1.Міжнародний рух капіталу і його форми. Міжнародний рух капіталу (міжнародна міграція капіталу) визначається як переміщення капіталів між країнами в пошуках вигіднішої сфери їх використання. Відповідно міжнародні фінансово-кредитні відносини являють собою відносини, що виникають між суб’єктами світового господарства з приводу міжнародної міграції капіталів, тобто з приводу переміщень з одних країн в інші вартостей у товарній і/або грошовій формі з метою отримання їх власниками прибутків.    Теорії міжнародного руху капіталу розглядають як фактор виробництва. Згідно з ними основними причинами вивозу капітальних ресурсів є: різниця в нормах прибутку в різних країнах, посилення конкуренції технологічного характеру між суб’єктами ринку капіталів, розвиток технології інноваційного процесу, прагнення домінування на ринку та досягнення ринкової влади тощо.    Основними постачальниками капіталу на міжнародному ринку є транснаціональні корпорації, держави та міжнародні фінансові інституції.   За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал — це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.     Вивіз капіталу вигідний не лише його експортеру, а й приймаючій країні. Іноземні інвестиції сприяють розширенню виробництва, збільшенню кількості робочих місць, розвитку сфери послуг, отриманню нових технологій, зростанню продуктивності та технічному оновленню підприємств. Стимулюючий вплив справляє вивіз капіталу і на розвиток міжнародної торгівлі.       Експорт підприємницького капіталу означає його вкладення (інвестування) в промислові, сільськогосподарські, транспортні та інші підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або купівлі існуючих підприємств, придбання частини їх акцій. Підприємницький капітал вивозиться у двох формах: прямі та портфельні інвестиції. У першому випадку експортер капіталу є повним власником підприємства або володіє контрольним пакетом акцій, у другому — придбані експортером акції іноземного підприємства не забезпечують повного контролю над ним.    Портфельні інвестиції переважного розвитку набули ще до Першої світової війни. Головним інвестором на той час виступала Англія.   Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю, фонди і використовуються, як правило, у разі створення нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою. У міжнародній практиці прямі інвестиції широко застосовуються ТНК, є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу в цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:а) акціонерні цінні папери;б) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов´язання; інструменти грошового ринку — казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи — опціони, варанти, ф´ючерси, свопи тощо. Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Прямі інвестиції справляють безпосередній і вагомий вплив на всю світову економіку і мають тенденцію до інтенсивного зростання. За кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочірньої компанії, асоційованої компанії, відділення або в інших формах.

Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контролює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною частиною її акцій або всім її капіталом.

Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій.

Відділення не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100 % належать батьківській фірмі.

Ознакою прямих іноземних інвестицій є встановлення тривалих ділових стосунків між підприємствами та інвесторами, за яких інвестор має значний вплив на рішення, що приймає підприємство.

Позичковий капітал експортується у вигляді грошових кредитів уряду або підприємствам інших країн, вкладення грошей на банківські рахунки за кордоном.    Міжнародна економічна допомога виступає у вигляді грантів, субсидій тощо для отримання безоплатних консультацій та інженерної допомоги, поставки обладнання, стажування і навчання за кордоном тощо.    Світовий ринок позичкових капіталів можна визначити як механізм акумуляції та перерозподілу світових фінансових ресурсів, котрий діє під впливом попиту позичкового капіталу та його пропонування з боку позичальників і кредиторів з різних країн. Умовно його поділяють на світовий грошовий ринок і світовий ринок капіталів. Головними посередниками на світовому ринку позичкових капіталів є ТНБ, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні фінансово-кредитні організації.    Серед країн, що розвиваються, найбільшим регіоном розміщення іноземного капіталу є Південна і Північно-Східна Азія, а також Китай.   За характером використання капітал поділяється на:а) підприємницький;б) позиковий.

  2. Риси міжнародної міграції капіталів.

Капітал є одним з факторів виробництва - ресурсом, якому необхідно затратити, щоб зробити товар, і являє собою весь накопичений запас засобів у продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ. Міжнародний поділ капіталу виражається не тільки в різній забезпеченості країн накопиченими запасами матеріальних засобів, необхідних для виробництва товарів, але й у розходженнях історичних традицій і досвіду виробництва, рівнів розвитку товарного виробництва і ринкових механізмів, а також просто грошових і інших фінансових ресурсів. Наявність достатніх заощаджень (капіталу в грошовій формі) є найважливішою передумовою для інвестицій і розширення виробництва. ММК – це рух фін потоків між кредиторами і позичальниками в різних країнах, між власниками капіталу та їхніми фірмами, що знаходяться за кордоном. Міжнародний рух капіталу як фактора виробництва здобуває різні конкретні форми. За джерелами походження капітал, що знаходиться в русі на світовому ринку, поділяється на офіційний і приватний капітал. • Офіційний (державний) капітал - засобу з державного бюджету, переміщувані за чи рубіж прийняті з-за кордону за рішенням урядів, а також за рішенням міжурядових організацій. У цю категорію руху капіталу відносяться всі державні позики, позички, дарунки (гранти), допомога, що надаються однією країною іншій країні на основі міжурядових угод. Офіційним також вважається і капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації від імені своїх членів (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на підтримку світу й ін.). Джерелом офіційного капіталу  є  засоби  державного бюджету, тобто в підсумку гроші платників податків. Тому рішення про переміщення такого капіталу за рубіж приймаються спільно урядом і органами представницької влади (парламентом). • Приватний (недержавний) капітал - засоби недержавних фірм, банків і інших недержавних організацій, переміщувані за рубіж чи прийняті з-за кордону за рішенням їхній керівних органів і їхніх об'єднань. У цю категорію руху капіталу відносяться інвестиції капіталу за рубіж приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування.  Джерелом  походження цього капіталу є засоби приватних фірм, власні чи позикові, не зв'язані з державним бюджетом. Але, незважаючи на відносну автономність фірм у прийнятті рішень про міжнародне переміщення приналежного їм капіталу, уряд звичайний залишає за собою право його регулювати і контролювати. За характером використання капітал поділяється на: • Підприємницький капітал - засоби, прямо чи побічно вкладені у виробництво з метою одержання прибутку. Як підприємницький капітал найчастіше використовується приватний капітал, хоча або сама держава, або приналежні державі підприємства також можуть вкладати кошти за рубіж. • Позичковий капітал - засоби, що даються в борг із метою одержання відсотка. У міжнародних масштабах як позичковий капітал в основному використовується офіційний капітал з державних джерел, хоча міжнародне кредитування з приватних джерел також досягає дуже значних обсягів. За терміном вкладення капітал поділяється на: • Середньостроковий і довгостроковий капітал - вкладення капіталу терміном більш ніж на 1 рік. Усі вкладення підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних інвестицій, так само як і позичковий капітал у виді державних кредитів, звичайно є довгостроковими. • Короткостроковий капітал - вкладення капіталу терміном менш чим на 1 рік. Переважно позичковий капітал у формі торгових кредитів. Найбільше практичне значення для аналізу міжнародного руху капіталу має наступний його функціональний розподіл. За метою вкладення капітал поділяється на: • Прямі інвестиції - вкладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні додатка капіталу, що забезпечує контроль інвестора над об'єктом розміщення капіталу. Вони практично цілком зв'язані з вивозом приватного підприємницького капіталу, не вважаючи щодо невеликих по обсязі закордонних інвестицій фірм, що належать державі. • Портфельні інвестиції - вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору права реального контролю над об'єктом інвестування. Такі інвестиції також переважно засновані на приватному підприємницькому капіталі, хоча і держава найчастіше випускає свої і здобуває іноземні цінні папери.

Основними рисами сучасної міжнародної міграції капіталів можна вважати: - підвищення ролі держави у вивозі капіталу; - посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими країнами; - збільшення частки прямих зарубіжних інвестицій, що забезпечують контроль інвестора над закордонними підприємствами.

- збільшення кількості країн — членів іноземного інвестування.

- розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар´єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

- велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

- активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, - позиковцями країн Заходу. В останні роки екссоціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвестиції на власних територіях.

Провідні міжнародні фінансові центри можна поділити на традиційні та нові, що набирають силу. До традиційних, зокрема, належать: Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Токіо. Помітно утверджуються на фінансовому ринку нові центри, такі як Сингапур, Гонконг, Бахрейн, Панама, Кайманові та Антильські острови.

3.Переваги, недоліки експорту/імпорту.Між інтересами експортерів і імпортерів капіталу існують об'єктивні протиріччя. Перші зацікавлені в якнайприбутковішому розміщення своїх вільних коштів, другі прагнуть до їхнього найдешевшого одержання, по можливості на пільгових умовах чи безоплатно.

1. Головною та єдиною причиною міжнародного руху капіталу є різна прибутковість його вкладання у різних країнах.

2. У світі існує дві країни: країна 1, яка має у своєму розпорядженні відносно надлишковий капітал у розмірі О₁К та відносно малопривабливі внутрішні інвестиційні можливості; країна 2, яка має недостатній капітал у розмірі О₂К та численні можливості для прибуткового його вкладення (наприклад, у нові технології, багаті природні ресурси).

3. Криві граничної продуктивності капіталу S₁ та S₂ показують зростання вартісного обсягу виробництва залежно від обсягів вкладення капіталу відповідно у країні 1 та країні 2.

4. Якщо міжнародного руху капіталу не існує, то країна 1 інвестує весь наявний в неї капітал всередині країни і отримує дохід з нього (наприклад, відсоток, дивіденд тощо) у розмірі О₁А₁ ,а країна 2, інвестуючи весь свій капітал у себе, отримує від цього дохід у розмірі

5. Всього країни мають у розпорядженні капітал у розмірі О₁О₂

Для країн-реципієнтів імпорт капіталу має такі позитивні наслідки:

• долають проблеми внутрішнього виробництва, проблеми обмеженості ресурсів та їхнього ефективного використання;

• створюються нові робочі місця;

• іноземний капітал приносить нові технології, ефективний менеджмент;

• прискорюються темпи НТП;

• розширюється товарний експорт, тому що вивіз капіталу стає засобом заохочення вивезення товарів за кордон;

• приплив капіталу сприяє поліпшенню платіжного балансу країни.

Негативні наслідки імпорту капіталу:

• приплив іноземного капіталу витісняє місцевий капітал з прибуткових галузей. Це може призвести до однобокого розвитку країни і загроз її економічної безпеки;

• безконтрольний імпорт капіталу може супроводжуватися забрудненням довкілля;

• імпорт капіталу часто пов'язаний з проштовхуванням на ринок країни-реципієнта товарів, що вже пройшли свій життєвий цикл, а також знятих з виробництва в результаті недоброякісних властивостей;

• імпорт позичкового капіталу веде до збільшення зовнішньої заборгованості країни.

До числа наслідків для країн, що експортують капітал, можна віднести:

• вивіз капіталу за кордон без адекватного залучення іноземних інвестицій веде до уповільнення економічного розвитку;

• вивезення капіталу негативно позначається на рівні зайнятості;

• переміщення капіталу несприятливо позначається на платіжному балансі країни.

Головними експортерами капіталу традиційно є промислово розвинуті країни (США, Великобританія, Німеччина, Франція, Японія, Нідерланди, Швейцарія). До банківського капіталу додалися інституційні інвестори — страхові компанії, пенсійні, інвестиційні, довірчі фонди. Важливим напрямком експорту капіталу стала «офіційна допомога розвитку», тобто надання безоплатної економічної та технічної допомоги та різного роду кредитів країнам, що розвиваються,.

Однак ці ж країни є і головними імпортерами капіталу. Вони використовують його для вирішення своїх господарських завдань (модернізація промисловості, створення нових галузей), а також макроекономічних завдань (покриття дефіциту бюджету і платіжного балансу, боротьба з інфляцією).

Особливо широко фінансові ресурси Заходу залучають держави, що розвиваються. Вони домоглися високих темпів розвитку в 1990-х рр. передусім за рахунок перетворення задачі подолання відсталості в основну мету економічної політики.

Більше половини всіх коштів, що надходять з приватних джерел, припадає на ПЗІ. Припливу ПЗІ сприяли такі фактори:

• загальна лібералізація економіки країн, що розвиваються;

• полегшення доступу іноземного капіталу;

• висока оцінка перспектив розвитку в ряді країн (особливо Азії);

• дешевизна робочої сили;

• ослаблення протекціонізму та полегшення доступу продукції країн, що розвиваються, на ринки розвинених країн.

Приплив ПЗІ прискорив розвиток промисловості країн, що розвиваються, і загальну модернізацію економіки, отримали розвиток туризм, банківська та ін сучасні сфери економіки.

Притоку портфельних інвестицій сприяли:

• Створення фондових ринків і допуск на них іноземних інвесторів;

• Вища дохідність цінних паперів;

• Включення в глобальну мережу.

4. Сутність і причини міжнародної міграції робочої сили

Як форма міжнародних економічних відносин міжнародна міграція

робочої сили виникає і розвивається водночас зі становленням і еволюцією

міжнародної міграції капіталу, міжнародної торгівлі.

Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед

економічними факторами:

по-перше, дією законів капіталістичного нагромадження,

народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, які

зумовлюють відносне перенаселення в одних країнах та нестачу робочої

сили в інших;

по-друге, істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної

плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо;

по-третє, циклічним характером економічного розвитку, зокрема

асинхронністю економічного циклу в різних країнах;

по-четверте, нерівномірним розгортанням НТР, структурних криз і структурних реформ;

по-п'яте, демографічними факторами, різницею у природному прирості населення. Так, якщо у XX ст. темпи щорічного приросту населення у слаборозвинутих країнах становили приблизно 2,5%, то в розвинутих вони не перевищували 1%;

по-шосте, політичними, військовими, національно-етнічними та іншими неекономічними чинниками.

Міжнародна міграція робочої сили — форма міграції населення, яка полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до економічних законів.

Певною мірою таке переміщення зумовлене неекономічними факторами. З погляду речового змісту міграція малокваліфікованої та некваліфікованої, недостатньо освіченої робочої сили відбувається, по-перше, з азіатських

та африканських країн у розвинуті країни західної Європи, з

латиноамериканських країн — до США та ін. Цей вид міграції наймасовіший.

По-друге, має місце міграція висококваліфікованої та освіченої робочої сили із західноєвропейських країн до США, частково із слаборозвинутих країн, країн колишнього СРСР (зокрема з України до США та країн Західної

Європи і деяких країн Східної Європи).

З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного і додаткового продукту.

За географічною ознакою міграція поділяється на інтеграційну, внутрішню і зовнішню.

Інтеграційна міграція має регулярний характер і являє собою вільне або обмежене законом переміщення робочої сили в межах інтеграційного об´єднання. Обмежений характер регулюється статутом інтеграційного об´єднання і національним законодавством.

За характеристиками тривалості міграція буває:

• постійна (без повернення на батьківщину);

• тимчасова (з обов´язковим поверненням);

• сезонна річна (повернення після закінчення сезону найму);

• маятникова внутрішня — переміщення населення з одного населеного пункту в інший (від місця проживання до місця роботи). Це може бути переміщення за схемою (село — місто) або (місто — приміський район) тощо.

За характеристикою правового статусу міграція поділяється на легальну і нелегальну.

Як правило, легальна міграція має документальне підтвердження, офіційне звернення держави, норми, що встановлені на переміщення міжнародною організацією праці тощо.

Нелегальна міграція — це явище, що має непередбачуваний характер — незаконне перетинання національних кордонів в пошуках джерел праці й життя.

Складовими частинами міжнародної міграції є міжконтинентальна та внутрішньоконтинентальна. Такий поділ більш відповідає її географічній характеристиці й передбачає формування міжнародного ринку праці.

Міжнародна міграція робочої сили класифікується за наступними ознаками: