36. Порівняльний аналіз поглядів Платона та Аристотеля на державу.

ПЛАТОН. продовжуючи Сократівські традиції, він ставився до демократії насторожено, гостро засуджував владу натовпу. Головною причиною занепаду держави він вважав занепад людської моралі. Тиранічний лад, вважав філософ, де вона зовсім зіпсована. Державна утопія – екстремальне поєднання монархії та демократії, ідейна основа казармено-тоталітарного режиму. Зробив першу спробу розподіл гілок влади. Держава – чітко ієрархізована. Справедливість настає тоді, коли кожен займається своїми справами і не втручається в справи інших. Правити мають філософи, захищати – воїни, працювати – інші.

Основні засади: панування інтересів держави над потребами особистості, цензура над думками людей, переслідування інакомислення, земля у власності держави (необхідність знищення приватної власності задля досягнення єдино правильного людського співжиття), особисте життя громадян під неослабним наглядом держави.

Платонівська утопія – рівність і колективізм. = аристократія

АРІСТОТЕЛЬ. Успадкувавши деякі погляди свого вчителя, він був повною протилежністю Платона. Йому було притаманне реалістичне трактування держ влади і правління. Розглядав державу як складну організацію, що виникає із природного, властивого вільним громадянам політичного спілкування, а не насильницьке об’єднання натовпу без урахування особистих інтересів. В державі повністю реалізується прагнення людей до спільного життя. Оскільки кожен отримує користь, має зиск від політики, то він зацікавлений і повинен брати участь у її здійсненні. В своїх працях сформулював концепцію ідеальної держави, в якій основами є панування плановості, законності, існування приватної власності, політичне регулювання. Зразкова ф-ма правління – політія (влада багатьох, котрі правлять в інтересах більшості, конституційна республіка, де поєднується свобода і порядок). Влада повинна належати середньому класові, найбільш схильному використовувати її на користь с-ву. Право – норма політичного співжиття людей, уособлює собою політичну справедливість і слугує нормою політ. відносин між людьми. Призначення законодавства – сприяння реалізації вищої мети держави, яка полягає в щасливому і благому житті громадян.

37.Політичне лідерство: трактування, сутність, функції.

Однією з головних функцій політичної еліти є висування зі свого середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).    Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб´єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім´ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.    Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.    До таких належать:    - діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;    - стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;    - мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;    - інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;    - патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;    - персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.    Як значущий елемент політичної системи лідерство викликає постійний і незатухаючий інтерес в учених, що висловлюють найрізноманітніші погляди на вузлові його аспекти. Різні думки викликає питання про те, кого слід відносити до лідерів. На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії). Інші автори, на противагу виказаній позиції, заявляють, що лідерство - це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. З цією метою вони ділять всіх політичних діячів на великих і звичайних або взагалі не визнають останніх такими. Видатним лідерам - рятувальникам нації або реформаторам (в Україні до таких відносять Б.Хмельницького, який визволив український народ з-під польського гніту; в США - Ф.Рузвельта, який утілив у життя програму виходу країни з кризи; в Німеччині - Г.Коля, який зробив дуже багато для об´єднання країни) - протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності. Кількість реальних лідерів, таким чином, значно зменшується. Вона стає ще меншою, якщо підходити до питання про сутність лідерства з позицій третьої групи учених, які вважають, що лідерство є неформальний, заснований тільки на авторитеті аспект управління і як такий протистоїть формальному керівництву - управлінню, заснованому на значенні офіційної посади. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, механізм взаємодії яких з керованими будується на впливові сили авторитету, особистої харизми, а самі вони при цьому виступають у ролі своєрідного персоніфікованого центру національної орієнтації свого народу. Прикладом подібного лідерства є М.Ганді.    Перелічені підходи відображають окремі прояви феномену політичного лідерства. Думається, що праві ті дослідники, які вважають, що лідерство - це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов´язаний з суб´єктивними можливостями і можливостями особистості впливати на послідовників, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові й адміністративні ресурси. З цієї точки зору політичний лідер - це будь-який учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.    Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають, що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цю версію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі "Геніальність і божевільність". Він вважав, що природа геніальності як у мистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, "пророкам", реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов´язані прискоренням історичного розвитку.