26.Поняття,сутність і структура громадянського суспільства.

Громадянське суспільство — це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації та різні об'єднання, що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Структура суспільства — це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку.

Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем:

Соціальна система — певна сукупність об'єктивно сформованих взаємозв'язків між ними, а саме:

а) інститути сім'ї та відносини, що обумовлюють її існування;

б) відносини, які відображають соціальну сутність людини (клуби, об'єднання);

в) відносини, що виникають між соціальними спільнотами (групами, націями, расами тощо).

Економічна система — це сукупність економічних інститутів і відносин, у які вступають люди у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання сукупного продукту, реалізації права власності.

Структурними елементами економічної системи є: приватні господарства; акціонерні товариства; кооперативні господарства; фермерські господарства; індивідуальні, приватні підприємства громадян.

Політична система — це сукупність цілісних саморегулюючих елементів:

а) держава;

б) політичні партії;

в) суспільно-політичні рухи та відносини, що між ними виникають.

Духовно-культурна система — це відносини між людьми, їх об'єднаннями, державою та суспільством у цілому стосовно духовно-культурних благ та різного роду матеріалізованих інституцій, через які реалізуються дані відносини, що пов'язані з освітою, наукою, культурою, релігією.

Інформаційна система — це система, яка складається в результаті спілкування людей та через мас-медіа (підприємства, об'єднання, що здійснюють виробництво та випуск засобів масової інформації).

27.Основні підходи до право розуміння

Праворозуміння — це наукова категорія, що відобра­жає процес і результат цілеспрямованої розумової діяль­ності людини, і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння завжди виступає конкрет­на людина, наприклад:

1. індивід, який володіє деякими знаннями права і на практиці зіткнувся з конкретною правовою проблемою;

2. юрист-професіонал, який має достатній запас знань про право, здатний застосовувати і тлумачити правові нор­ми;

3)учений, людина з абстрактним мисленням, яка за­ймається вивченням права, володіє сумою історичних і сучасних знань,

Об'єктом праворозуміння можуть бути право в плане­тарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми.

Зміст праворозуміння складають знання суб'єкта про його права та обов'язки, конкретні та загальні правові до­зволи, зобов'язування, заборони, а також оцінка і ставлен­ня до них як до справедливих або несправедливих. Залеж­но від рівня культури, методичної оснащеності суб'єкта і вибору предмета вивчення праворозуміння може бути пов­ним або неповним, правильним або спотвореним, позитив­ним або негативним.

Юридичне і легістське праворозуміння

Принципова відмінність між двома протилежними ти­пами праворозуміння, які називають юридичним і легіст-ським, пов'язана з розрізненням або ототожненням права і закону.

Легістське праворозуміння засноване на законі і на ото­тожненні права і закону (від лат. lex — закон). Право сприй­мається як продукт держави, як наказ офіційної державної влади.

Юридичне праворозуміння — це правове розуміння, засноване на розрізненні права і закону (від лат. jus — пра­во). Право розглядається як об'єктивна міра свободи і справедливості, не залежна від волі, розсуду або свавілля державної влади. Закон же є актом державної влади і за своїм змістом може бути, а може і не бути правовим. Юри­дичний тип праворозуміння має два різновиди:

1. природно-правовий підхід, що виходить із визнання природного права, яке протиставляється праву позитив­ ному;

2. лібертарно-юридичний підхід, який під правом має на увазі буття і нормативний вираз принципу формальної рівності.