5.1 Дослідження особистості в похилому віці

Дослідження особистості у пізні періоди стали здійснюватися з початку тридцятих років минулого століття. В основі цих досліджень був метод віко­вих поперечних зрізів. Докладний огляд цих ранніх робіт наведено у книзі до.ф. Шахматова. Він описав дослідження Е. Крепеліна, в яких показане на­ростання егоцентризму, впертості й підозрілості у старості як провісників майбутніх хворобливих змін у пізньому віці у формі старечої деменції. Впер­тість людей похилого віку Е. Крепелін пояснював утрудненням ходу думок, "занепадом енергії". Інші автори пояснювали втрату оригінальності, втрату індивідуальності у старості зниженням рівня мислення в цьому віці. В робо­тах того часу повторюються міркування про консерватизм старих, замкну­тість, песимізм, недовірливість, підозрілість, утриманство та вразливість.

Ці дані відносяться до ранніх психологічних досліджень особистості. Більш пізні закордонні дослідження, які базуються на лонгітюдному методі, змін ядра особистості у старості не виявили. Так, у широкомасштабному Сіе- тлському лонгітюдному дослідженні К. Шайі зі співавторами не виявили зна­чного наростання ригідності у старості ні в особистісній, ні в пізнавальній сфері. Інші сучасні лонгіподні дослідження взяли під сумнів факт наростання обережності й невпевненості в собі у старості. Ці дослідження показали, що обережність старих зумовлена не боязкістю або невпевненістю, а їх високими вимогами до точності власних відповідей. Виявилося, що зміна інструкції, яка спонукає старих сміливо і відкрито висувати різні припущення, практично зрівнювала прояв обережності в молодих і старих досліджуваних.

Новітні психологічні дослідження особистості, що використовували процедуру факторного аналізу для дослідження ймовірності збереження яд­ра особистості у старості, підтвердили гіпотезу про стабільність особистості.

Я. Стюарт-Гамільтон досліджував проблему стабільності особистості в старості на підставі теорії рис. В рамках цієї теорії за допомогою факторно­го аналізу психологи виділили основні виміри особистості. Найбільш відо­мими є виміри особистості, запропоновані Г. Айзенком. Екстраверсія, пси- хотизм і нейротизм змінюються, коли люди стають старше, стать також має значення. З віком показники психотизму знижуються, причому у чоловіків швидше, ніж у жінок (якщо в 16 років чоловічий показник психотизму май­же у два рази перевищує жіночий, то до 70 років цієї різниці вже практично немає). Більш цікавими є зміни екстраверсії - інтроверсії. Показано, що і чоловіки, і жінки стають більш інтровертними з віком. Чоловіки наприкінці другого десятка є більш екстравертними порівняно з жінками, але потім їх екстравертність набагато швидше знижується, так що до 60 років чоловіки є більш інтровертними, ніж жінки (точка перетину, коли обидві статі є одна­ково інтровертними, знаходиться в "районі" 40 років). Зміни нейротизму є

менш однозначними. З віком виявляється зниження нейротизму, але в будь- якому віці жіночі показники залишаються вищими, ніж чоловічі. Г. Айзенк стверджує, що ці факти можуть свідчити про меншу схильність людей по­хилого віку до різких коливань настрою і глибокий спокій. Відзначимо, що Г. Айзенк не наголошував на тому, що цей спокій - аналог щастя в старості. Якщо щось і змінюється, то в напрямку зростаючої байдужності до навко­лишнього світу, що супроводжується лише невеликими коливаннями у той чи інший бік. В ідеалі ця байдужність має перерости в безтурботність, але з тією ж ймовірністю можуть з'явитися небажана апатія і лінощі. Г. Айзенк вважав, що зміни особистості протягом життя є, в першу чергу, результатом психологічних змін, що змінюють рівень коркової активації. Цей аргумент обговорювався багатьма іншими психологами, і можна висловити припу­щення, що зміни у стилі життя є основними причинами змін у рівнях екст­раверсії, психотизму і невротизму. Наприклад, люди похилого віку можуть стати більш інтровертованими не тому, що в них змінився ступінь коркової активації, а тому, що, коли вони старіють, суспільство все менше реагує на їхні потреби. Це змушує старих людей заглиблюватися в себе, що, у свою чергу, збільшує інтроверсію.

Ф. Батчер, використовуючи традиційні виміри особистості (ММРІ), не виявив ніяких змін у структурі особистості. При цьому учасники тестування найчастіше повідомляли, що вони відчувають помітні зміни в собі.

М.Ф. Шахматов також робить висновок про те, що у старості не відбу­вається якої-небудь зміни особистісних характеристик, а якщо вони виявля­ються, то це свідчить або про наявність несприятливих вікових органічних процесів, або про несприятливий процес старіння (соціальні фактори). Ядро ж особистості залишається незмінним.

Таким чином, у цей час не отримано переконливих даних про кардина­льні зміни особистісних рис у старості. Всі дослідження показують великий вплив на зміни в особистості історичних і культурних факторів, а також ві­дображення в них ставлення особистості до власного старіння.

Як же впливає ставлення до власного старіння на характер динаміки особистісних характеристик літньої людини? Таке ставлення складається під впливом досвіду пристосування до біологічних і соціальних проблем ві­ку. Якщо в ранні роки життя на перший план виходять інтеріоризація (на­самперед, культури, знань, правил і норм того суспільства, в якому живе ди­тина), ідентифікація з навколишнім світом та емоційне опосередкування, то в літньому віці ці механізми вже майже не мають колишнього значення. Но­ві знання формуються повільно, їх важко наповнити емоційними пережи­ваннями, щоб сформувалися нові мотиви. Тому в людей літнього віку пога­но формуються нові рольові відносини, вони важко звикають до нових цін­ностей і нових уявлень про себе та інших (О.В. Краснова). Цим пояснюється і той факт, що все, що відбувається у світі, як правило, зіставляється зі ста­рим досвідом і асимілюється в його рамках. При цьому будь-які зміни

викликають негативну реакцію, а тому й нове сприймається як чуже, як "від­хилення від доброго старого часу".

Зменшується й значення ідентифікації, тому що група спілкування (друзі, родина) вже створена й у літньому віці вже майже не переглядається. Це пов'язано не тільки із прихильністю до старого досвіду, про що йшлося вище, але й з об'єктивними обмеженнями - часу життя, що залишилося, сил, енергії, кола спілкування, сформованого і в однолітків. Істотно є утрудне­ною, а точніше, майже неможливою й соціальна ідентифікація, тобто вибір нової соціальної або національної групи, до якої себе відносить людина. То­му такою складною є адаптація до нового середовища (соціального, культу­рного, навіть екологічного) у цьому віці. Таким чином, зменшення ролі ко­лишніх механізмів частково пояснює, чому самі люди похилого віку часто порівнюють процес старіння зі сходженням на гору, при якому підйом стає все крутішим, супутників, як і фізичних сил, - усе менше, але в той же час зменшується й число життєвих цінностей, які залишаються значущими.

При аналізі факторів, що зумовлюють збереження особистості у старо­сті, на перший план виходить механізм компенсації, насамперед, компенса­ції своїх втрат сил, здоров'я, статусу, групи підтримки. Можна зробити ви­сновок про те, що для нормального старіння дуже важливо розвивати у лю­дей літнього віку саме цей механізм психічного життя. В той же час має до­мінувати, насамперед, адекватний і повний вид компенсації, тобто цей ме­ханізм повинен функціонувати так, щоб літня людина не втікала в удавану компенсацію, перебільшуючи свої хвороби й немочі, щоб привернути до се­бе увагу, викликати інтерес і жалість, а можливо, і домогтися більш відчут­них матеріальних привілеїв. Із цього погляду стає зрозумілою важливість навчання новим видам діяльності, розвиток креативності, поява нового хоб- бі й будь-яких форм творчості, тому що з їхньою допомогою розвивається повна компенсація. У той же час ригідність, труднощі переключення, які зростають у цьому віці, перешкоджають розвитку нормальної компенсації. Перешкодою є й звуження кола спілкування, завантаженість інших членів родини, що також не дозволяє повністю реалізувати цей механізм.

Часто має місце домінування якого-небудь одного із цих механізмів, що починає проявлятися у всіх, навіть неадекватних для нього, ситуаціях. Так, з'являється небажання нових контактів, навіть острах їх, прагнення від­городитися від усіх, у тому числі й від близьких людей, емоційна холод­ність, часом ворожість. Такий відхід від спілкування часто поєднується з по­стійними докорами на адресу інших і впевненістю в тому, що літній людині чогось недодали, що у відповідь на її самовіддану турботу й любов заплатили чорною невдячністю. Із цим пов'язані вразливість, конфліктність, бажання наполягти на своєму і у малому, і у великому. Відчуження, відхід і агресія, Що часто проявляються вже як деструктивність (наприклад участь у демон­страціях, мітингах), є важливим показником емоційної й особистішої неста­більності, які привели до фіксації на одному з непродуктивних механізмів

психічного функціонування. Можливе поєднання агресії з конформізмом, причому плани цих сполучень є надзвичайно різноманітними - від конфор­много прийняття нових правил особистого життя й агресії на рівні спілку­вання до використання й прийняття нових соціальних цінностей і агресії стосовно близьких людей. Конформізм може поєднуватись також з емпаті- єю, коли літня людина намагається завоювати прихильність оточуючих тур­ботою, ласкою і увагою до них. Найчастіше цей механізм проявляється у приватному житті й працює, як правило, у благополучних родинах, де вста­новлений досить тісний емоційний контакт між різними поколіннями.

Позитивне ставлення до власної старості, будучи фактором стабілізації особистості, саме зазнає впливу багатьох чинників. За даними вітчизняних геронтологів, ні гарне здоров'я, ні збереження діяльного способу житгя, ні високе суспільне становище, ні наявність подружжя й дітей не є запорукою і гарантією усвідомлення старості як сприятливого періоду життя. За наявно­сті цих ознак, кожної окремо і разом узятих, літня людина може вважати се­бе зайвою і повністю не приймати своє старіння. І навпаки, при поганому фізичному здоров'ї, скромному матеріальному статку, самотності літня лю­дина може перебувати у "згоді" зі своїм старінням і бачити позитивні сторо­ни свого старечого буття, переживаючи радість. Як відзначав М.Ф. Шахматов, ставлення до власного старіння - активний елемент пси­хічного життя у старості. У формуванні цього почуття визначальними є мо­менти усвідомлення факту фізичних і психічних вікових змін, визнання природності відчуттів фізичного нездоров'я. На наступних етапах старіння ставлення до змін у фізичному статусі, що продовжують відбуватися, пере­буває вже під впливом нової життєвої позиції, яка сформувалася, нового рі­вня самосвідомості. Ця позиція формується за рахунок сталих відносин літ­ньої людини з її оточенням, але більшою мірою залежить від неї самої. При­йняття власної старості є результатом активної творчої роботи з переосмис­лення життєвих установок і позицій, переоцінці життєвих цінностей. Така позиція відносно власної старості у значній мірі сприяє збереженню особис­тості в цьому віці.

В той же час у геронтологічній літературі описані варіанти неадекват­них установок відносно власної старості аж до повного неприйняття її. Як такі варіанти описують регресію (повернення до минулих форм поведінки, що проявляється у формі "дитячої" вимоги допомоги, незалежно від стану здоров'я), добровільну ізоляцію від оточуючих (пасивність і мінімальна участь у суспільному житті), бунт проти процесів старіння (розпачливі спроби зберегти зрілість, яка проходить, що проявляється в манері одягати­ся, сексуальній поведінці, проведенні дозвілля тощо) (Р.С. Яцемірська). При неадекватному ставленні до старості у людей похилого віку виникає відчут­тя незадоволеності життям, збідніння почуттів, що разом із хронічним не­здужанням і прогресуючою втратою інтересу до навколишнього світу про­вокує негативні зміни особистості у формі "загострення" особистісних рис.