Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Філологічний факультет
Кафедра журналістики
Літературно-критична діяльність Івана Дзюби
реферат
виконала студентка 505гр.
Гладчук Тетяна
Перевірив: Попович О. О.
Чернівці, 2012
Зміст
Вступ
Літературно-критична діяльність І. Дзюби: методи, напрями, жанри, специфіка
Місце праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» в українській критиці
Праця публіциста після перерви 1974 – 1982рр.
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Літературно-критичні праці Івана Михайловича Дзюби і заявлені в них етико-естетичні позиції дають змогу говорити про елітарність української літературознавчої науки. Критична творчість І. Дзюби як самобутній феномен досліджувалась М. Павлишиним, Л. Тарнашинською, Р. Корогодським та ін. Попри це, цілісного погляду на проблему формування особистості науковця, а також осмислення його критичних праць немає.
Метою цієї роботи є осмислення літературно-критичної позиції вченого на матеріалі його праць, що, на нашу думку, гідні найбільшої уваги, адже демонструють процес розвитку І. Дзюби як критика. Це праці, що об’єднані темою героя в радянській літературі, а також студії про творчість шістдесятників, осмислену крізь моральні максими та новіші публіцистичні праці автора. Ці праці складають об’єкт нашого дослідження. Предметом виступають особливості формування наукової позиції І. Дзюби.
Літературно-критична діяльність і. Дзюби: методи, напрями, жанри, специфіка
Початок літературно-критичної діяльності І. Дзюби припадає на 50-ті роки. Цей період особливий, оскільки дає змогу говорити про перехід ученого від критики як газетного жанру до критики як науки. Особливим цей період є також і з погляду історичного часу, умов, за яких відбувається становлення молодого критика. Його перші статті з’являються у «Радянській Донеччині». Рецензії на книги сучасних йому літераторів, С. Бугоркова, М. Чернявського, В. Соколова, В. Собка, більшою мірою носять оглядовий характер, ніж аналітичний. Проте помітно відрізняються від типових статей цього жанру, оскільки в оцінках критика на рівні з естетичним значної ваги набуває етичний елемент.
У студіях другої половини 50-х помітним стає осягнення явища через його проблему. Так відбувається перехід від вимогливого читача до критика. Зокрема, це виразно відчутно у студії «Проблематика нашої сатири» (1957), коли І. Дзюба від констатації явища переходить до аналізу його внутрішніх імпульсів. Молодий критик замислюється над питанням, якою ж повинна бути сучасна критика. У «Спогадах і роздумах на фінішній прямій» І. Дзюба зауважує, що сучасна критика носить самодіяльний, аматорський характер, хоча натомість мусить бути «публіцистичною, соціологічною, естетичною, системотворчою, експериментальною /…/, адже в ній народжується нова якість». Пошук цієї «нової якості» стає метою всіх його подальших студій, спрямованих на відтворення здеформованого культурного простору радянського літературознавства.
Названі праці молодого дослідника привертали увагу своєю контекстуальністю, полемічністю, інтелектуальною зрілістю. У студії «Перший розум наш» (1962), критик простежує вплив філософії Г.Сковороди на антропологічні концепції Л. Фейєрбаха, порівнює погляди мислителя на проблему віри із позиціями Ф. Достоєвського. У такий спосіб учений не тільки демонструє європеїзм українського філософа, а й наголошує на потужності впливу останнього на процес розвитку світової наукової думки. Крім цього, І. Дзюба порушує ще ряд інших несподівано резонансних питань, одне з яких присутнє в усіх його подальших пошуках – «проблема української інтелігенції та українського народу».
Важливим в осягненні місця й ролі І. Дзюби у літературному процесі 50-60-х років є розуміння стану тогочасної критики, її сутності, знакових рис. За влучним спостереженням Ш. Сент-Бева, серед багатьох різновидів критики, що визначаються залежно від її предмета і мети, є два найважливішіші. Перший різновид – це «критика розсудлива, змістовна, більш вузька за своєю темою і водночас просторова, що прояснює і відроджує минуле». Інший вид критики – це журналістика як усебічне, глибоке, динамічне, практичне мистецтво…» . У час, коли в літературу приходить І. Дзюба жоден із цих видів критики не був розвинений як самостійний жанр, оскільки ані публіцистична критика, ані наукова критика не могли розвиватися за умов догматизму, насадження ідеології, нівеляції індивідуального, національного, гуманістичного. Реакцією критиків кінця 50-х – початку 60-х років, у тому числі й І. Дзюби було увиразнення екзистенціальної потреби, самоутвердження через слово.
Іншим аспектом було прагнення сказати правду, оскільки імператив правди в системі моральних максим І. Дзюби посідає чи не найперше місце. Неможливість говорити про те, що треба, тими словами, якими мусиш – ця обставина серйозно вплинула на формування молодого критика. Це засвідчує його полемічна стаття «Від молитов до дум…» (1961), написана з приводу книги А. Малишка «Віщий голос». Сміливий тон молодого вченого, не зважаючи на те, що в той час постать А. Малишка була однією з «недоторканних» у літературі, критичні зауваження на кшталт: «Повторити могутню ходу Шевченкового слова неможливо навіть у віршах про самого Кобзаря, навіть вцитовуючи його в свій текст…» – засвідчили принциповість його позиції говорити правду. До такої ситуації тогочасна критика була ще не підготовлена. Розглянувши її провідні ознаки у порівнянні з тим, що привніс їй на противагу молодий дослідник, зможемо окреслити ситуацію предметно.
Критика у виконанні І. Дзюби привнесла у тогочасний літпроцес певний динамізм, дискусійність, прагнення відновити цілісність, правдивість, об’єктивність. Це засвідчують як його студії про В. Голобородька, В. Свідзінського, М. Вінграновського та інших, так і оглядові статті, наприклад «Хлюпни нам, море, свіжі лави» (1966). Як зазначає сучасник І. Дзюби, Є. Сверстюк, ерудиція вченого «заперечувала примітивізм, а правдивість резонувала в аудиторії». Важливо наголосити, що ерудиція молодого критика, його інтелектуалізм, були привабливими для читача через свою доступність.
По-друге, характерною рисою сучасної І. Дзюбі критики була відсутність об’єктивності. Натомість критика І. Дзюби об’єктивна, правдива, полемічна, інтелектуально потужна. Актуальною для нас є заувага Є. Сверстюка: «Наприкінці 50-х Іван Дзюба перший вніс в українську літературну критику неспокій і показав, що крім звичної захвалювальної, розносної і доносної, може бути ще розважлива критика. Крім цієї риси І. Дзюби-критика, Є. Сверстюк наголошує на таких якостях ученого, як академізм, пристрасне відстоювання правди, гостре відчуття проблеми, інтелектуальна порядність і безстрашність, висота позиції .
По-третє, сучасна вченому критика була позбавлена національної основи, в наслідок чого українське питання просто не порушувалося або оминалося. Натомість статті І. Дзюби резонували питаннями про українську культуру, мову, літературу, право бути собою, таким чином спонукаючи читача до поновлення національного мислення. Витоки такої позиції дослідника варто шукати в його «національному інстинкті самозбереження». Загострене національне самопочування, природжений інстинкт до національної самоідентифікації – це також ставило статті молодого критика на поважний рівень. Названі якості І. Дзюби-критика в сукупності дають змогу говорити про появу в тогочасній літературі потужного наукового мислення, що в студіях молодого вченого постало як потенціал до «нової якості» літературознавчої науки.
Ще однією особливістю критики було те, що вона розвивалася одночасно із літературою. З цієї причини критика не могла постати одразу ані як самостійна наука, ані як потужна позиція. В цьому полягає національна своєрідність нашої критики. Проте завдяки студіям І. Дзюби українська критика 60-х здобуває цінний досвід наукотворення, оформлюється не як частина літературної творчості, а як самостійний жанр, за висловом П. Загребельного, стає «першою помічницею і порадницею літератури». Формування естетичних позицій критика щодо досліджуваного ним явища також є важливим у розумінні його динаміки. Ранні статті І. Дзюби не дають підстав говорити про конкретні етико-естетичні критерії оцінки художнього твору. Влучно характеризує цей аспект заувага В. Панченка про те, що критерії естетичної вартості в раннього І. Дзюби «вписувалися в поширені уявлення про будівничу місію літератури». У цей час І. Дзюба працював редактором відділу літератури і критики видавництва «Дніпро». Це давало змогу бачити якнайближче сучасну йому літературу, але й – певним чином обмежувало робочий простір. Робота на посаді завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» сприяла тому, що молодий критик опинився в центрі літературного життя, свідченням чого є його чисельні статті про сучасників. У цей період виходить перша книга І. Дзюби «Звичайна людина» чи міщанин?», на прикладі якої ми спостерігаємо вияв критичної позиції через незадоволення, його ґрунтовну аргументацію, протест. Зокрема йдеться про ідеального героя радянської літератури і його невідповідність власній ідеальності. У цьому сенсі естетично вартісними в осягненні І. Дзюби постають твори О. Довженка, в той час, як твори Л. Дмитерка, В. Петльованого, П. Автомонова, В. Собка, Ф. Сидоренка та інших радянських письменників осмислюються І. Дзюбою з погляду невідповідності зображених героїв реальності, правдивості. Для І. Дзюби-критика постать О. Довженка слугує світоглядним орієнтиром, як і постать Т.Шевченка, оскільки обидва митці сповідують справжні цінності, загальнолюдські. У цьому сенсі особливої уваги набуває спостереження О.Пахльовської з приводу того, що І. Дзюба уособлює європейську Україну, «захищає людські, а отже, демократичні, а отже, європейські цінності». Актуальними з цього приводу нам видаються спостереження М. Павлишина: «…ранній Дзюба не вдається до оцінок, які б відбивали рівень його читацького задоволення чи, частіше, незадоволення. Про естетичні критерії мова починає йти тоді, коли твір їх явно не задовольняє». Це дає змогу говорити про формування постаті критика у зв’язку зі становленням його наукових позицій, що осмислюються нами як концепції. Зокрема, концепція героя І. Дзюби дає змогу говорити про такі естетичні критерії художнього образу як правдивість, гуманізм, високий ступінь національної самосвідомості, психологічна глибина в розумінні таких якостей, що мали б бути присутні у сучасній літературі, в розумінні таких, що сприяють здійсненню сучасною літературою її естетико-виховного впливу.
Окреслена тема героя радянської літератури осмислюється нами як вихідна у розумінні власне критичної позиції І. Дзюби. Це не тільки одне з ключових питань пошуку й самостановлення молодого дослідника першого періоду його творчості, що дає підстави для розуміння принциповості, вимогливості, сарказму, полемічності стилю його статей часів шістдесятництва. Крім зазначеної проблеми, іншою важливою темою досліджень І. Дзюби-критика є осмислення ним покоління шістдесяників і твореного ним художнього світу через моральні константи. Проте, якщо тема героя радянської літератури цікавить критика як проблема сучасна, актуалізована у конкретний хронологічний період, то інша лінія його критики – шістдесятництво в його константах – становить для І. Дзюби сталий інтерес, цікавить критика як у час його формування, у 60-ті роки, так і сьогодні. У зв’язку з цим можемо говорити про певний елемент самоосягнення. У 60-ті роки І. Дзюба входить як світоглядно сформована особистість. Його позиція утверджується через ідейні максими шістдесятництва – свободи, правди, людини, націоцентризму. Праці І. Дзюби 60-х років дають змогу стверджувати, що для поглядів критика в оцінках художнього твору характерним є переважання етичного над естетичним, або ж їхнє часткове ототожнення як взаємозумовлених. Це є особливістю розвитку критичного стилю І. Дзюби і його переходу до наукотворення. Це посутньо позначається на його позиції. Сучасні студії про шістдесятників вирізняються аналітичним началом і прагненням дослідника пізнати через особистість своє покоління.
Осмислюючи витоки мислестилю І. Дзюби як критика принципового, вимогливого, об’єктивного, ми можемо говорити про два важливі моменти: зв’язок із традицією української науки і формування І.Дзюби як критика часу.
Щодо традиції. У поглядах І. Дзюби виразно відчутний вплив його попередників: І. Франка, С. Єфремова, О. Потебні, О. Білецького, Д. Овсянико-Куликовського. Особливо це стосується поглядів на осмислення власної культури у контексті світової. Також помітним є вплив нарисів А. Ніковського про сучасних йому поетів-новаторів (П. Тичину, М. Семенка, Я. Савченка, М. Рильського), з яких І. Дзюба, очевидно, перейняв блискучу стильову манеру літературних портретів. На наш погляд, помітно позначились на формуванні етико-естетичних поглядів І. Дзюби праці Є. Маланюка, Ю. Лавріненка, Ю. Шереха, особливо це стосується націоцентричності, національної своєрідності й самобутності української літератури. Матеріали спогадів І. Дзюби дають підстави говорити про потужний вплив на нього філософії Г. Сковороди, П. Юркевича, Т. Шевченка. Крім названого, витоки критичного стилю вченого ми можемо простежити із традиції західної науки, зокрема з позицій К. Леві-Строса, М. Гайдеггера, К. Ясперса, Ш. Сент-Бева, Б. Брехта, що стосується культурології, а також етики, менше – методології.
Другий момент. І. Дзюба як критик часу, кожне слово якого, за влучним спостереженням С.Грабовського, «відпочатково приречене стати подією». Характеризуючи час свого приходу в літературу, І.Дзюба зазначав: «Бувають епохи, коли вирішальні битви відбуваються на площині моралі, громадянської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність, опираючись брутальному тискові, може стати важкою, бунтівничою, революційною силою. До таких епох, на мою думку, великою мірою належить і наша доба». За таких умов літературна критика в особі Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюби неминуче повинна була взяти на себе ще й місію відновлення моральної цілісності крізь художню дійсність. Звідси – виразний динамізм, полеміка, публіцистичний елемент у статтях І. Дзюби. Тому із появою в літературі таких постатей, як І. Дзюба зростала й роль критики. Як зазначає В. Панченко, критики-шістдесятники, «бунтуючи, валили старих божків та їхні скомпрометовані «вартості» заради цінностей нових, справжніх». Таким чином, стати критиком часу для І. Дзюби було органічним і закономірним процесом його розвитку. До критиків дослухалися, їхнє слово було очікуваним.