1. Загальне розуміння філософії, її предмета, методів і функцій.

Починаючи вивчення філософії, насамперед потрібно звернути увагу на специфіку філософського знання. Філософія – навчальна дисципліна, вона має точки перетину з наукою, але при цьому не є наукою. На відміну від наукового знання, філософія передбачає суб’єктивність. Суб’єктивація філософського світосприйняття – істотний фактор доповнення ціннісними й смисловими характеристиками так званої об’єктивної істини. Через філософування кожна людина шукає своємісце у світі, своє призначення, тобто самовизначається як духовна істота. Окрім науки, філософія тісно пов’язана з мистецтвом і релігією.

Головний предмет дослідження філософії – “людина-світ”. До проблем філософії належать питання: що таке світ? що таке людина? яке призначення людини в цьому світі? що таке абсолют? як людина може досягти істини? Тобто – це так звані світоглядні питання. Вони можуть розв’язуватися і на рівні буденного, міфологічного, релігійного мислення (світогляду). Проте у філософії ці питання знаходять своє теоретичне розв’язання.

А тому філософія – це світогляд на теоретичному рівні.

Філософії передують принаймні ще два історичних типи світогляду: міфологічний та релігійний. Для першого з них характерна суб’єкт-об’єктна тотожність свідомості, єдність людини зі світом, людина не виокремлює себе ні з природного світу, ні від суспільства. Для релігійного світогляду властиве вже розчленування свідомості на усвідомлення реального і потойбічного, благочестивого та гріховного та ін. Філософський світогляд “запозичає” від міфології цілісність світосприйняття, а від релігії – амбівалентність свідомості, яка трансформується у філософську рефлексію.

Функції філософії:гносеологічна (пізнавальна), методологічна, культуротворча, людинотворча, критична.Методи філософії:загальнонаукові (абстрагування, синтез, аналіз, індукція, дедукція), спеціальні (діалектика, метафізика, феноменологія, герменевтика, психоаналіз). Філософія містить у собі такі розділи: онтологія, гносеологія (епістемологія), аксіологія, філософська антропологія. Існують також спеціальні філософські дослідження: філософія культури, філософія релігії, філософія права, філософія науки, філософіябізнесу і т.ін.

Філософування завжди передбачає критичне, вільне від упереджень, догматів мислення.Філософія не допускає самозаспокоєності. Філософія – завжди проблема для самої себе. Питання, що означає бути філософом і як філософувати хвилює кожного філософа, і відповіді тут найрізноманітніші.

2. Особливості східної парадигми філософування (індійський варіант).Для східної парадигми філософування характерна «розмитість» меж між людиною та природою у взаємовідношенні «людина — світ». Морально-етична тематика тут явно домінує над натуралістично-емпіричною. Будучи переважно у споглядальною щодо природного буття, східна парадигма головну увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу. Світоглядний менталітет давньоіндійського етносу формує сприйняття реального речово-предметного світу як химерної фікції, омани, примхливої тіні, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось «справжнім». Така ілюзорна примара реальності, котра лише видається реальністю, в індійській філософській традиції позначається категорією «Майя» («серпанкове покривало Майї»). Тим-то індійський різновид східної філософської парадигми обертається *

Парадигма — від грец. «зразок», «форма» — відпочатковий зразок впровадження певної системи чи процедури. Філософія стародавнього світу своєрідною «філософською міфологією», орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і майже байдужої до об’єктивно-раціоналістичних методів осягнення реальності. Веданта (одна з найдавніших шкіл давньоіндійської філософії) вважала, що світ складається з безособового світового духу — «брахмана». Індивідуальна людська душа, хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо міри своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом, який виявляється в підпорядкуванні цієї душі («атмана») законові необхідності («карма»). Прив’язаність «атмана» до тіла змушує душу щоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких «перевтілень» («самсара») триває нескінченно довго, аж доки душі не вдасться цілком звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає «звільнення» («мокша»), яке означає «злиття» душі з «брахманом», ототожнення з ним. Серед напрямів ранніх етапів історії давньоіндійської філософії подибуємо тлумачення реальності як втілення одного з матеріальних начал — води, вогню, повітря, простору, часу тощо, котрі є видозмінами матерії («пракриті»). Водночас існували школи, що апелювали до духовних першоджерел реальності. Проте всі вони наголошували на цілісності світу, що незаперечно домінує над усім відмінним та індивідуальним як чимось обмеженим, недосконалим, несправжнім. Послідовники вчення вважали світ складеним із якісно різнорідних дрібних частинок («ану») води, землі, повітря і вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. Засновник школи вайшешика — Канада (III ст. до н. е.) — вважав світ створеним Богом, але не з нічого, а з Філософія вічно існуючих «ану», простору, часу, ефіру, розуму і душ. «Ану» утворюють предмети, вступаючи в різні комбінації згідно з законами «адрішти», спрямованими на благо душі. Школи міманса і джайнізм розробляли вчення про шляхи і засоби «звільнення» безсмертних душ від зв’язків із матеріальним світом, який є головною «перепоною» на шляху до праведного життя. Філософське вчення буддизму (впливовий напрям, який поряд із християнством та ісламом згодом перетворився на одну зі світових релігій) розглядає світ як єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». «Дхарми» невпинно змінюються, внаслідок чого реальність постає процесом вічного і безперервного становлення. Проте мінливий потік буття заважає людині досягти вершин Досконалості, можливої лише за умови самоспоглядання та самозаглиблення, кінцевою метою яких є стан вічного блаженства — «нірвана». «Звільнення» від світу є метою ще однієї давньоіндійської школи — йоги.