40. Основні етапи розвитку політичної думки в Україні: головні ідеї та провідні мислителі.

Розгляд першого питання доцільно розпочати з короткого нарису історичної дійсності кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. та висвітлення процесів, які сприяли розвитку прогресивного ідейно-політичного руху в Україні. У цьому контексті доцільно звернути увагу на проблему виникнення і діяльності братств – добровільних церковних об’єднань, які майже одночасно виникли у багатьох містах України. Необхідно також звернути увагу на ідеї Реформації, що прокотилися Польщею та викликали появу тенденцій до церковної унії. Саме навколо цієї проблеми і розгорнулися суперечки полемістів як із польськими авторами, які фактично відстоювали ідеї шляхетсько-католицької соціально-економічної, політичної та культурної агресії, так і між окремими представниками полемічної літератури. При підготовці цього питання потрібно окрему увагу звернути на характеристику поглядів Г. Смотрицького, Х. Філарета, І. Вишенського, визначити спільне та особливе в їх поглядах на проблеми: - взаємовідносин православної та католицької церков; - взаємовідносин світської та духовної влад; - суспільного устрою. При підготовці другого питання перед студентами можуть постати певні труднощі, оскільки період з середини ХVІІ до кінця ХVІІІ ст. надзвичайно насичений як історичними подіями, що справили визначний вплив на долю українського народу, так і різноманітними політичними ідеями та концепціями. У зв’язку з цим нам вважається доцільним виділити окремі підпитання, які стосуються найважливіших етапів розвитку політичної думки того часу. У першу чергу необхідно звернути увагу на розгляд феномену козацтва, яке в умовах зростаючого пригноблення і початку покріпачення українського народу фактично єдине підтримувало і зберігало ідеї свободи і демократії у своєму житті. Треба пам’ятати, що саме козацтво виступало основною силою повстань, які прокотилися по Україні у ХVІ-ХVІІ ст. і завершилися Визвольною війною українського народу під проводом Б. Хмельницького. Крім того, оскільки політична думка у ХVІІ ст. розвивалась у контексті таких правових документів, як “Березневі статті”, “Гадяцький трактат”, “Конституція прав і свобод Запорізького Війська”, які вийшли з середовища козацтва, буде надзвичайно доцільним і корисним дати характеристику цих документів.

Така характеристика буде тим більш корисною, якщо пам’ятати, що вищезазначені документи становили ідейну та правову основу для створення Конституції П. Орлика, яка дійсно становить неоцінений скарбполітичної думки у загальноєвропейському масштабі. При вивченні цього документу студентам потрібно не лише перерахувати окремі статті, які в ньому містяться, а й проаналізувати їх зміст та визначити значення для формування української державності. Наприклад, статті четверта та п’ята, в яких вказано, що всі поточні справи держави вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини і справи про кривду гетьманові та провини старшини судить генеральний суд, означає створення основ республіканського, демократичного устрою з поділом влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову. Саме у такому аспекті потрібно проаналізувати всі статті Конституції. При підготовці відповіді на останню частину другого питання потрібно звернутись до першого питання, оскільки саме діяльність братств заклала ідейні основи виникнення Києво-Могилянської академії – першого вищого навчального закладу на східних та деяких південних слов’янських територіях. Саме особливості діяльності братств, а також ідеї європейського Просвітництва визначили особливості діяльності Києво-Могилянської академії – вона була центром усіх свідомих українських сил у галузі культури, освіти, політичної думки. Студенту необхідно чітко це розуміти і використовувати при аналізі політичних поглядів діячів академії, зокрема П. Могили, С. Яворського, Ф. Прокоповича з проблем: - взаємовідносин світської і духовної влад; - походження світської влади; - ідеального володаря та ідеального суспільного устрою. Перш ніж приступати до вивчення третього питання студент повинен усвідомити, що початок ХІХ ст. був переломним у суспільному житті народів, які жили на території Російської імперії – саме у цей період відбуваються докорінні зміни у суспільно-політичному житті, пов’язані з кризою феодально-кріпосницької системи та визріванням у її надрах капіталістичного ладу. Саме ці процеси породили потребу у нових ідеях, суспільно-політичних концепціях, виразником яких у першій половині ХІХ ст. виступило Кирило-Мефодіївське товариство. Студент повинен вказати діячів товариства, визначити основні програмні документи та ідеї товариства стосовно: - суспільно-політичного устрою України; - політичного ідеалу; - шляхів досягнення поставленої мети. Серед представників суспільно-політичної думки другої половини ХІХ ст. потрібно виділити М. Драгоманова, С. Подолинського та М. Павлика і їх програму “Громада”, І. Франко як продовжувача ідей “Громади” та М. Грушевського, охарактеризувати їх погляди стосовно вище наведених проблем, відзначити їх особистий внесок у розвиток політичної думки України. Наприкінці відповіді доцільно зробити узагальнюючий висновок стосовно розвитку політичної думки у ХІХ ст. При вивченні четвертого питання необхідно в першу чергу визначити, що початок ХХ ст.

