3.1 Загальна характеристика інтелекту людини похилою віку

Закономірні зміни мозку є частиною нормального процесу старіння. Отже, повинні відбуватися і зміни інтелектуальної активності. Але дані за­кордонних психологів (наші, на жаль, відсутні) із цього приводу є супереч­ливими. Так, Д. Векслер зробив висновок про те, що пізня зрілість характе­ризується зниженням загальної інтелектуальної діяльності, що зумовлено закономірними процесами старіння. Однак у своїх більш пізніх досліджен­нях він виявив, що вербальні навички (обсяг активного й пасивного словни­ка) підтримуються на відносно доброму рівні в пізньому віці, у той час як результати тестів на кмітливість виявилися нижчими, ніж у представників інших віків.

Дж. Хорн висунув припущення, що цей факт є результатом різного "внеску" біологічних вікових змін у виконання вербальних і невербальних тестів. Розвиваючи цю думку, він сформулював свою теорію текучого й кристалізованого інтелекту. Текучий інтелект - це широка сфера інтелекту­ального функціонування, асоційована зі здібностями, за допомогою яких ми знаходимо нові знання й навички (до яких відноситься швидкість і результа­тивність запам'ятовування, індуктивне міркування, оперування просторови­ми образами, сприйняття нових зв'язків і відносин, здатність до абстрактно­го мислення). Цей тип інтелекту, який відображає вікові особливості стану нервової системи (її працездатність та інтегративність), поступово знижу­ється протягом всього періоду зрілості, що стає особливо помітно в пізній зрілості. На відміну від текучого, кристалізований інтелект асоціюється зі здібностями, які приходять із досвідом і освітою, і включає вербальні нави­чки, поінформованість, а також весь обсяг знань, накопичених протягом життя. Кристалізований інтелект включає також здатність встановлювати стосунки, формулювати судження, аналізувати проблеми й використовувати засвоєні стратегії для рішення завдань. На відміну від текучого інтелекту, кристалізований інтелект часто поліпшується протягом всього життя, поки люди здатні одержувати й зберігати інформацію.

П. Балтес і К. Шайі критикували гіпотезу Хорна на тій підставі, що да­ні, які її підтверджували, були отримані за допомогою методу поперечних зрізів, і певний внесок в отримані результати робить когортний ефект. Як показали широкомасштабні лонгітюдні дослідження, у людей з високим освітнім рівнем багато інтелектуальних здібностей продовжують наростати, принаймні, до сімдесятирічного віку (особливо, якщо вони піддаються сис­тематичному тренуванню). Причому ці здібності відносяться як до текучого, так і до кристалізованого інтелекту.

При цьому особлива увага приділяється творчій активності у старості. Питання творчої продуктивності літніх людей не є однозначним. З одного

боку, якщо говорити про загальну тенденцію, слід визнати, що з віком здат­ність до творчості знижується. Розглядаючи динаміку творчого інтелекту, Л.А. Рудкевич виявив, що він починає знижуватися вже на третьому десяти­літті життя й до 70 років цей спад досягає приблизно 70 % від первинного рівня. При цьому величина спаду інтелекту з віком є обернено пропорцій­ною його максимальному значенню - чим вище первинний рівень інтелекту, тим слабшим є спад у літньому віці. Хоча є докази і протилежного - у най­більш інтелектуальних людей замість типового спаду часто спостерігається навіть підвищення рівня інтелекту з віком.

Підтвердження цьому можна знайти в біографіях багатьох великих лю­дей, які до кінця свого довгого життя займались активною творчою діяльністю.

Мікеланджело Буонарроті, скульптор, живописець (1475-1564) прожив 89 років.

Тиціан, живописець (1477-1576) - 99 років.

Іоган Вольфганг Ґете, письменник (1749-1832) - 83 роки.

Джузеппе Верді, композитор (1813-1901) - 88 років.

І.П. Павлов, фізіолог (1849-1936) - 87 років.

Бернард Шоу, письменник (1856-1950) - 94 роки.

Етель Войніч, письменниця (1864-1960) - 96 років.

А.О. Яблочкіна, акторка (1866—1964) — 98 років.

Бертран Рассел, математик, філософ (1872-1970) - 98 років.

Сомерсет Моем, письменник (1874-1965) - 91 рік.

Пабло Пікассо, художник (1881-1973) - 92 роки і багато інших.

Л.А. Рудкевич, який наводить цей список у своїй книзі, одним із пер­ших застосував метод вивчення творчої продуктивності в онтогенезі шляхом детального вивчення біографій. Відповідно до результатів його досліджень видатні представники творчої праці починають свою діяльність раніше, ніж менш визначні, а закінчують пізніше, тобто період максимальної творчої продуктивності у них довше, спад виражений менше і мас кількісний, а не якісний характер. Старість вважають віком конформності і консерватизму, однак у групі найбільш видатних представників науки та мистецтва лише у 3,8 % біографи відмічали деякі зміни у цьому напрямі. Серед менш видат­них цей відсоток дещо вище - 6 %. Прояви консерватизму в обох групах су­проводжувались зниженням творчої активності.

