22. Філософія вселенського песимізму а.Шопенгауера

Артур Шопенгауер (1788-1860) як філософ формувався під впливом Платона й Канта та індійського буддизму. Він різко критикував Гегеля. Головна праця: “Світ як воля й уявлення”. Шопенгауер уважав, що будь-яка людина філософує, це зумовлено її розумінням небезпеки свого становища, людині важко усвідомлювати власне існування ненадійним, випадковим як на початку, так і в кінці, і притому надто коротким. Їй важко змиритися з тим, що особистість нескінченно мала у безмежному просторі та серед численних істот. Шопенгауер також наголошував, що не дух часу визначає філософію, а філософія визначає дух часу, події епохи. Шопенгауер розрізняє три способи мислення: догматизм – це коли висловлюються певні думки про об’єкт, про речі світу, які вони самі в собі та якими повинні бути; скептицизм – висловлює сумнів щодо того, що можна пізнати щось у речах-у-собі; критицизм – з’являється у Канта, поєднує і догматизм і скептицизм, слугує їм посередником і суддею, зважує їх права, досліджуючи не речі, а загальну здатність пізнання. Шопенгауер зазначав: “Майже завжди існувала думка, що завдання філософії полягає у вишукуванні чогось глибоко прихованого, відмінного від світу, прихованого ним”. Така думка спричинена станом справ у науках. Матеріал, із якого повинна бути створена філософія – поняття ; вони є для філософа тим, чим є мармур для скульптора; філософ – художник розуму,його мистецтво полягає в тому, що він весь світ (тобто всі уявлення), а також те, що знаходиться у нашому внутрішньому світі, відображає для розуму, тобто точно повторює in abstracto світ і свідомість. Науку може вивчати кожен – із більшим чи меншим зусиллям, але від мистецтва кожен отримує тільки те, що вносить у нього сам, мистецтво має справу не лише з розумом, а з найсокровеннішою сутністю людини.Учені пізнають винятково явища, а філософ, музикант, художник, поет – пізнають речі-в-собі. Шопенгауер зазначає, що його філософія у своїй глибинній основі відрізняється від усіх існуючих тим, що вона не є як решта, простим застосуванням закону підстави, вона не наука, а мистецтво, вона фіксує не те, що повинно бути, а лише те, що є. Світ повинен повторитися в матеріалі розуму. Об’єкт філософського споглядання повинен бути вирваний зі світового потоку і повністю ізольований, тоді ми звільняємося від “чому”, від “коли” – тобто від усього, що вимагає закон підстави. Отже, у філософії повинні реалізуватися два принципи: щодо суб’єкта – свобода від волі; щодо об’єкта – свобода від закону підстави.

Визначальний онтологічний і гносеологічний принцип філософії Шопенгауера – ВОЛЯ. Воля – це річ-у-собі. Сам Шопенгауер зауважує, що всю його філософію можна сформулювати в одному реченні: “Світ – це самопізнання волі”. Світ – це уявлення суб’єкта пізнання. Воля – реальне, а світ уявлення – це дзеркало реального. Воля – світова душа. А світовий дух – це чистий суб’єкт пізнання. Тіло – видима воля, яка завжди хоче і ніколи не може задовольнитися. Воля до життя – справжнє прокляття. Воля до життя завжди буде мати життя, а з ним і смерть. Смерть – тільки гіркий додаток до життя. Життя – відстрочена смерть. Причина всіх людських страждань полягає в напруженості волі, чим менше ми виявляємо волю, тим менше страждаємо. Ще одна особливість учення Шопенгауера – це те, що він намагається побудувати таку філософію, яка б об’єднала етику й метафізику. Він уважає, що держава і моральний закон – це різні речі. Мета людини в тому, щоб воля була пізнана, щоб людина побачила себе, як у дзеркалі, у своїх справах і скверні… Шопенгауерівська філософія песимістична. Він уважає, що світ складається зі страждань і нудьги. Людина сама собою – це явище волі, тому її існування складається з безперервного невтомного хотіння та прагнення, саме хотіння має в своїй основі нестаток, а отже, і страждання. Отже, життя – це завжди страждання. Страждання – умова діяльності генія. Тільки тоді коли у нас виникає розлад із дійсним світом і незадоволення ним, ми звертаємося до світу думки. Незадоволена воля запитує: “Що таке цей світ?”