Структури розподілу суходолу й океану
Поряд із зональними структурами, про які йшлося вище, тобто такими, що залежать від сферичності Землі та надходження сонячної радіації, на Землі існують й інші структури, спричинені азональними властивостями середовища. Найбільшими з них є серединні океанічні пасма, що утворюють суцільну лінійну структуру протяжністю 60 тис. км. Ці пасма мають переважно однотипну будову й генезис. За сучасними переконаннями, вони утворились у результаті розширення океанів, що, в свою чергу, свідчить про один з двох можливих варіантів розвитку Землі — тектоніку літосферних плит або ж загальне розширення Землі.
Циркумконтинентальні структури. Крім горизонтальної і висотної зональності ландшафтних комплексів зазначають концентричну структуру (її також часто називають зональністю), описану в працях Б. Б. Родомана, А. Ю. Ретеюма, К. М. Дьяконова, А. В. Донче-вої. Вона проявляється у формуванні зон навколо гірських утворень, льодовиків, озер, міст, промислових зон, материків, океанів та інших об'єктів.
Циркумконтинентальна (лат. circum — навколо) структура проявляється в змінах донних аквальних комплексів при віддаленні від узбережжя. Збільшення глибини моря і відстані від материка призводить до зменшення надходження сонячного світла і теригенного матеріалу, біомаси, кількості видів організмів. Великомасштабним структурним рівнем, що притаманний земній кулі, є циркумконтинентальні структури Світового океану та циркумокеанічні — суходолу.
Циркумконтинентальні структури розташовані в океані, огинаючи континенти. Найвідомішою в землезнавстві циркумконтинентальною структурою є материкова відмілина, або шельф. Утворення шельфів, що за будовою є прямими продовженнями континентів (і мають континентальну земну кору), найчастіше пов'язують з евстатичними підняттями рівня Світового океану, що начебто виплеснувся на суходіл. Втім, останні геофізичні дослідження свідчать про складніше походження шельфів, що за сучасними даними є структурами обвалу, спричиненими контрастом між материковою та океанічною земною корою.
Іншим відомим проявом циркумконтинентальності є просторова структура донних вілклалів на дні океану. В найближчій до континенту зоні це переважно теригенні відклади — тобто такі, що утворюються за рахунок твердого стоку з суходолу та руйнування берегів прибоєм. Тут же трапляються біогенні утворення (біогерми) — з них найвідомішими є бар'єрні рифи Австралії та кількох острівних архіпелагів. У деяких місцях виникають хемогенні відклади, які також залежать від відстані до суходолу (через те, що вони виникають за рахунок випадіння в морській воді певних компонентів іонного стоку річок, які в ній коагулюють (марганець, залізо тощо). В центральних частинах Світового океану відкладаються незначні за потужністю мули, складені із залишків планктонних організмів, та залізо-марганцеві конкреції.
Чітко помітна циркумконтинентальна структура в розподілі океанських течій та зон апвелінгу й даунвелінгу. Самостійне значення має біологічна структура Світового океану, тісно пов'язана з його циркумконтинентальною структурою через неоднорідність екологічних умов, спричинену залежністю від відстані до суходолу, про що йшлося. Панівна частина біоти Океану перебуває в прибережній зоні.
На рис. 7.9 показано просторову структуру біологічної продуктивності Світового океану. Тут видно прояви циркумконтинентальної структури (біля берегів континентів біопродуктивність найвища), та планетарної контактної структури, насамперед у вигляді Головного океанічного фронту, що динамічно існує між поверхневими водними масами Океану Північної та Південної півкуль.
Циркумокеанічна структура проявляється в збільшенні континентальності вглиб материка, в зменшенні кількості морських солей, що потрапляють на материк з атмосферними опадами. Циркумокеанічна структура проявляється на суходолі (та в атмосфері) залежно від віддалення до Океану. Її чинниками є надходження з Океану вологи й тепла, існування стійких систем переносу (географічних теплових машин) та відповідні режими й ознаки погоди. Зважаючи на суттєву зумовленість структури й процесів на суходолі від того, якою частиною континенту вона є (передусім — західною чи східною залежно від географічного поясу), можна виділити:
• циркумокеанічну структуру західних окраїн континентів у межах західного переносу повітряних мас; приклад — помірні широти Європи;
- циркумокеанічну структуру східних окраїн континентів у межах західного переносу повітряних мас; приклад — помірні широти сходу Північної Америки;
- циркумокеанічну структуру західних окраїн континентів у межах переважання східного переносу повітряних мас; приклади — субтропічні західні окраїни Південної Америки (пустеля Атакама) та Африки (Наміб), а в арктичному поясі — Західна Гренландія;
- циркумокеанічну структуру східних окраїн континентів у межах переважання східного переносу повітряних мас; приклад — південно-східна Азія;
- мішані структури, в яких відбувається посезонна зміна характеру переносу (це субтропічні та субарктичні широти континентів), а також приекваторіальна частина жаркого поясу, де утворюються посезонні перетоки повітря з зимової півкулі в літню (екваторіальні мусони); приклад — Гвінейське узбережжя Африки.