змістовний модуль 2.2
Німецька класична філософія. Діалектика як вчення про розвиток та загальний зв’язок
Є філософи, які беруть участь в історії філософії, а є такі, які її творять.
Німецька класична філософія (НКФ) – це, перш за все, Іммануїл Кант, Георг Гегель, Фрідріх Шеллінг, Йоганн Фіхте; чотири великих класика філософії, які відкрили потужний філософський теоретичний напрямок, сутність якого – спроба охопити розумом (що тлумачиться як Світовий Розум, Світовий Дух, Світова Душа) увесь світ, усі галузі пізнання, скинути попередні старі істини так званого здорового глузду, підпорядкувати все незаперечному авторитету Абсолюту та єдиній логічній конституції Розуму. [7; 14]
Про внутрішню логіку розвитку європейської філософії від І.Канта до К.Маркса – читайте, наприклад, в [12, с. 96-112], схемами, теоретичними блоками, основними тематичними тезами вона представлена в [20, с. 83-102; 18, с. 134-153].
Філософія І.Канта – це: трансцендентальна філософія (І.Кант вважається її засновником); зміни до змісту метафізики та теорії пізнання.
Метафізика – це наука про абсолютне, але в межах людського розуму. «Трансцендентальна аналітика» аналізує «чисті» поняття розсудку (розуму), «трансцендентальна діалектика» є вченням про поняття (ідеї) «чистого розуму» та про його «діалектичні умовиводи». [16, с. 56-70, 86-95]
Філософська теорія пізнання – це критика «чистого розуму» та критика здатності судження.
Людське пізнання, що починається із досліду, цілком до досліду не зводиться. Воно, скоріше, формується за допомогою вже даних у Розумі, Що пізнає («чистому розумі, що прагне пізнання»), апріорних форм споглядання простору й часу та мисленевих (розсудочних) форм категорій (які І.Кант назвав трансцендентальними). [16, с. 71-85]
Критика «практичного розуму» І.Канта – це самостійна етика обов’язку; вона є вільною від релігійної гетерономії, бо вона автономна, існує самостійно за власними законами. [16, с. 126-162]
Хоча розум й не здатний пізнавати речі апріорно, «чисто», тобто без досліду, але він може визначати волю людини та її практичну поведінку. При цьому людина має послуговуватися законом моралі, так званим категоричним імперативом (загально значимим моральним приписом, вимогою, наказом, законом), на протилежність максимі, тобто особистому принципу, суб’єктивному принципу поведінки. Категоричний імператив – «чини так, щоб максима своєї волі в будь-який час могла стати принципом загального законодавства» (І.Кант); він віддзеркалює об’єктивне примушування чинити так, а не інакше, встановлює форму та принцип, яких слід дотримуватися в поведінці. Категоричний імператив І.Канта є різновидом формулювання загальновизнаної в етиці біблейської заповіді: «В усьому, як хочете, щоб інші чинили з вами, чиніть і ви з ними» (або: якщо не хочете, щоб вам заподіяли зла, не робіть й самі зла).
Не прагнення до щастя, любов чи щось інше роблять вчинок моральним, а тільки повага до морального закону. Така етика обов’язку дає не теоретичну, а практичну впевненість – 1) в свободі морального вчинку, 2) у безсмерті особи, яка чинить морально, оскільки вона тепер має право на винагороду за свою моральність, 3) в Богові як гаранті моральності та нагороди за моральність. Ці три тези І.Кант називає «практичними постулатами» Бога, свободи та безсмертя.
Філософія Г.Гегеля – це: діалектика як філософська теорія (з її принципами, категоріями, законами); філософська система об’єктивного ідеалізму; філософський метод сходження від абстрактного до конкретного [4; 5; 15; 24].
В історії філософії Г.Гегель є автором діалектики як філософської теорії (філософського вчення) – яка показує методологію розвитку (і розуміння людиною) світу, пізнання та людського мислення. [9-11; 23]
В тлумаченні епохи Нового часу діалектика – це теорія і метод пізнання дійсності, вчення про єдність світу та про загальні закони розвитку природи, суспільства й мислення. Хоча елементи діалектики містяться вже в філософських концепціях давніх Китаю, Індії, Греції, Риму. В античній культурі поняття діалектики народилось як «вміння вести бесіду»; за Сократом, як мистецтво знаходження істини шляхом зіткнення та узгодження протилежних точок зору; за Гераклітом, як спалахуючий й згасаючий вогонь, як потік річки, в який неможливо увійти двічі. Всё в світі розвивається, всі явища взаємопов’язані між собою. В середньовічній християнській філософії елементи діалектики представлені концепцією Блаженного Августина про спрямованість історії в часі, що поклало початок розумінню розвитку як процесу якісних змін. Важливий крок до ідеї розвитку світу – у Р.Декарта (це вже Новий час): Бог створив світ та надав йому імпульс розвитку, зокрема в аспекті розвитку суспільства. Його ідеї щодо розвитку суспільства були доповнені й розширені Вольтером, Руссо, Кондорсе й іншими. В НКФ діалектика постає у вигляді чіткої теоретичної моделі. Вищим етапом розвитку діалектики прийнято вважати матеріалістичну діалектику (діалектичний матеріалізм і історичний матеріалізм) філософії марксизму.