був переломним моментом у розвитку політичної думки в Україні, оскільки саме у цей період відбувається перехід українського національно-визвольного руху із стадії культурного українофільства до організованої роботи в масах під впливом політичних подій того часу (поширення соціалістичних ідей світової революції, перша і друга російські революції тощо). Усе це знайшло свій відбиток у політичних концепціях першої чверті ХХ ст., які доцільно розподілити за окремими напрямками: - консервативний напрямок (В. Липинський); - інтегральний націоналізм (М. Міхновський, Д. Донцов); - державницький націоналізм (С. Дністрянський); - комуністичний напрямок (М. Хвильовий, В. Винниченко). Такий розподіл дозволить якісно дослідити увесь спектр поглядів щодо майбутнього суспільно-політичного ладу України, розглянути та порівняти основні політичні ідеї та концепції, що існували у той час та справили вплив на політичні погляди та ідеали наступних поколінь українських мислителів.

40.Багатоманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними підставами. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. utilitas — користь, вигода) ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, промислові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і привілеї тощо. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Типовим прикладом є встановлений у більшості країн світу особливий соціальний статус державних службовців, лояльність яких щодо влади «купується» низкою певних пільг і привілеїв. Загальним правилом також є привілейований соціальний статус військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого, працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо, які є опорою політичного режиму.

Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністративного і кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності. У першому випадку йдеться про юридичну відповідальність за адміністративне правопорушення — винну дію або бездіяльність, яка порушує громадський порядок, правила прикордонного режиму, руху транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства тощо. За­ходами адміністративного покарання можуть бути попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність означає, що особа, яка скоїла злочин, зобов'язана відповідати за свою дію. Заходи покарання визначаються вироком суду. Це можуть бути позбавлення волі, примусові роботи, конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя.

Силові ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки держави, охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а також належні їм техніка, озброєння, в'язниці тощо. Силові ресурси є найбільш дієвими, оскільки їх використання призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й самого життя. Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли її вплив на суспільство за допомогою інших засобів значно послаблюється, зокрема в періоди економічних і політичних криз. Переважання силових ресурсів у здійсненні влади відбувається в поліцейській державі.

Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на ушкодження тіла, так і психологічним, спрямованим на ушкодження психі­чної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. Упримусі слід розрізняти також використання сили й насилля. Використання сили — це примус, який передбачений і допускається законом. Насилля — це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є інституціоналі- зованим примусом, насилля стоїть поза законом.

Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у реалізації політичної влади є правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо.

Термін легітимний (лат. legitimus, від legis — закон) означає законний. Однак він має й дещо інше значення. Поняття легітимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку ХІХ ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. Після французької буржуазної революції 1830 р. легітимістами стали називати монархістів, прибічників легітимної (законної) королівської династії Бурбонів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув також іншого значення — визнання державної влади і певної території держави на міжнародному рівні.

