Перелік рекомендованої літератури:
Андрущенко В.П. Історія соціальної філософії (західноєвропейський контекст). – К., 2000.
Арон Р. Мнимый марксизм. – М., 1993.
Барулин В.С. Социальная философия: Учебн. для вузов. – М., 2000.
Буртин Ю. Ахиллесова пята исторической теории Маркса // Октябрь. – 1989. – № 11-12.
Вильчек ВМ. Прощание с Марксом. – М., 1993.
Горский Д.П. Учение Маркса об обществе: критический анализ. – М., 1994.
Ильенков Э.В. Диалектическая логика. – М., 1984.
Кириленко Г.Г. Проблема человека в марксистской философии. – М., 1991.
Крутова О.Н. Проблема человека в социальной философии марксизма. – М., 1990.
Маркс К. Тезисы о Фейербахе. – К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., т.3.
Маркс К. Экономические рукописи 1857-1859 гг. – К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., т.46, ч. 1.
Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 г. / К.Маркс и Ф.Энгельс. Из ранних произведений. – М., 1956.
Материалистическая диалектика как общая теория развития. – М., 1986.
Ракитов А.И. Марксистско-ленинская философия. – М., 1988.
Саух П.Ю. Філософія: Навч. пос. – К., 2003.
Сирота А.М. Неомарксизм: попытка реформации // Вопр. филос. – 1998. – № 8.
Социальная философия: Учебн. / Под общ. ред. Андрущенко В.П., Горлача Н.И. – К.-Харьков, 2002.
Философия. Справочник студента. / Сост. Кириленко Г.Г., Шевцов Е.В. – М., 1999.
Штаргервальд Р. Введение в марксистскую философию. – М., 1982.
Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии. – К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., т. 21.
змістовний модуль 2.4
Вітчизняна філософія
( Українська історія філософії )
Укр~ історія Ф – історія розвитку філософських ідей в Україні.
Починається у X-XI ст. творчим діалогом східнослов'янської міфо-епічної свідомості з греко-візантійською християнсько-філос~ думкою (т.зв. «двовір'я»).
Вже тут формуються основні риси українського світоглядного менталітету –
"антеїзм" (емоційно-шанобливе ставлення до рідної землі, яка уявляється нерозривною цілісністю людського і природного буття);
"екзистенціально-плюралістичне, особистісне" бачення реальності;
"кордоцентризм" (від лат. cordis - "серце") як домінування «серця» (почуттєво-емоційної сфери людського єства) над "головою" (раціоналістично-натуралістичного тлумачення світу).
У Х-ХІ ст. укр~ історія філософії розкривається у формі «народної» (міфи-"кощуни", билини) та «книжної» мудрості.
Остання представлена текстами «Ізборників Святослава» (1073, 1076), «Слова про закон та благодать» Іларіона (XI ст.), «Повчання» Володимира Мономаха (XII ст.), творів К.Туровського (1130-1182), К.Смолятича (сер. XII ст.) та ін.
Філософія Київської Русі (т.зв. «любомудріє») –
спрямована не на просте «відання» (знання навколишнього світу речей), а на «мудрість», яка є «розгадуванням» божественного смислу світу.
«Любомудріє», на відміну від житейського знання – «смисленності» (кмітливості) – осягає істину в міркуваннях над книгою, текстом, словом. У «слові божому» істина «загадана», адже божественне знання («одкровення») завжди є «сокровенним».
«Любомудрію» притаманний антропоцентризм, воно постійно шукає посередника між природним і духовним світом, який би «зв'язав» творця з творінням. Таке прагнення йде від міфо-епічного слов'янського антеїзму, уявлення про нерозривність зв'язку між людиною і рідною природою, землею-ненькою.
Людина як спеціальний предмет уваги києворуського любомудрія є своєрідною точкою перетину духовного світу «благодаті» і земного світу «гріха», центром цих протидіючих сил є «серце», яке зводить воєдино мисль, волю, віру (звідси кордоцентрична ідея безпосереднього осягнення істини «серцем»).
