4.4 Переживання, пов'язані з думками про смерть

Емоційні переживання наближення смерті достатньо широко представ­лені у філософській і психологічній літературі, завдяки класичним працям 3. Фрейда, К. Юнга, М. Хайдеггера, а також сучасним дослідженням С. Грофа, Д. Хеліфакса, Е. Кюблер-Росс, Р. Моуді, Л. Уотсона та інших, од­нак мало відомо про цю сферу емоційного буття, коли смерть ще не "на по­розі", але вже "не за горами".

Особливий внесок 3. Фрейда й К. Юнга в танатологію полягає в доказі того, наскільки широко представлені в підсвідомості мотиви, пов'язані зі смертю, і як глибоко вкоренилися в емоційній сфері переживання, що їх вті­люють, Згідно з К, Юнгом, в нормальних умовах заклопотаність проблемою смерті виникає в пізні десятиліття життєвого шляху. Становлення індивіду­альності, описане К. Юнгом, приводить до психологічної повноцінності особистості й містить у собі розв'язання проблеми смерті.

Питання смерті займає важливе місце в теоріях екзистенціалістів, осо­бливо у філософії М. Хайдеггера: у проведеному ним аналізі існування смерть відіграє ключову роль. Усвідомлення тлінності життя і близькості смерті невловимо присутнє в кожній миті людського існування; життя - це "буття, звернене до смерті". Усвідомлення смерті є постійним джерелом на­пруженості й екзистенціальної тривоги, але воно також утворює тло, на якому саме буття й час набувають більш глибокого змісту. М. Хайдеггер вважав смерть більш важливим явищем порівняно з життям, тому що вона, смерть, і робить життя життям, персоніфікує його.

Згідно Е. Кюблер-Росс, люди, що вмирають, зазвичай проходять через п'ять стадій.

Перша з них - заперечення. Слова: "Ні, не я!" - звичайна і нормальна ре­акція людини на оголошення їй смертельного діагнозу . Залежно від того, на­скільки людина здатна взяти події під свій контроль і наскільки сильну під­тримку їй надають оточуючі, вона переборює цю стадію легше або важче.

Гнів, що охоплює хворого при питанні: "Чому саме я?", характеризує другу стадію. Умираючий виливає цей гнів на людей, які піклуються про ньо­го, і взагалі на кожну здорову людину. Для завершення цієї стадії важливо, щоб людина, яка помирає, отримала можливість вилити свої почуття назовні.

Потім починається стадія "торгу": хворий починає переговори за про­довження свого життя, обіцяючи, наприклад, бути слухняним пацієнтом або зразковим віруючим.

Перераховані три фази становлять період кризи і розвиваються в опи­саному порядку або із частими поверненнями назад.

Після розв'язання цієї кризи вмираючий ^чвступає у фазу депресії. Пи­тань він більше не задає. Він просто говорить собі: "Так, цього разу вмерти належить саме мені". Він замикається в собі й часто відчуває потребу плака­ти при думці про тих, кого він змушений залишити. Це стадія підготовчого суму, на якій умираючий відрікається від життя й готується зустріти смерть, приймаючи її як свій життєвий останній етап.

Це прийняття смерті становить фінальний етап життя вмираючого, коли він, як правило, смиренно чекає свого кінця.

Можна припустити, що ці стадії проходить людина, яку смерть наздо­ганяє раптово, коли вона ще є повною життєвих сил і не готовою до неї. У зв'язку з проблемою старості виникає питання про універсальність цих ста­дій. Існує чимало свідчень тому, що якщо літня людина мала достатньо часу для того, щоб примиритися з неминучістю смерті, то думки про кончину не порушують її душевного спокою.

Г. Крайг наводить численні дослідження, згідно з якими люди похило­го віку відчувають меншу тривогу при думці про смерть, ніж відносно мо­лоді люди, які мають ясну мету в житті, менше бояться вмерти. За словами людей похилого віку, вони думають про смерть часто, але з уражаючим спо­коєм. Однак Г. Крайг вказує на неоднозначність цих висновків: хоча багато людей похилого віку зазвичай стверджують, що смерть не викликає у них великої тривоги, не всі розділяють це ставлення до смерті. Індивідуальні розходження у ставленні до смерті у людей похилого віку зумовлені їх жит­тєвими цінностями, адаптованістю до життя, станом здоров'я. Смерті боять­ся люди, які не прийняли старість як вік життя, не є адаптованими до неї; люди, яких мучать тяжкі недуги, бояться вмирання як періоду посилення страждань і безпорадності. Крайг наводить також нечисленні дані про те, що людей похилого віку, фізично здорових, що мають плани на майбутнє і та­ких, що відчувають себе хазяями власного життя, смерть все-таки турбує. Однак більшість даних свідчать про те, що люди, психологічно добре адап­товані, та особистості, які досягли цілісності, (у розумінні Е. Еріксона), по­відомляють про низьку тривогу очікування смерті.