Творча діяльність у старості визначається не тільки когнітивним, але й особистісним фактором. Особистість творчої людини є толерантною до ста­ріння. Багатосторонність інтересів і багатоплановість діяльності - одна з найбільш яскравих особливостей творчої людини. Інтереси творчої особис­тості характеризуються тим, що в неї в будь-якому віці професійні інтереси переважають над іншими (сімейними, спортивними тощо), причому у сфері непрофесійних інтересів переважають ті, які спрямовані на взаємодію з мак- росоціальним середовищем (політика, суспільна діяльність). У літньому й старечому віці з'являється схильність до узагальнень, до створення теорій,

до теоретичного осмислення накопиченого досвіду. У творчої людини, як правило, високе суспільне становище; поєднуючи адміністративну, навча­льну і суспільну діяльність у пізні роки життя, такі люди значно подовжу­ють працездатність.

Різниця виявляється і в інтелектуальних здібностях літніх вчених і лю­дей творчих професій: інтелект вчених вгасає швидше. Одна з можливих причин - творчі люди стають жертвами свого власного успіху. Учені, які мають високі досягнення у своїй галузі, швидше за все швидко "піднімають­ся" до керівництва відділами або дослідницькими групами. У цьому випадку більша частина експериментальної роботи переходить до асистентів, у той час як керівник відділу все більше займається адміністративними питання­ми. Таким чином, "нагородою" видатному вченому за успіх може бути об­меження його майбутньої діяльності у своїй галузі, що, у свою чергу, викли­кає зниження його творчих здібностей. Але, в цілому, дослідження показу­ють, що творчість є одним з факторів, що продовжують інтелектуальний розвиток.

Аналізуючи отримані дані, К. Шайї висловив припущення, що зміни в пізньому віці торкаються не самої природи інтелекту, а його функцій. З на­станням літнього віку змінюється використання знань: люди повертаються до власних цінностей і установок, їх цікавлять не абстрактні міркування, а реальні питання, вони здатні мислити абстрактно, але, на відміну від моло­дих людей, не схильні займатися розв'язанням завдань заради них самих і можуть опиратися розв'язанню завдань типу тестів.

Проблема диференційованої зміни інтелектуальних функцій у старості залишається дискусійною. Так, найбільший фахівець у сфері вікових змін інтелекту П. Балтес провів границю між тими аспектами інтелекту літньої людини, які погіршуються у старості, і тими, які дещо поліпшуються. Він виділив "когнітивні" і "прагмативні" механізми інтелекту. "Когнітивні меха­нізми" інтелекту відображають нейрофізіологічну архітектуру мозку, яка, на думку П. Балтеса, змінюється протягом життя. На операційному рівні "ког­нітивні механізми" відповідають за швидкість і точність психічних процесів, що включає сприйняття інформації, зорову і моторну пам'ять, а також опе­рації класифікації, порівняння і категоризації. Погіршення цих операцій, функцій і механізмів з віком зумовлене сильним впливом біологічних фак­торів, а також станом здоров'я. У свою чергу, "прагматичні механізми" інте­лекту є його культурно обумовленою сферою. На операціональному рівні "прагматичні механізми" інтелекту зумовлюють навички читання й письма розуміння мови, освітній рівень, професійні знання й навички, знання про себе і життя взагалі, які допомагають людині справлятися з різними життє­вими труднощами. На думку автора теорії, саме вдосконалювання "прагма­тичних механізмів" інтелекту, їхньої можливості у плані компенсації гасну­чих функцій забезпечують інтелектуальний розвиток у старості на фоні по­гіршення окремих функцій.

Певною мірою це перегукується з доводом В. Лабуві-Віфа, який запро­понував поняття постформального мислення. Це стадія інтелектуального оозвитку, що наступає в період пізньої зрілості, після стадії формальних операцій. Формальні операції є дуже систематичними і залежать від логіч­них процесів. Однак можна стверджувати, що люди не все своє життя доде­ржуються логіки й що багато рішень приймаються не тільки логічно, але і під впливом емоцій і суб'єктивних відчуттів. Відповідно постформальне ми­слення до певної міри врівноважує логіку і емоції, і у деякій мірі обговорен­ня питання про нього подібне дискусії про мудрість.

Аналіз теорій загального інтелекту у старості переконливо доводить дієвість явища вітаукта, відкритого В.В. Фролькісом: інтелект адаптується до вікового адаптогенного фактора, ослаблення одних функцій сприяє фор­муванню пристосувальних функціональних систем, що дозволяє компенсу­вати деструктивні явища когнітивного старіння. При цьому, як вказує біль­шість теорій, центральним механізмом когнітивної компенсації й розвитку у старості є вербальний інтелект. Цей феномен був відзначений Б.Г. Ананьєвим, що підкреслював, що мовленнєво-розумові функції проти­стоять загальному процесу старіння і самі зазнають інволюційних зрушень значно пізніше від інших психофізіологічних функцій; ці найважливіші над­бання історичної природи людини стають вирішальним фактором її онтоге­нетичної еволюції.

Таким чином, позитивні адаптаційні зміни у старості спрямовані на ак­туалізацію резервних можливостей, накопичених на більш ранніх етапах он­тогенезу.