43. Буття людини між життям і смертю. Проблема самогубства. (Гайдеггер, Сартр, Камю).

У сучасній культурі утвердилося розуміння самоцінності людського життя. Визнається невід'ємне право людини на життя. Виявляється, що право не має безумовних гарантій, оскільки єдиною гарантією може бути тільки право людини на природну смерть. Але людство ще далеко не реалізувало його, і навіть не повністю утвердило у сфері свідомості і світогляду. Санкціоноване суспільством убивство на війні, як і раніше, залишається реальністю. З приводу допустимості страти ведуться дискусії. Хоча смертна кара скасована в деяких країнах, та все ж у більшості країн смертна кара існує.

Проблема самогубства в різних народів і в різні періоди також має неоднозначне вирішення. Практично у всіх стародавніх культурах існувало добровільне принесення себе в жертву богам в ім'я спільних інтересів. Звичай самогубства широко розповсюджений в античності. У Стародавній Греції самогубство громадян, що досягли 60 років, заохочувалося державою. Стоїки зверталися до самогубства, коли життя з різних причин ставало нестерпним. Різко змінилося ставлення до самогубства під впливом християнства. Toй хто прирікав себе на смерть, віддавав Богу життя як дарунок, вважалося блюзнірством, найбільшим гріхом. У світські закони увійшов пункт про відповідальність за самогубство. Передбачалася навіть конфіскація майна самогубця йому відмовляли в похованні на цвинтарі за церковним обрядом. Ховали самогубця на перехрестях доріг. Самогубця, який залишався живим, висилали на каторгу як за убивство. Іслам, іудаїзм, буддизм, індуїзм суворо засуджують самогубство. Сучасне суспільство продовжує засуджу вати самогубство, хоча і не в таких твердих формах. У сучасних дискусіях про «право на смерть» мають на увазі не самогубство як дію активного суб'єкта, а умираючу людину, яка виступає як пасивний об'єкт, якій штучно сповільнюють настання смерті. Проблема права на смерть трансформувалася в проблему евтаназії (від грецьк. легка смерть) — безболісної, легкої смерті.

Поняття евтаназії йде ще з античності, від Платона, де вважалося, що не варто перешкоджати смерті фізично слабких. В епоху Відродження знову виникло поняття «спокійна і м'яка смерть». Починаючи з XVIII ст. багато хто відмовляв людині у праві самій вирішувати долю. У XX ст. поняття евтаназії дискредитоване нацистами, що вели в межах «Програми евтаназії» акції зі стерилізації і знищення людей. Тому після Нюрнберзького процесу це слово тривалий період не вживалося. Юристи розцінювали евтаназію як карний злочин. Тільки з кінця 50-х років XX ст. ця проблема знову стала широко обговорюватися. Філософи, юристи, лікарі прагнуть вирішити два найбільш фундаментальні питання: чи може евтаназія взагалі мати моральне обґрунтування і за яких умов може бути узаконена. На ці питання немає однозначних відповідей. Одні відстоюють волю вибору особи і вважають, якщо хвора людина вирішила прискорити настання своєї смерті, не заподіюючи шкоди іншим, то акт евтаназії не повинне заборонитися законом, більш того, буде гуманним, якщо пацієнт зазнає сильні болі і муки. Інші відстоюють недоторканність людського життя за будь-яких обставин. Підстави такої позиції зовсім різні — і релігійні, і переконання, що особа у вирішенні питання про смерть має повністю підкорятися суспільним і державним інтересам, так званий патерналізм. Наприкінці 50-х років XX ст. Папа Римський Ній XII погодився: якщо ясно — хворий не виживе, можна не продовжувати лікування. Сучасна людина дедалі більше доходить думки про необхідність зруйнувати негласно впроваджуване і панівне в культурі табу смерті, відмовитися від примітивного оптимізму. Життя і смерть нерозривно зв'язані. 

Гайдеггер уважає, що автентичність людини розкривається в процесі прийняття смерті. Смерть – це той онтологічний вимір, у якому людина відкриває сама себе. Смерть відкриває час. Загалом за Гайдеггером, людське буття – це буття-до смерті.

Сартр зазначає, що людина не може уникнути:бути, робити, бути серед інших, бути смертною. Смерть не з’являється на основі нашої свободи, вона може тільки відібрати у життя всяке значення. Саме існування смерті цілковито відчужує нас у нашому власному житті на користь іншого. Бути мертвим – це бути здобиччю для живих. Самогубство абсурдність, що занурює наше життя в минуле. Завдяки смерті для-себе перетворюється на у-собі. Сартр не приймає гайдеггерівської позиції, що людське буття – це буття-до-смерті. Смерть не є онтологічною структурою людського буття, такою структурою є скінченність. Людська реальність залишалася б скінченною, навіть як би була безсмертною, оскільки вона завжди робить вибір, вона робиться скінченною, вибравши себе людиною. У людини завжди залишаються нереалізовані можливості, життя не можна повторити.

Альбер Камю (1913-1960) уважає, що у філософії існує лише одна справді важлива проблема – це проблема суїциду. Чи варте життя того, щоб прожити, чи воно взагалі того не вартує, відповівши на це питання, ми розв’яжемо глобальну проблему філософії. Камю намагається розглянути зв’язок між суїцидом і абсурдом. Чи призводить абсурд до смерті? Абсурд виникає при зустрічі людини зі світом. Я розумію, зазначає Камю, дві реальності: моє прагнення до абсолюту й єдності; неможливість звести світ до принципів раціональності та розумності. Ці дві протилежності неможливо об’єднати. Абсурд не веде до суїциду. Цінність життя визначається бунтом. З абсурду випливає три наслідки: мій бунт, моя свобода, моя пристрасть. Призначення людини – весь світ, і вона єдиний його господар.