Роботи С. Грофа та Р. Моуді підтверджують, що прийняття життя і смерті в цілому не тільки знімає страх смерті, але й прикрашає пізні роки життя: надає їм особливого змісту, особливого забарвлення. Прийнявши не­минучість смерті, люди стають більш зосередженими на стані свого розуму, ніж фізичного тіла, у зв'язку із чим вони самі можуть впливати на навколи­шній світ. Думки про смерть викликають у них прагнення завершити незакі- нчені справи, подбати про близьких.

Велику роль у витісненні та повній втраті страху смерті відіграє огляд власного життя, підведення його підсумків, знаходження змісту. В. Франки пише про те, що без страждання і смерті життя буде не повним. У всьому не­обхідно виявити зміст. Як жити, так і умирати людина має осмислено.

Життя завжди мислиться у взаємозв'язку зі смертю, але людина здатна це по-еправжньому усвідомити лише у старості. І у деяких старих людей, яких можна назвати мудрими, існування виходить на досить широку грань, що відокремлює життя від смерті. Це зовсім не той стан, що наповнений турботою про хліб насущний, про роботу і відпочинок. Тут заново оціню­ються пріоритети життя, втрачає значення дріб'язкове, виникає почуття зві­льнення від "необхідних" справ, підсилюється відчуття життя тут і тепер. Вихід на ці екзистенціальні переживання є доступним небагатьом людям - П. Балтес виявив, що серед людей похилого віку існує не більше п'яти відсо­тків по-справжньому мудрих.

Серед вітчизняних вчених найбільш повно описав переживання старих, пов'язані зі смертю, М.Ф. Шахматов. На підставі огляду численних експе­риментальних досліджень він показав, що більшість людей похилого віку не бояться і не уникають розмов про власну смерть. Бесіда з літньою людиною на цю тему не носить для неї травматичного характеру (звичайно, за умови дотримання такту й обережності). Люди похилого віку зовні не проявляли цікавості до питань смерті. Малу актуальність думок про смерть або взагалі відсутність страху перед завершенням життя у людей похилого віку відзна­чав і Д. Мейсон. Ставлення до смерті знаходить своє вираження у формі очікування часу фізичного дискомфорту, остраху хворобливих відчуттів і надання переваги в цьому випадку смерті над фізичними стражданнями. Якої-небудь прямої залежності думок про смерть, від соматичних хвороб у старості не відзначається. Відносний характер життєвих основних ціннос­тей, що осягається до кінця життя, поширюється і на саме життя. Страх сме­рті, сама смерть у глибокій старості ніби втрачають своє значення. Від дуже старих людей нерідко можна почути заяви, що вони втомилися жити, їм ста­ло байдуже до життя. Очевидно, близько до цього знаходиться і так звана відраза до життя, яка, як відзначає С.Г. Жислін, іноді може спостерігатися у глибокій старості. Подібне почуття, на думку автора, не може розглядати­ся як афективне порушення. Якщо зазначені форми ставлення до життя і смерті складають крайні випадки, то загальною є тенденція до ослаблення сили в подібних переживаннях на заключних етапах психічного старіння.

Як вказує С.О. Бєлоусов, критерій духовної зрілості - усвідомлено приймати факт власної кончини. Описана вище подвійність - знання і запе­речення знання - настільки є властивою людській натурі, має бути перебо­рена. Від двозначності людина покликана прийти до простоти, ясності.

Отже, одним зі значущих переживань нормального старіння є пережи­вання природності смерті, її значущості як невід'ємної складової життєвого процесу. Мудру літню людину не лякають хвороби та нездужання, оскільки

іє у внутрішньому переживанні неминучість обмеження існування всього >, не засмучуючись, не піддаючись бажанню зупинити миті життя.