Діалектичні концепція Гегеля – це вчення про історію саморозвитку Розуму (Абсолютного Духу, Світового Духу, Світового Розуму).
Лише в світлі Розуму (не людського, а деякого «абсолютного») принципово можна показати світ і людину. Ніщо не існує, якщо воно не висвітлено Розумом.
Природа, мислення, держава, мистецтво, прекрасне, справедливе тощо – все це “вбрання”, в якому з’являється світу Розум. Стосунки між людьми (кохання, шлюб, ворожнеча) – фігури “інтелектуальних ігор” Розуму. Усі зміни у всесвітній історії відбуваються від того, що Розум змінює свої категорії, – і тим самим осягає себе краще, глибше, більш достеменно.
Природа (світ) розвиваються не самі собою – розвитку зазнає поняття, «ідея природи». Будь-яке поняття Розуму переходить від одного логічного періоду в інший.
Усю природу, все суспільне життя, все мислення, всю їх історію й структуру, Гегель зображує як логічні ланцюжки саморозвитку їх понять, які наділяються повнотою дійсного життя.
У Г.Гегеля думка керує дійсністю на засадах принципу «дійсності логіки» (на відміну від філософії діалектичного матеріалізму марксизму, де діє принцип «логіки дійсності»).
При читанні текстів Г.Гегеля виникає відчуття ілюзії оживлених силогізмів (оживлених логічних схем): наче поняття живуть своїм життям, думають, прагнуть, вступають в стосунки з іншими поняттями, зазнають емоції з цього приводу. Вони здатні й на більш витончені речі – вивертати себе навиворіт, ставати власною протилежністю, втілюватися назовні. При цьому поняття наче споглядають за собою, займаються самомилуванням чи самокритикою, дивляться в дзеркало рефлексії; вони радіють й обурюються, іронізують й засуджують, породжують довгу низку нащадків. І весь цей процес “життя” понять постає наче результатом втілення об’єктивного генезису світобудови.
Самі звичайні тривіальні предмети перетворюються невпізнанно, набувають зовсім інший вигляд. Не бачиш конкретного куща, чи дерева, чи гілки – зате за цими чуттєвими одиничними достовірностями бачиш те, що їх поєднує: їх логічну сутність, єдину логічну впорядкованість Розуму. І от – конкретні дерева постають як власні примари, а їх логічні тіні виступають як реальності. Думка матеріалізується, стає матеріальною, а матерія виникає лише як сновидіння мислення.
Діалектика як теорія – це вчення про розвиток і загальний зв’язок, філософська концепція пояснення розвитку буття і, отже, принципів людського мислення (тобто теорія та метод пояснення розвитку природи, суспільства та людської свідомості).
Як теорія, діалектика складається із принципів, категорій та законів.
Принципи діалектики:
принцип загального зв’язку (універсального взаємозв’язку та взаємодії); зв’язок – це таке відношення між двома процесами, при якому змінювання в першому супроводжуються змінюваннями в іншому; загальний зв’язок у світі є вічним та безперервним; все в світі є взаємопов’язаним між собою; кожному структурному рівню матерії відповідають свої органи зв’язку;
принцип загального руху і розвитку; принцип розвитку тлумачить світ як такий, що складається не із готових закінчених предметів й явищ, а є сукупністю процесів розвитку цих предметів й явищ; моментами руху є: розвиток – кругообіг – прогрес – регрес – саморух – саморозвиток; рисами розвитку є: незворотність, наступність, спрямованість, циклічність; об’єктивність, загальність, суперечливість;
принцип монізму, тобто єдності світу;
принцип детермінізму (причинності); принцип детермінізму про те, що всі реальні явища, процеси є детермінованими, тобто виникають, розвиваються й руйнуються внаслідок дії певних причин; форми детермінізму: механістичний (Лапласа) – причинний зв’язок розуміється як однозначний, коли певний стан системи визначає наступний стан системи, діалектичний – визнання многозначного співвідношення між причиною й наслідком; індетермінізм – заперечення закономірностей та причинної обумовленості процесів й явищ;
принцип матеріальності світу; він про нествореність та незнищеність матерії;
принцип об’єктивності при розгляді реальності;
принцип конкретності істини та інші.
