
- •1. Загальне розуміння філософії, її предмета, методів і функцій.
- •3. Особливості східної парадигми філософування (китайський варіант).
- •5. Космоцентризм і натурфілософія мілетців (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен).
- •9. Атомістика Демокріта та його послідовників (Епікур, Лукрецій Кар).
- •17. Докритичний період творчості Канта: космогонія, матерія, космогонічна гіпотеза. Докритичний період
- •18. Кантіанський переворот у гносеології. Вихідні принципи “Критики чистого розуму” і.Канта.
- •19. Морально-етичне вчення Канта.
- •22. Філософія вселенського песимізму а.Шопенгауера
- •23. Філософсько-антропологічне вчення ф.Ніцше, проблема людини як Надлюдини.
- •24. Проблема нігілізму та категорія “воля до влади” у філософії Ніцше.
- •25. Значення слів Ніцше “Бог помер”, проблема нігілізму.
- •26. Романтизм як ідейно-світоглядна і теоретична передумова сучасної західної антропології. Особливості українського романтизму.
- •27. Неоромантизм у філософії культури о.Шпенглера.
- •28. Загальна характеристика психоаналізу. Основні відмінності між психоаналізом з.Фройда й аналітичною психологією к.Г.Юнга.
- •29. Фройдівське розуміння проблеми амбівалентності культури, її конструктивних і деструктивних функції.
- •30. Основні категорії психоаналізу з.Фройда та поняття “сублімації”.
- •31. Фройдівський аналіз проблеми невдоволення людини в культурі.
- •32. Основні засади аналітичної психології к.Г. Юнга.
- •33. Архетипи колективного несвідомого в аналітичній психології к.Г.Юнга.
- •34. Мистецтвознавчий аспект глибинного психоаналізу к.Г.Юнга.
- •35. Неофройдизм е.Фромма.
- •37. Е.Фромм про біофільський та некрофільський характер діяльності людини.
- •38. Загальна характеристика філософії екзистенціалізму.
- •39. Причини “бездомності” людського існування.
- •40. Проблема відновлення справжнього буття людини.
- •41. Проблема свободи та відповідальності у філософії екзистенціалізму.
- •42. Екзистенційна ситуація, тривога, страх. Відповідальність людини за її буття та буття світу.
- •43. Буття людини між життям і смертю. Проблема самогубства. (Гайдеггер, Сартр, Камю).
- •44. Проблема співвідношення існування та сутності в людському бутті, принциповий характер їх пріоритетів.
- •45. Праця ф.Ніцше “По той бік добра й зла” (фрагмент 1-2 глави).
- •46. Праця з.Фройда “Основні категорії психоаналізу”.
- •47. Праця к.Г.Юнга “Про архетипи колективного несвідомого”.
- •48. Праця е.Фромма “Некрофіли та Адольф Гітлер”.
- •49. Праця л.Шестова “Добро в учении гр.Толстого и ф.Ницше”
- •50. Праця ж.П.Сартра “Екзистенціалізм – це гуманізм”.
- •51. Праця а.Камю “Міф про Сізіфа”.
- •52. Праця ж.П.Сартра “Буття і ніщо” (фрагмент).
27. Неоромантизм у філософії культури о.Шпенглера.
Він детально описує: античну культуру (греко-римську) – прасимвол: окреме тіло, душа: аполлонівська; арабську культуру (іранську, ісламську) – прасимвол: печера, душа: магічна; фаустівську культуру (західноєвропейську) – прасимвол: безкінечний простір, душа: фаустівська. Фаустівська людина – це певне “Я” як самостійна сила, яка в останній інстанції приймає рішення щодо нескінченного. Аполлонічна людина відчуває себе як “сома” серед багатьох інших і відповідає лише сама за себе. Магічна людина зі своїм духовним буттям виявляється складовою частиною пневматичного “ми”. Тілом і душею ця людина належить собі, але в ній є ще щось інше, чуже і вище, і тому ця людина з усіма своїми поглядами та переконаннями тільки член консенсусу, який, завдяки Божому духу, виключає будь-яку помилку і водночас не дає виявити своє “Я”, що утверджує цінності. Тоді коли відносини античної людини зі своїм божеством будуються за принципом стосунків одного тіла з іншим, коли фаустівське “Я”, яке виявляє свою волю у безмежному світі, всюди відчуває присутність всемогутнього Я такого ж фаустівського і так само здатного виявляти свою волю божества, то магічне божество являє собою невизначену і загадкову небесну силу, яка на свій розсуд може карати й милувати, опускати в темряву і піднімати душі окремих людей у світлий світ. Навіть сама думка про власну волю видається тут абсурдною, оскільки і “воля” і “думка” людини – це тільки наслідок божественного впливу на неї. Історичний образ в античної людини обмежується теперішнім, він містить буття, а не становлення на фоні позачасового міфу, який називається “золотим віком”. Відчуття печерного часу і простору, навпаки, вимагає наявності доступної для огляду історії, у якої є початок і кінець світобудови, які водночас і початок і кінець людства, актами божества, яке наділене чарівною владою. Для магічного людського існування властива релігійність, яка також може бути названа печерною; це безпорадне підпорядкування, що абсолютно не знає поняття духовного “Я” і сприймає винятково духовне “МИ”, яке входить в живе тіло в якості відбитка божественного світла. Арабською це називається “іслам” – покірність. Фаустівське таїнство покаяння передбачає наявність сильної та свободної волі, яка долає себе, а іслам, навпаки, вважає неможливість існування власного “Я” у якості свободної волі, що протистоїть Богові. Будь-яка спроба висловити власні наміри чи просто погляди щодо Божественного промислу характеризується поняттям “масіджа”, що означає не просто недобру волю, а доказ того, що цю людину захопили сили темряви і зла, які витіснили з неї все божественне. Магічне пильнування лише арена, на якій розгортається боротьба цих двох сил, без будь-якої участі людини. Закони природи не вічні та не постійні (Бог може явити чудо і відмінити їх), а отже, в них відсутня логічна, фаустівська закономірність. На думку Шпенглера, Августин був останнім великим мислителем ранньоарабської схоластики, а не втіленням західноєвропейського духу. Якщо для людини магічного періоду печерний простір був обмеженим, а небеса близькими, для фаустівської людини вони відійшли у нескінченність. Єдиний дар, який фаустівська душа вимолює у небес, – це можливість свободного волевиявлення. Продати душу дияволу для людини фаустівської культури означає віддати йому свою волю. Цього найбільше боялися. Західноєвропейська культура приходить до висновку, що покаяння здійснюється кожною людиною самостійно. Тільки сама людина може випробувати своє сумління та каятися перед вічністю. Лише вона сама може під час сповіді розібратися у своєму минулому й одягнути його в слова. І відпущення гріхів, вивільнення її Я для нових відповідальних справ стосується винятково її самої. Саме це відрізняє західноєвропейську трагедію від античної, китайської чи індійської та все більше спрямовує наше кримінальне право на особистість злочинця, а не на злочин, виводить основні поняття моралі з діяльності кожного індивіда, а не з типової поведінки.