Основними причинами втрати владою легітимності (делегітимації) можуть бут: суперечність між панівними в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою; відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їхнього впливу на владу; бюрократизація і корумпованість державного апарату; націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади розв'язати нагальні для суспільства соціально-економічні проблеми тощо.

Крім участі громадян у виборах та референдумах, показниками ле- гітимності влади можуть бути рівень примусу, який застосовується у здійсненні влади, наявність спроб повалення уряду чи усунення лідера, вияви громадянської непокори, масовість демонстрацій на підтримку чи проти влади тощо.

ТИПИ легітимності політичної влади:

- Традиційний

- Харизматичний

- Раціонально-легальний

У політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

41.Ю. Дрогобич — доктор філософії та медицини Болонського університету, займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.

С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу — (шляхетний стан), розум — (король). Мета держави — збереження набожності, добробуту і свободи громадян.

Так, Іван Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці такі напрями: демократично-народницький, націоналістичний, консервативний, комуністичний. А Володимир Потульницький на основі методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативному і національно-державницькому напрямках.

До демократично-народницького напряму належать Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. Вони відстоювали такі принципи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;

2) розуміння українського народу як окремої культурної одиниці;

3) обгрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки;

4) федеративний устрій України;

5) відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфедеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

42. ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ (від грец. ідеа – поняття і loqos – вчення) – система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, філософських уявлень, поглядів та ідей на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.

43.У структурі політики можна виділити нормативний аспект, виражений конституціями, законами, програмними документами партій і політичних рухів. Названі елементи політичного життя можна об'єднати в більш загальні види явищ: політичну систему, політичні режими (частина політологів розглядає політичний режим як функціональну підсистему політичної системи) і політичні процеси.

Політична система включає в себе відносно стійкий клас явищ (інститути, відносини, політичну культуру тощо) і характеризує устрій політичної влади у суспільстві.

Політичний режим розкриває функціональні і динамічні аспекти політичної системи.

Політичні процеси включають у себе відносно більш змінні явища. Політичний процес - це взаємодія суб'єктів політики, результатом яких є зміни, переміни в політичному житті суспільства.

44. Універсальними є й основні системи рекрутування еліти. Система рекрутування - це механізм формування і відтворення еліти, що включає в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір. У найбільш загальному вигляді уявлення про системи рекрутування у формі демократичної і аристократичної тенденцій були сформульовані ще Г.Моска.

До найважливіших необхідно віднести:

нестійкість внутрішньої структури еліти, можливість виникнення конфліктів між її різними сегментами;

часту зміну політичного курсу через відсутність єдності у поглядах різних політиків;

ризик популізму, можливість приходу в політику випадкових людей, не стільки компетентних, скільки відомих.

45. Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

46.Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об’єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.

Виходячи з вищевикладеного, підкреслимо, що в пам’ятках літератури Київської Русі знайшли відображення найгостріші проблеми соціально-політичного життя тогочасного суспільства: покріплення державності, збереження єдності першої слов’янської держави, обстоювання її міжнародного авторитету, вирішення проблеми співвідношення світської та церковної гілок влади.

47.У результаті усіх трансформацій, які

зазнала за останній час Україна, ви-

окремилися деякі найбільш гострі та

актуальні соціальні проблеми. Так, зали-

шається важливою, на жаль, проблема

бідності . Різні державні структури,

використовуючи статистичні дані ,

стверджують, що народ наш живе у достатку .

В якості прикладу беруть інформацію про ріст

доходів на душу населення. Однак, межа

забезпеченості в Україні суттєво нижча чим

у так званих цивілізованих країнах Заходу .