К
атегоріями
діалектики
є утворення, що в науці відповідають
терміну «поняття». На відміну від
поняття, категорія має безкінечний
зміст та безкінечний обсяг, а в понятті
– чим більший зміст, тим менший обсяг,
і навпаки.
“дерево” “осика”
Категорії – найбільш загальні поняття, в яких відображені загальні суттєві зв’язки, боки, риси тощо дійсності. Формуючись в процесі суспільно-історичної практики людства, категорії виконують методологічну роль в пізнанні, є віддзеркаленням його (пізнання) послідовних ступіней.
На кожному етапі розвитку людства категорії задають спосіб бачення та перетворення світу. Вони об’єктивні за своїм змістом, віддзеркалюють об’єктивний історичний “маршрут” руху людської думки. Окрема людина отримує категорії як наявно-існуючі від попередніх поколінь людей.
Категорії – основа усякої людської розумності. Система категорій (категоріальний каркас) даного історичного часу (історичної епохи) дає відповідь на запитання, що людина цієї епохи може запитати про світ своєї епохи та у якій послідовності задавати ці запитання.
Розробка категорій – прерогатива філософії.
Існує чимало типів класифікації категорій філософії. Найбільш розповсюдженою є така: категорії визначеності (відповідь на запитання «Що це?») – категорії обумовленості («Чому це?») – категорії вибору («Навіщо це?»).
Категорії визначеності:
одиничне – особливе – загальне
одиничне – єдність загального і особливого; особливе – те, що відрізняє один предмет від іншого;
наприклад: загальне – «студент», особливе – «український студент», одиничне – «конкретний студент» (як загальне можна брати й «український студент», й «конкретний студент», тоді …);
предмети, явища – завжди єдність загального, особливого і одиничного;
розмежування на одиничне і загальне є відносним;
в процесі розвитку загальне може перетворитися на одиничне, і навпаки (зокрема, це можна прослідкувати на прикладі процесу соціалізації людини);
зміст – форма
зміст – внутрішня визначеність предмета (явища); форма – зовнішня визначеність, принцип упорядкування їх елементів, спосіб існування елементів змісту;
зміст є активним, форма пасивною; попередній зміст зберігається доти, поки його “тримає” попередня форма; новий зміст змінює стару форму;
зміст має внутрішню та зовнішню форми: зовнішня – обсяг, конфігурація, колір й т. ін.; внутрішня – спосіб організації змісту;
форма є невідокремленою від змісту, але можна тимчасово зосередити увагу на формі без змісту (тобто відносна самостійність форми);
сутність – явище
сутність – внутрішня визначеність предмета (явища); явище – те, як сутність виявляє себе назовні;
сутність завжди є конкретною, немає «сутності взагалі» («лева взагалі не існує», Гегель);
явища є змінюваними, сутність зберігає себе в цих змінах; як діалектичні протилежності, явище та сутність не співпадають одне з одним; іноді зовнішні риси предмета (явища) викривляють сутність (наприклад, хвороба);
одиничне так само має сутність;
діалектика явища та сутності: явище не існує без сутності; в сутності немає нічого, що б якось не виявлялось; сутність та явище співвідносяться як загальне та одиничне, внутрішнє та зовнішнє, стале та змінюване і т. ін.;
пізнання рухається – від явища до сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку і т.д.;
Категорії обумовленості:
причина – наслідок
причина – це те, що є необхідним і достатнім для наявності наслідку; т.зв. принцип причинності – відшукати повну причину явища;
однакові причини в однакових умовах дають однакові наслідки; одна й та сама причина в різних умовах викликає неоднакові наслідки;
причина – явище, що викликає за собою наступне явище; наслідок – явище, що виникає в результаті дії причини;
типи причинних зв’язків: односпрямовані причинно-наслідкові зв’язки, взаємодія; взаємодія – це коли причина зазнає зворотній вплив з боку наслідку;
причинні підстави – сукупність усіх обставин, при яких настає наслідок: причина, умови, мотиви і т. ін.;
в причині міститься низка можливостей та варіантів розвитку;
необхідність – випадковість
необхідність – сталий тип зв’язку, все те, без чого немає даної якості; випадковість – неусталений тип зв’язку; все те, що змінює якість предмета (явища) в даному відношенні; наприклад, потрапляння вірусу грипу в організм є необхідним для захворювання грипом (немає вірусу – немає грипу), простуда при цьому випадкова;
необхідність – такий однозначний зв’язок явищ, при якому наставання причини обов’язково викликає наставання наслідку; випадковість – такий зв’язок причини і наслідку, при якому причинні підстави допускають реалізацію будь-якого з безлічі можливих наслідків;
випадковість також має причини;
діалектика необхідності та випадковості: випадковість – форма прояву й доповнення необхідності; випадковість може перетворюватися на необхідність;
(неможливість) – можливість – дійсність
можливість – результат умов, необхідних але недостатніх для наявності наслідку; дійсність – результат умов, необхідних і достатніх для наявності наслідку;
неможливість – можливість – дійсність кількісно 0; 1;
можливості можуть конкурувати між собою; розвиток – як реалізація, так і зародження можливостей;
ймовірність – міра можливості наставання випадкової події;
дійсність – те, що вже виникло, здійснилось, це сукупність реалізованих можливостей; можливість – те, що міститься в даній дійсності як передумова її змінювання й розвитку, нереалізована дійсність;
можливість та дійсність – два етапи закономірного розвитку явищ природи і суспільства;
можливості – реальні та абстрактні: реальні – коли умови перетворення можливості на дійсність вже визріли або перебуваються в процесі становлення; абстрактні – ті, які в даних умовах не можуть перетворитися на дійсність; можливості – прогресивні та регресивні;
умови перетворення можливості на дійсність: в розвитку природи це відбувається стихійно; в суспільному житті об’єктивними є умови матеріального життя людей, суб’єктивними умовами є свідома діяльність людей;
Категорії вибору:
ціле – частина
ціле – те, по відношенню до чого окремі предмети виступають як частини; і навпаки;
ціле без (до) частин – неможливо; частина поза цілим – не є частиною, це нісенітниця («рука поза тілом – є рукою тільки за назвою», Гегель);
система – елемент
система – позначення сукупності елементів як цілісності;
модель систем, принципи системності, структура систем… змінюються з розвитком людського мислення та пізнання.
Закони діалектики.
Закон – загальний випадок зв’язку явищ (предметів). Він передбачає перехід – від однієї якості в іншу якість, від явища до сутності, від наслідку до причини, від випадковості до необхідності, від можливості в дійсність…
Існують три закони діалектики: 1) закон єдності та боротьби протилежностей (відповідає на запитання «Чому відбувається розвиток (рух)?», називає причину розвитку); 2) закон переходу кількісних змін на якісні («Як відбувається розвиток (рух)?», показує механізм розвиту); 3) закон заперечення заперечення («В якому напрямку відбувається розвиток (рух)?», розкриває напрямок розвитку).
Закон єдності та боротьби протилежностей.
Його називають ядром діалектики, бо він пояснює джерело розвитку, рушійні сили розвитку, а саме: засадами всякого розвитку (саморозвитку) є єдність та боротьба протилежностей.
Тотожність та відмінність – діалектичні характеристики будь-якого предмета (явища), що перебуває в процесі розвитку. Тотожність – це рівність предмета (явища) самому собі, момент усталеності його сутності. Відмінність – це момент змінюваності в сутності предмета (явища).
Діалектичні протилежності – такі боки, тенденції цілісного змінюваного предмета (явища), які одночасно взаємно виключають та взаємно передбачають один одного. Діалектичне протиріччя – складне взаємовідношення (єдність та боротьба) між такими протилежностями. Протилежності – поляризовані сторони предмета (явища), що утворюють динамічну цілісність та мають протилежні тенденції розвитку.
Рушійна сила розвитку – діалектичне протиріччя. Діалектичні протиріччя не перебувають на поверхні предметів (явищ), а є їх глибинною суттю. Вони є притаманними всім предметам (явищам) і визначають їх буття від виникнення до знищення.
Єдність протилежностей є умовною, тимчасовою, відносною, минущою, боротьба – абсолютна. Нове виникає як результат боротьби протилежностей.
Механізм дії першого закону діалектики є таким: тотожність (діалектична єдність протилежностей, ЄП 1, якість 1) передбачає відмінність – відмінність виростає до протилежностей – перебуваючи в єдності, протилежності породжують протиріччя – протиріччя, розв’язуючись, на мить забезпечує єдність протилежностей, тобто тотожність (ЄП 2, якість 2) – ... .
Розв’язання протиріч – це саморозвиток (саморух). Заміна попередньої єдності протилежностей новою єдністю протилежностей означає заміну якості і, отже, розвиток.
Закон переходу кількісних змін в якісні.
Світ є розмаїттям предметів, явищ, процесів, які відрізняються між собою кількісно, якісно, за властивостями. Означені атрибути елементів світу – об’єктивні.
Суть закону: поступові кількісні зміни, що постійно відбуваються в предметах (явищах), але до слушної нагоди не змінюють їх основних рис, при досягненні меж міри призводять до якісних змін. Не кількість переходить в якість, а одна якість – в іншу якість шляхом кількісних змінювань.
Відбувається руйнування старої міри й встановлення нової. Перехід від однієї якості в іншу відбувається в результаті порушення міри, як діалектичний стрибок. Поняття стрибка є відносним: слід враховувати, відносно чого відбувся стрибок, з’ясовувати масштаб якісної зміни, сутність змінної, яка є координатою кількісних змінювань.
Якість 1 ( ) Якість 2
Якість 1 ( ) Якість 2 .
Кількісні змінювання певного фактору, параметра, ознаки (, ) в предметі (явищі) призводить до зміни його якості – тобто відбувається процес розвитку.
Якість – філософська категорія для позначення предмета (явища) як унікальної визначеності. Втрачаючи якісну визначеність, предмет (явище) перестає бути собою.
Якість – одна, вона виявляє себе в розмаїтті властивостей. Властивість – спосіб існування однієї якості по відношенню до інших. (Наприклад, властивість светра бути чорним є наслідком співвіднесення між собою двох якостей «светр» і «чорний».)
Кількість – філософська категорія для позначення формального взаємовідношення предметів; позначає таку визначеність предмета, яка характеризує його з погляду кількості, розміру, об’єму, швидкості протікання процесів “кількість – якість” в його просторово-часовому аспекті.
Міра – інтервал кількісних змінювань, в межах якого зберігається якісна визначеність предмета (явища), не відбувається їх змін якісних. Якість і кількість не існують окремо; міра – їх діалектична єдність. Будь-яка якість має свою міру.
Перехід «кількість якість» – діалектичний стрибок: момент зв’язку між якостями i та i+1.
Закон заперечення заперечення (або подвійного заперечення).
Будь-яка система при розвитку проходить низку внутрішнє пов’язаних етапів. Попередній етап розвитку замінюється новим етапом. В той же час існує наступність розвитку, зв’язок між етапами. Єдність наступності та переривистості, поступовості в розвитку складає сутність діалектичного закону заперечення заперечення.
Заперечення – це необхідний момент будь-якого розвитку. Явище, що заперечується, не може бути абсолютно знищено (через принцип нестворюваності та незнищуваності матерії).
Структура заперечення: тезис (вихідне положення, якість 1) – антитезис (самозаперечення вихідного положення, перше заперечення) – синтез (друге заперечення, повернення до вихідного положення на новій стадії розвитку з утриманням позитивного, якість 2). Розвиток має форму спіралі.
Діалектичне заперечення – перехід від однієї якості в іншу. Містить так зване зняття – утримання в новій якості із старої кості позитивного у «знятому» (тобто перетвореному) вигляді.
Одне заперечення не є розвиток. Заперечення заперечення – розвиток.
Метод сходження від абстрактного до конкретного Г.Гегеля – це, за суттю, метод (спосіб) теоретичного відображення предмету дослідження у відповідності до його власної структури. В гегелівській філософії, як ніде в іншій, важливим є не стільки результат, а сам процес його отримання, не система, а метод.
Починаючи з найпростішого, найабстрактнішого поняття, Г.Гегель закінчує найзмістовнішим. Найабстрактніше поняття – «чисте буття», воно – абсолютна порожнеча, ніщо. Діалектика «буття» та «ніщо» розгортається в процес «становлення» світобудови, і от з «ніщо» виникає «щось» – перша визначеність, «якість». Далі все відбувається як в ланцюговій реакції: знята якість (категорія Г.Гегеля «зняття», тобто якість в знятому вигляді, у формі діалектичного заперечення) є кількість, знята кількість – міра, знята міра – сутність, знята сутність – явище, зняте явище – дійсність, знята дійсність – поняття, зняте поняття – об’єктивність, знята об’єктивність – абсолютна ідея, знята абсолютна ідея – природа, знята природа – суб’єктивний дух, знятий суб’єктивний дух – об’єктивний дух, знятий об’єктивний дух – мистецтво, зняте мистецтво – релігія, знята релігія – абсолютне знання.
Таким чином розгортається філософська система Гегеля.