Глава 2. Форми і характер землеволодіння доби Запорізької Січі

Запорізький край здавна славився своїми родючими землями: глибокими чорноземами, просторими пасовищами, багатими луками, численними заводненими балками тощо. Це робило його привабливим в очах кожного землероба і змушувало багатьох українців цілими групами прямувати за пороги Дніпра, шукати там притулку для себе і своїх родин, споруджувати власні житла, отримувати та обробляти землю.

Питання про форми і характер землеволодіння на теренах Вольностей Війська Запорізького поки що остаточно не з'ясовано. В історико-економічній літературі тривають дискусії з приводу того, чи була земля об'єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козакові, аби тільки він сам був причислений до Коша. Стосовно землі, січового й курінного майна ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок «загальнонародної» колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями. Громадське володіння землею не виключало індивідуального землекористування членів війська, які належали до січових і паланкових одружених козаків. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим, і стільки, скільки її брався обробити. З економічного погляду, козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт, рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорізькі хуторські господарства – зимівники, які можна було продавати, давати в заставу, дарувати тощо. Право займанщини мало на Запоріжжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького.

Бездомні, безсімейні козаки, «товариство» не могли мати ніякої власності, крім плати за службу грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а в паланці – також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть всю її для поділу на користь війська та курінного товариства. З особистої частки жертвували січовій церкві.

Інститут приватної власності серед запорізьких козаків не був ще остаточно сформований. Проте, вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорізького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозацької власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралися на горло і були при рівні до порушення військових законів.

Уся територія Січі поділялася спочатку на 5, а згодом на 8 паланок (округів): на правому березі Дніпра були Кодацька, Інгульська та Бугогардівська, на лівому – Самарська, Орельська, Протовчанська, Кальміуська і біля самого дніпровського гирла – Прогноївська. Центром паланки була слобода, де розміщувалася виборна місцева адміністрація на чолі з полковником та невелика залога. У руках паланкової старшини зосереджувалася адміністративна, судова, фінансова та військова влада. Вона підтримувала порядок на підлеглій території, судила, збирала податки, займалась мобілізацією козаків, організовувала оборону паланок від нападів ворогів тощо. У слободах мешкали переважно одружені козаки і посполиті, тобто селяни. Перехід із посполитих у козаки, як і навпаки, не обмежувався. Дослідники поділяють посполитих на такі категорії: «тяглі одинаки» та «жонаті і можні», які мали свої господарства у слободах, а часто навіть хутори, млини, шинки тощо; «піші» – володіли лише дворами і хатами; «підсусідки» – зазвичай не мали власного господарства і мешкали переважно у дворах «тяглих» посполитих і козаків; «бідні» або «вбогі» – зовсім не мали майна. Всі вони, незалежно від майнового стану, були особисто вільними .

Офіційно козаки-зимівчаки звалися сиднями, або гніздюками, глузливо – баболюбами та гречкосіями і були підлеглим станом щодо Коша. Їх кликали на війну лише у виняткових випадках особливим пострілом гармати з Січі або оголошенням спеціальних гінців-машталірів від кошового отамана. Крім військової служби, вони сторожували, охороняли кордони, а також лагодили курені у Січі, споруджували артилерійські та інші будівлі. Але головним обов'язком гніздюків було забезпечення найнеобхіднішим, передусім продовольством, січових козаків. Тому вони обробляли землю, розводили коней, рогату худобу, овець, заготовляли сіно на зиму, тримали пасіки, садили сади, обробляли городи, полювали на звіра, ловили рибу й раків, добували сіль, вели дрібну торгівлю, утримували поштові станції тощо. Більшість прибутків запорізьких зимівників доставлялася в Січ, решта залишалася на харчування самих виробників та їхніх родин.

Великі зимівники, які належали переважно січовій старшині і багатим козакам, становили складне товарне господарство, де разом зі скотарством і конярством, розвивалося й землеробство із значними посівами зернових, а також допоміжні господарські галузі: бджільництво, рибальство, млинарство тощо. Працювали тут наймані працівники, кількість яких сягала кількох десятків, під керівництвом господаря або управителя, що також був найманою особою. Про розміри великих зимівників певною мірою свідчать такі дані (табл. 1) опису майна від 1775 р. у господарствах кошового отамана П. Калнишевського, військового писаря І. Глоби та полковника Гараджи.

Щодо власне козацького хліборобства, то здавна по зимівниках, слободах та інших поселеннях козаки «засівали свої поля різним хлібом», передусім у найбагатших на чорноземи і, головне, найвіддаленіших від сусідства татар паланках: Самарській, Кодацькій, Орельській, Протовчанській. Землю для посівів вибирали зазвичай біля річок або на схилах балок і в долинах, оскільки високий і відкритий степ не завжди був придатний для цього. Більше сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, менше – жито, ще менше – пшеницю. Площі, засіяні зерном, залежали від заможності господаря та кількості наявної у нього робочої сили. Обрану ділянку експлуатували доти, поки земля не виснажувалася і не ставала непридатною для хліборобства. Тоді вибирали інше місце, де будували зимівник і знову бралися за обробіток землі. Для збереження вирощеного хліба від раптових ворожих набігів його ховали переважно у спеціально викопаних у землі ямах, схожих на підземні погреби, помітні зверху лише для господаря.

Із зростанням з року в рік кількості зимівників (наприклад, 1766 р. їх, за найскромнішими підрахунками, було близько 4 тис.) та розвитком землеробства збільшувалися площі оброблюваної землі. У другій половині XVIII ст. на Запоріжжі почали у великих кількостях висівати пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку та інші культури. Завдяки цьому Січ не тільки стала забезпечувати власні потреби у хлібі, а й вивозити його нарівні з іншими сільськогосподарськими продуктами за межі краю, зокрема до Криму.