Після татаро-монгольської навали і входження укр~ земель до Великого князівства Литовського (XIII-XIV ст.) укр~ історія філософії, продовжуючи традиції києво-руського «любомудрія», набирає специфічної форми неоплатонізму –
що виявляє себе в агіографічній літературі («житія святих»), «ісихазмі», «ареопагітизмі» та ін.
Саме на ці ідеї спиралася діяльність т.зв. «полемістів» (XVI-XVII ст.), мислителів, які активно захищали укр~ культурно-релігійну самобутність від польської політичної і культурно-релігійної інвазії, яка розгортається після Люблінської унії (1596 р.).
Безпосереднім поштовхом для виступу полемістів була публікація 1577 р. книги польського теолога-ієзуїта П.Скарги «Про єдність церкви божої».
Осередками діяльності полемістів були т.зв. «братства», що виникають у XVI-XVII ст. у багатьох містах України і Білорусі. Особливо відомим серед них стає т.зв. Острозький культурно-освітній центр, який з 1576 р. практично перетворюється на перший на східнослов'янських теренах вищий навчальний заклад.
Найвідомішим серед полемістів був І.Вишенський (н. між 1545-1550 - п. після 1620), у центрі творчості якого стояла людина, що тлумачилася як істота «духовна», оскільки лише в «дусі» можливе безпосереднє спілкування з Богом. Таке спілкування, проте, не є раціональним осягненням Бога розумом (він здатний схоплювати лише негативні визначення Бога), адекватне схоплювання Бога досягається лише містично-ірраціональним «осяянням» душі.
Відомими представниками полемістів були також К.-Т.Ставровецький (п. 1646), Г.Смотрицький (н. бл. 1594), М.Смотрицький (н. бл. 1578-1633), С.Зизаній (н. бл. 1570 - п. до 1621), З.Копистенський (п. 1627), Л.Зизаній (п. після 1633) та ін.
У 1632 р. на базі Київської братської школи з ініціативи П.Могили (1596-1647) створюється Києво-Могилянський колегіум (з 1701 р. – Академія) – перший вищий навчальний заклад у східному слов'янстві.
Серед професорів Академії бачимо таких видатних українських мислителів як Ф.Прокопович (1681-1736), І.Галятовський (п. 1688), С.Яворський (1658-1722), Л.Баранович (н. бл. 1620-1693), І.Гізель (н. бл. 1600-1683), Г.Кониський (1717-1795), Й.Кононович-Горбацький (н. 1653) та ін.
Навчальна програма Академії будувалася за класичною схемою західноєвропейського університету («сім вільних наук»). Термін навчання становив 11 років, з них 2 роки вивчалася філософія. Програма передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філос~ ідеями античності, західною патристикою, схоластикою, ідеями Відродження, Реформації, раннього Просвітництва та ін. Поряд з вітчизняною філос~ традицією широко вивчалися досягнення західноєвропейської науково-філос~ думки доби Відродження і НЧ.
Філос~-світоглядна спадщина Києво-Могилянської академії, будучи узагальненням попереднього розвитку укр~ історія філософії, стає ґрунтом для наступної – класичної – доби укр~ історія філософії, що відкривається творчістю Г.Сковороди (1722-1794).
Філософія, за Г.Сковородою, є самим життям; предмет філософії – людина, головна цінність якої не її теоретичні здібності, а емоційно-вольове єство – «серце».
Реальний світ, за Сковородою, є результатом взаємодії трьох світів: 1) великого світу, у якому живе «все породжене», макрокосмосу; 2) другий світ «є мікрокосмос, себто світик, світочок або людина»; 3) третій світ – «символічний» або Біблія. Кожний світ поділяється ще на дві «натури» – «зовнішню» («видиму») і «внутрішню» («невидиму»).
Між макро- і мікрокосмосом існує гармонія, але встановлюється вона не сама собою, а залежить від вміння людини «розшифрувати» символи Біблії – цього «третього світу», який опосередковує стосунки людини з природою. Така «розшифровка» відбувається в праці і призводить до гармонії, щасливого життя лише в тому разі, коли праця виявляється «сродною» (відповідною «серцю» даної людини).
