38 Українські та російські медіа продукти мк. Російська гра.

Російська гра

Позиція Росії завжди буде важливим чинником для формуван­ня внутрішньої і зовнішньої політики України, через те що вона є сусідньою державою, а це вимагає взаємоповаги і співпраці на міжнародному рівні. Однак на практиці ми бачимо зовсім інше. Проблеми у відносинах між Україною та Росією мають давні тра­диції та глибоке коріння. Є всі підстави стверджувати, що Росія ніколи не відмовиться від імперських амбіцій, як і не погодиться на встановлення всебічних масових комунікацій у власному су­спільстві, включно із свободою слова та свободою медій. Це моно­логічне утворення не може допустити існування на своїй території багатьох різних точок зору, інакше воно відразу почне розсипатися на національні уламки, з яких поставатимуть нові держави з влас­ною історією, традиціями і способом мислення. Централізація влади за будь-яку ціну - ось його мета.

У Львові українською мовою були перекладені праці російсько­го політичного мислителя XIX ст. П. Чаадаева, який критикує мракобісся і відсутність правової свідомості у своїй країні. Так трапилося, - пише цей автор, - що росіяни ніколи не йшли поряд з іншими народами, тому вони не належать ні до Заходу, ні до Схо­ду; не мають традицій ні одного, ні другого. Перебуваючи немовби поза часом, вони не були зачеплені всесвітнім вихованням роду людського. Цього не розуміє більшість західних аналітиків. У їх­ніх поглядах на Росію спостерігається неадекватність такого ж роду, про яку писав Е. Саїд щодо орієнталізму. Захід сам вигадує те, що він хоче побачити в Росії, насправді не розуміючи сутнісних речей. Ось одна з таких істин: справжнім зазіханням на власний суверенітет у Росії ніколи не будуть вважати якусь сильну інозем­ну армію чи навіть антиросійську риторику. Свобода слова й інак­ша, відмінна від «офіційної», думка - ось що є найнебезпечнішим для цієї системи.

Таким чином, відносини України та Росії формуються за типо­логією дискурсів, що існують за принципом взаємовиключення: свободи і несвободи. Саме так треба розуміти всі постколоніальні тертя і непорозуміння. Ціннісний вибір України автоматично про­тиставляє її Росії, хотілося б цього комусь чи ні. І. Крастєв вважає Помаранчеву революцію не просто викликом, це справжній 9/11 для Москви. Росія ставить­ся до Помаранчевої революції як до загрози і справжньої небезпе­ки. Натомість російська мова продовжує розглядатися як засіб агресії, «щит і меч» імперії.

Російський журналіст Є. Кисельов закли­кає українців не довіряти російським медіям, зізнаючись, що сам із заздрістю дивиться на те, як працюють українські журналісти і розвивається справжня вільна журналістика. Так само директор Центру екстремальної журналістики О. Панфілов каже, що ук­раїнське телебачення викликає в нього почуття «білої заздрості», оскільки воно є справді незалежним порівняно з російським.

З кінця 1980-х до початку 2000-х pp. Росія переживає сплеск свободи слова, бурхливий розвиток якісних медій та широку пуб­лічну дискусію з приводу суспільного значення свободи слова. Проте це явище мало короткочасний характер, оскільки, по-пер­ше, не випливало з вимог російського соціуму. По-друге, воно було наслідком боротьби за владу між ліберальними олігархами та представниками імперської автократичної традиції. Обидві сто­рони розвивали корупційні схеми на всіх рівнях. По-третє, свобо­да слова виявилася небезпечним задоволенням для державної сис­теми, яка століттями будувалася на тоталітарно-ксенофобних за­садах. Росія перебувала за один крок до фактичного розпаду. Тому політична реакція спрямовується на реставрацію самодержавного дискурсу в системі масових комунікацій, спрямованого згори до­низу: від «влади» до «народу».