­сязі інтра- та інтеріндивідуальних розходжень. Інтраіндивідуальні розхо­дження означають, що у людини може виявитися стабільність якої-небудь однієї здатності й зниження інших. Інтеріндивідуальні розходження відно­сяться до варіацій серед людей в рівні та часі тих змін, які відбуваються.

Т.Л. Дубина виділяє три основні показники, які можуть кількісно та якісно охарактеризувати старіння організму: життєздатність (адаптаційні можливості організму), вразливість організму та психіки і вірогідність сме­рті. Вік, до якого життєздатність організму слабшає настільки, що смерть стає неминучою, називається середньою {видовою) тривалістю життя. Пе­вний інтерес викликає питання максимальної (потенціальної) тривалості життя та іммотрології (наука про практичне безсмертя).

Зміни при старінні відбуваються на біологічному рівні, коли організм стає більш вразливим, зростає ймовірність смерті; на соціальному рівні - людина виходить на пенсію, змінюється її соціальний статус, соціальні ролі, паттерни поведінки; нарешті, на психологічному - коли людина усвідомлює зміни, що відбуваються, і пристосовується до них. Це дає підставу визначи­ти старіння як результат обмеження механізмів саморегуляції, зниження

їхніх потенційних можливостей при первинних змінах у регулюванні гене­тичного апарату.

Сучасні дослідження зумовили виділення та інтенсивний розвиток у рамках загальної геронтології (комплексної науки про старіння й старість) соціальної геронтології; що розглядає феномен старіння й старості людини стосовно до зміни її соціальної позиції, її місця в соціальній структурі суспі­льства, здатності й характеру взаємодії з останнім. Саме тут формуються найбільш гострі ситуації й проблеми. На сьогоднішній день психологія ста­рості й старіння розвивається як основна складова соціальної геронтології.