У XIX ст. в Україні набувають поширення ідеї НКФ (особливо серед університетських філософів). Головним чином йдеться про філософію І.Канта і Ф.Шеллінга, змістовно ближчу укр~ світоглядному менталітетові. Маються на увазі насамперед кантіанські уподобання П.Лодія (1764-1829), шеллінгіанські симпатії Д.Кавунника-Велланського (1774-1847), М.Максимовича (1804-1873) – першого ректора Київського університету. Значно меншим були впливи Гегеля, до прихильників якого можна віднести хіба що професорів Київського університету О.Новіцького (1806-1884) та С.Гогоцького (1813-1899) – автора першої в Російській імперії філософської енциклопедії, «Философского Лексикона» в 4-х т.
Учасники Кирило-Мефодіївського братства М.Костомаров (1817-1885), П.Куліш (1819-1897), Т.Шевченко (1814-1861), при всій відмінності індивідуальної позиції кожного, демонструють своєрідний екзистенціально-романтичний спосіб філософствування.
У «Книзі буття українського народу» – цьому фактично Маніфесті братства – М.Костомаров наголошує на невідповідності деспотизму і монархізму самому національному характеру українства. У статті «Две русские народности» він робить спробу порівняльного аналізу українського і російського менталітетів, підкреслюючи істотні відмінності між ними, альтернативність багатьох з них.
Головна ідея філософської позиції П.Куліша – «внутрішня людина» у її постійній полеміці із «зовнішнім». «Внутрішнє», «глибина» – це «серце», нерозривно зв'язане з рідним краєм, з Україною, воно постійно протистоїть, сперечається із зовнішнім, з «поверхнею». Це протистояння лежить в основі цілої серії антитез: минуле – сучасне, народна мова – штучна мова, хутір – місто, Україна – Європа і т.д.
Україна як головна реалія творчості Т.Г.Шевченка, змальовується у постійній опозиції-діалозі двох основних її вимірів – тої соціальної спільності, яка реально втілена в історичній дійсності, що триває у теперішньому часі, і духовно-ідеальної спільності, що малася бути в минулому (репрезентована високими морально-етичними заповітами козацької слави) і яка має бути відроджена у майбутньому.
М.Гоголь (1809-1852) у «Вибраних місцях листування з друзями» оприлюднив справжнє – україно-ментальне підґрунтя своєї творчості. Персонажі його творів репрезентують лише «поверховий» шар реальності, примарний світ «мертвих душ», що ховає під собою справжній світ, світ людської душі і «серця», світ «душ живих». Знаменними в цьому плані є слова, якими завершується «Листування» – «будьте не мертві, а живі душі...»
Своєрідний підсумок доби класичної в укр~ історії філософії підводить «Філософія серця» П.Юркевича (1827-1874). Вихідним її пунктом є «серце», що витлумачується як «непрониклива для розуму глибина індивідуально-особистісного в людині». Розум («голова») виявляє загальне в діяльності людей, «серце» ж – основа неповторності й унікальності людської особистості; тим то у «серці» творяться ті явища й події історії, які принципово не можна вивести із загальних законів. Розум лише керує, планує, диригує, «серце» ж – породжує. Юркевич справив великий вплив на формування російської екзистенціальної філософії XX ст., зокрема на її родоначальника В.Соловйова (1853-1900). Водночас виникає київська російськомовна (але україно-ментальна подібна до «гоголівського» напряму в російській культурі, про який Ф.Достоєвський кинув знамениту фразу: «Ми всі вийшли з гоголівської «Шинелі») школа екзистенціалізму – М.Бердяєв (1874-1948), Л.Шестов (1866-1938), В.Зеньковський (1881-1962) та ін. Ідеї київського екзистенціалізму, за свідченням Ж.-П.Сартра, справили значний вплив на формування французького екзистенціалізму.
У новітню добу укр~ історії філософії (кінець XIX-XX ст.) у її загальному екзистенціальному контексті з'являються мотиви натуралістично-позитивістського, соціалістичного звучання.
Так у М.Драгоманова (1841-1895) провідною є ідея суспільного поступу до соціалізму, вищим втіленням якого виступає анархістський ідеал «безначальства». Філос~ погляди Драгоманова формувалися, головним чином, в дусі кантівського позитивізму, прихильності до природничо-наукової «моделі» пізнання і мислення.
Видатний укр~ мислитель і письменник І.Франко (1856-1916) так само дотримувався соціалістичного суспільно-політичного ідеалу. Ставлячись з повагою до соціалістичної теорії К.Маркса, І.Франко водночас не погоджувався з ідеєю диктатури пролетаріату. Не погоджувався він і з Марксовим тлумаченням національного питання, говорячи про «народне відродження» як одне з центральних завдань реалізації соціалістичного ідеалу. У філософії І.Франко віддавав перевагу «позитивній філософії, що базувалася на найновішому природничому знанні».
Відверта позитивістська позиція емпіріокритицизму властива В.Лесевичу (1837-1905).
Тлумачення природи як «символу» духу знаходимо у О.Гілярова (1856-1938), неокантіанську позицію – у Г.Челпанова (1862-1936), ідеї «панпсихічного» персоналізму – у О.Козлова (1831-1901).
В кінці XIX - на поч. XX ст. в укр~ історії філософії знову посилюються романтично-екзистенціальні мотиви.
Відродження національного бачення світу знаходимо у творчості Лесі Українки (1871-1913). Міфологічно-антеїстична ідея органічної «зрощеності» людини з природою пронизує зміст «Лісової пісні». Драматичний мотив дисгармонійності, «неконтактності» української і російської ментальності, способів життя виразно звучить у «Боярині», екзистенціально-«сизіфівський» настрій чується у вірші «Соntrа sреm sреrо».
Екзистенціальна позиція пронизує й творчість мислителя і письменника М.Коцюбинського (1864-1913). Одна з головних її тем – відчуження людини, втрата органічного зв'язку з ненькою-землею, природою, які є результатом «завойовницького» ставлення людини до природи; людина-«завойовник» одягає «землю в камінь і залізо... бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить повітря пилом та димом». В результаті – туга й самотність («Інтермеццо»), а то й смерть, як покута за втрачену гармонію з природою («Тіні забутих предків»). Вихід Коцюбинський шукає у поверненні до природи, «перенесенні її у саму людину», у встановленні постійного діалогу з природою не як з «байдужим» буттям, а як зі своїм «внутрішнім».
Видатний мислитель, політичний діяч і письменник В.Винниченко (1880-1951) був прихильником соціалістичної ідеї. Принципово погоджуючись з марксизмом, він різко заперечував його тлумачення національного питання. Свої погляди з цього приводу виклав у 3-томній праці «Відродження нації». Згодом відійшов від соціалізму, пропагуючи в кінці життя т.зв. «конкордизм» (ідею «згоди» між конкуруючими класово-політичними силами у суспільстві). Творчості В.Винниченка властивий підхід до питання про сенс цивілізації. Оптимістичним гімном радості єднання людини з природою, усім Космосом звучить роман «Сонячна машина».
В роки радянської влади на Україні панує офіційна державна філософія діамату. Проте і за цієї доби зустрічаємо оригінальні філос~ праці (репресованих діячів "розстріляного" відродження 20-х рр. ХХ ст. С.Семковського, В.Юринця, П.Демчука та ін.). Визначною філос~ постаттю виступає П.Копнін (1922-1971), який з гуманістичних («младомарксистських») позицій тлумачив проблеми логіки наукового дослідження, фактично вступивши в полеміку з догматичним діаматом. Численні учні Копніна, філософи-"шістдесятники" у своїх працях відроджують екзистенціальні теми укр~ історії філософії, розробка яких стала після проголошення суверенності ґрунтом розбудови новітнього етапу філософії незалежної України.