42. Екзистенційна ситуація, тривога, страх. Відповідальність людини за її буття та буття світу.

Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.Смислова порожнеча, тривога небуття і неконтрольований страх смерті є ланцюгами єдиного процесу, симптомами „хвороби” європейської культури. Тривога небуття, яка руйнує логоцентричність буття, і страх смерті як логічний наслідок цієї тривоги, спричиняють протест людини, її намагання хоч якось виправдати своє існування, що виливається або в індивідуальні деструктивні форми, такі як суїцид, (коли тривога переростає у відчай), або в соціальні деструктивні форми: неофашизм, екстремізм, расизм (у разі підміни Абсолюту квазіабсолютами). Зрозуміло, що в подібний спосіб людина, у ситуації самотнього, відчуженого існування у світі, відволікає себе сурогатами смислу, уникаючи відчуття тривоги.Ґрунтовного та всебічного дослідження морально-етичних аспектів проблеми страху смерті, на жаль, ще не існує. Однак існують окремі філософські розвідки, в яких простежуються спроби віднайти шляхи до розв’язання проблеми екзистенційної кризи особистості і проблеми страху смерті, зокрема. Загалом, аналізуючи дослідження з даної проблематики, можна виділити наступні концептуальні блоки.

Сартр зазначає, що конкретно існують будильники, написи, декларації про податок, агенти поліції – це все перепони для тривоги. Але як тільки справа віддаляється від мене, як тільки я відсилаюся до самого себе – я раптом відкриваю себе як того, хто надає смисл будильникові і т.д. Я звільняюся від світу, що заангажував мене, і починаю осягати самого себе. І тут з’являється стан тривоги. Ніщо мене не захистить від самого себе, я мушу сам реалізувати сенс свого буття. Коли я розкриваю свої можливості, у мене з’являється тривога. Я усвідомлюю свою відповідальність за вибір, і я тривожуся. Тривога – специфічна свідомість свободи. Буття стає для людини буттям випадковим і залежним (бо існування належить Богові у Його єстві). Проблема сенсу (буття) існування людини була актуальною у різні часи та періоди філософії. Одним із найбільш важливих періодів філософі ї був період середньовічної філософії, де проблема людини ставилася у контексті співвідношення людина-Бог. Людина — єство тілесне, постійно спілкується зі світом, є його частинкою, належить до нього і в ньому живе і діє, підпорядковане його законам, але також займає у світі виняткове місце. Людина є володарем і паном світу: його організовує, упорядковує, перетворює і використовує його для свого життя і розвитку. Людина, народжуючись, своє тіло одержує від батьків, а душу — від Бога через творчий акт. Існує проблема, як постала перша людина на Землі: чи окрім душі Бог безпосередньо створив людське тіло, чи, можливо, використав тваринний організм, який повільним еволюційним шляхом розвитку став людським. Відповідь на це питання дають два напрямки: еволюціонізм та креаціонізм.

Людина — суб’єкт, становить єдність із подвійним виміром: тілесним і духовним, і той подвійний вимір виступає у вчинках людини: первень —матеріальний, пройнятий духом, як тіло — душею.

У світлі субстанціального зв’язку душі і тіла зникають усі труднощі, яких не могли розв’язати попередні концепції про людину, передовсім, психічних і фізичних.