Можемо відзначити, що і при такій межі (за

деякими даними 2 долари на день) значна

частина населення (а це приблизно 30

відсотків) знаходяться за нею. Ще однією

украй важливою проблемою стає проблема

пенсійного забезпечення. При існуючій

системі пенсія - це виплата за віком. Доволі

низький рівень заробітної платні приводить

до незадовільного рівня пенсійного за-

безпечення. Спроби збільшити пенсійний

вік в Україні наштовхуються на суттєвий

спротив (як у більшості інших країн).

Для вирішення цих найбільш жагучих

проблем необхідно терміново

трансформувати усю існуючу соціальну

сферу. Головним напрямком цієї

трансформації, на нашу думку, повинна

стати нова політика доходів, а не нова

політика обкладення податками. Безумовно,

податкова політика може вивести із тіні

частину доходів. Але відчутних зрушень

очікувати неможливо. Реформи у оплаті

праці - це ядро вирішення вище перелічених

проблем. Для цього необхідно зробити три

речі. По-перше, законодавчо підняти

прожитковий рівень. По-друге, збільшити

мінімальну заробітну плату. По-третє,

зменшити різку диференціацію у розмірі

оплати праці.

Ще одним напрямком суттєвих реформ

повинна стати реформа забезпечення

життєдіяльності людей.

48.Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.

Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).

Розризняють:

- Абсолютна монархія(необмежена)( поділяють на деспотичні і теократичні)

- Обмежена монархія(обмежана парламентом)( поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні).

Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, яксуб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти)

49.Категорії – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві. Це наступні категорії:

політична влада;

політична система суспільства (поєднує в собі решту категорій - політичні інститути -державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування);

політична культур і її складові (політична свідомість, політична поведінка, політичні цінності, політичні норми, політична соціалізація);

політичний процес (відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями);

політичне явище (сукупність усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики).

Принципи - вихідні засади наукового дослідження - рідко розглядаються у вітчизняній політологічній літературі. Так, у "Політологічному енциклопедичному словнику" не вказано на принципи політології, а зроблено наголос на законах і категоріях. Допринципів, необхідних для інституювання політології та важливих для вирішення поставлених проблем, ми віднесли:

1. Визнання верховенства політики над технічними аспектами керівництва суспільством, у цьому відношенні визначення посад міністрів Кабміну України як "політичних посад" згідно Закону „Про кабінет Міністрів України" є виправданим;

2. Домінування державно-офіційного аспекту та державних програм у змісті політики у порівнянні з іншими видами суспільної діяльності;

3. Боротьба і суперництво різних, підчас протилежних за змістом і напрямками діяльності політичних доктрин, хоча для загального державного політичного курсу економічні та соціально-політичні, духовні орієнтири розвитку суспільства мають бути більш-менш стабільні.

4. Принцип об'єктивності у висвітленні центральних проблем політики, адже це та сфера, у якій обман, містифікації, нагла брехня є повсякденним явищем.

50.Україна хоча ще й вважається молодою державою, але вже давно посіла своє законне місце в геополітичному просторі.

Вивчаючи історію нашої країни, можна з впевненістю вважати її героїчною. Адже багато вона пережила за часи свого існування, сила-силенна загарбників побувала на її землях, кожен хотів відхопити собі хоч якийсь шматок. Але наш народ не здавався, вірив у краще майбутнє.

З 24 серпня 1991 року Україна нарешті отримала довгоочікувану свободу. І ось зараз, у 2010 році, ми живемо у вільній Україні, яка проживає свій двадцятий рік незалежності.

Із прийняттям незалежності наша держава є повноцінним суб’єктом міжнародних відносин. Ця подія обумовила поштовх для розробки подальших планів міжнародного товариства з іншими державами світу.

На теперішній момент Україну визнали 150 країн світу, 100 країн встановили з нею дипломатичні відносини. Наша держава входить до ООН, приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, є членом ОБСЄ, Ради Європи, МВФ, Світового банку та інших світових та європейських організацій.

Геополітика передбачає визначальну роль географічних чинниківу політиці держави, за глобальних політичних змін, які гостро постали на зламі XX—XXI ст., набуває нового значення і змісту. Це пов"язано насамперед із невідповідністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-політичних прагнень.

Розташування і розміри території України, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Теперішня політика України базується на миролюбних засадах, ми є без'ядерною державою, це сприяє покращенню відносин з європейськими державами, але в той же час може становити певну небезпеку, якщо дії сусідів набудуть агресивних рис.

Зараз Україна, що довготривалий час перебувала у складі різних держав, зокрема Російської імперії, а потім СРСР, формально мала б здобути цілковито повну незалежність від нашого східного сусіда, але такого поки що не спостерігається. І це є цілком зрозумілим через ряд причин, які усім відомі.

Також Україна почала реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Наша країна перебуває у активних двосторонніх відносинах з багатьма державами. Зокрема, розвиває відносини на Сході, Заході, з країнами Азії,Африки, Латинської Америки. Є тісні зв'язки України з Польщею, Чехією, Словаччиною, Угорщиною.

Для нашої держави, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів багатьох наддержав, зовнішньополітичний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу.

51. Демократія як форма організації суспільно-політичного життя

Демокра́тія  — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія).

Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу».

Британський філософ Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Демократія у прямому її розумінні неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого питання на всіх рівнях. Недоцільна, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою. Багатоманітні концепції демократії спрямовані на вирішення цієї суперечності.

Інститути демократії

Порівняння підходів до реалізації демократії в різних країнах показує, що кожен з них по-своєму унікальний. Разом з тим, можливо провести різні класифікації: за домінуючою гілкою влади, за регіональною ієрархією влади, за числом партій і т. д. Подальше узагальнення дозволяє виявити базові політичні інститути, необхідні (хоча, можливо, недостатні) для досягнення ідеальної демократії.

Практична реалізація демократії залежить від безлічі обставин, особливо від чисельності населення і розміру території^[4]. У порівнянні з великими адміністративними одиницями, невеликі одиниці більш однорідні за складом і надають кращі можливості для безпосередньої участі в політичному житті. У компактних спільнотах можливо організувати ефективні дискусії і надати широкі можливості для громадян впливати на проведену політику. Тому меншим за розміром структурам простіше задовольнити критерії демократії. У той же час із зменшенням розміру знижується реальний обсяг влади і можливостей для вирішення проблем, особливо з питань оборони та економіки. Один із шляхів вирішення цього протиріччя лежить в поділі сфер впливу між адміністративними і громадськими одиницями різних рівнів, зокрема, шляхом наділення міст і регіонів автономією. Найпоширеніший метод полягає у використанні у великих одиницях представницьких форм правління.

Типологія демократичних систем

Між політичними інститутами в різних демократичних країнах є значні відмінності^[6]. Нижче перераховані основні типи демократичних систем.

Домінуюча гілка влади

Парламентська демократія. Уряд призначається законодавчим органом влади. Уряд і його глава (прем'єр-міністр) також можуть бути підзвітні церемоніальному главі держави (монарху, президенту чи спеціальному органу). В парламентській республіці глава держави періодично обирається парламентом, або цю посаду суміщає голова уряду.

Президентська республіка. Президент вибирається народом безпосередньо і є главою виконавчої влади.

Існують також змішані системи.

Регіональна ієрархія влади

Унітарна держава. Політична влада зосереджена в руках центрального уряду, який визначає обсяги владних повноважень регіональних органів влади.

Федерація. Згідно з конституцією, влада поділена між центральним урядом і щодо автономними регіональними урядами.

52. Політико-правові вчення країн Стародавнього Сходу (Китай, Індія)

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551—479 pp. до н. е.). Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців. Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Тим самим заперечуються не лише насильницькі методи правління, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності. Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Щоправда, Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності. Невдовзі після свого виникнення конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині. На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель — Мо Цзи (479—400 pp. до н. е.), засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі. Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. legis — закон). Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян (390— 338 pp. до н. є.) — правитель області Шан. Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів — «фа», які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління.