12. Політико-правові концепції в німецькій науковій школі

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831). Філософ, автор систематичної теорії діалектики. Його погляди мали особливе значення у політичній думці Нового часу і викладені у працях «Феноменологія духу» (1807); «Наука логіки» (1812—1816); «Енциклопедія філософських наук», «Філософія духу» (1817); «Філософія права» (1821); «Філософія всесвітньої історії» (1822—1831) та ін. Політичне вчення Гегель вибудовував за трьома аспектами діалектичного розвитку духу: суб´єктивний дух — об´єктивний дух — абсолютний дух.Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору, запропонував власне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за Гегелем, прагне до еволюції свободи особистості у громадянському суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і її поділяють на такі етапи: давньосхідний, коли народам відомо, що свобода належить одній людині; давньогрецький і давньоримський, коли народи впевнені, що свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що свобода належить усім. Людство проходить щабель розвитку, на якому його природну єдність втілює сім´я. Велика кількість сімей зумовила утворення громадянського суспільства. Найвищою природною єдністю індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, є держава. Позаісторична людність — це народ, який не створив власної держави, необхідною передумовою виникнення якої є зародження «народного духу».Громадянське суспільство, на думку Гегеля, — це суспільство власників. До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою під час реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній сфері. 

Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835). Філолог, філософ, державний діяч і дипломат. Він є автором праць «Ідеї про державний устрій, викликані новою французькою конституцією» (1791), «Ідеї щодо досвіду, який визначає межі діяльності держави» (опублікована 1851). Гумбольдт був представником німецького класичного гуманізму. В основі його вчення — прагнення забезпечити найсприятливіше становище людині у державі.Людина, на думку Гумбольдта, повинна прагнути свободи розвитку своїх здібностей, можливості користуватися силами природи виключно в міру своїх потреб і відповідно до своїх особистих схильностей, у межах своєї сили і свого права. Державний устрій не може бути основною метою, він є тільки засобом для розвитку людини. Він рішуче заперечував ідею і факт турботи держави про благо громадян, тобто їхнє матеріальне становище і суспільну кар´єру, моральність, фізичне здоров´я, спосіб життя тощо. Урядова регламентація вносить небажану одноманітність і не дає проявитися індивідуальному характеру та здібностям кожної окремої особи. Постійне очікування допомоги від держави, зрештою, обертається бездіяльністю людини. Отже, державі залишається тільки турбуватися про безпеку громадян, тобто регулювати такі дії, які безпосередньо загрожують чужому праву, вирішувати суперечки про права, відновлювати порушене право і карати правопорушника. Це передбачає застосування поліцейських, громадянських, кримінальних законів. Істинне призначення держави — видавати і здійснювати ці закони.

Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820— 1895). Політична доктрина марксизму. Ідеї Гегеля значно вплинули на Карла Маркса і Фрідріха Енгельса — німецьких політичних мислителів, основоположників найвпли-вовішої течії політичної думки в новітній історії людства — марксизму.

Марксизм ґрунтується на ідеї про те, що істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження. Досягнення в суспільстві соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу. Визначальними в політичному розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне співбуття, класова боротьба тощо. Основною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату. Авангардом робітничого класу має бути Комуністична партія, мета якої — завоювання політичної влади. Робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму, оскільки не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи.

Фрідріх Ніцше (1844—1900). Філософ, письменник і політичний мислитель. Творчість Ніцше, у якій синтезовано основні суперечності розвитку людської цивілізації, сприймають як цілісність, невіддільну від часу й передбачених ним трагедій XX ст. Свої державно-правові ідеї філософ виклав у творах «Грецька держава» (1871) і «Людське, занадто людське» (1877). Пізніше він суттєво доповнив їх у працях: «Вранішня зоря» (1881), «Так говорив Заратустра» (1883—1884), «По той бік Добра і Зла» (1886), «Про походження моралі» (1887), «Жага влади» (опублікована 1891), «Антихрист» (опублікована 1895), «Ессе Ното» (опублікована 1908).Ніцше, поєднавши ідеї природно-правової школи і теорії насильства, в межах започаткованої ним «філософії життя» створив власну аристократичну концепцію права і державності, у якій заперечував ідеї свободи і рівності у відносинах людей, обґрунтовував правомірність привілеїв і нерівності. Його суперечливі правові оцінки у XX ст. помітно вплинули на розвиток як реакційних політико-правових ідей (нігілізм, фашизм), так і прогресивних теорій (М. Вебер, М. Бердяєв та ін.). Нестандартним є підхід Ніцше до правової справедливості, яку він виводив із принципу нерівності прагнень різних індивідів, залежно від належності до сильних аристократичних верхів чи ординарних підлеглих низів. Розвінчуючи у праці «Людське, занадто людське» стереотипне сприйняття справедливості, Ніцше нагадував, що у первісному значенні вона мала характер обміну, за якого суб´єкт одержує те, що він більше цінує, ніж інший: «Кожному дають те, що він хоче мати, як належне віднині йому і одержують натомість бажане». Отже, справедливість означає відплату і обмін за умови приблизної рівності сил, егоїстичний засіб досягнення мети. Що ж стосується справедливості як позитивної якості людських відносин, то вона є лише наслідком забування людьми її первісного призначення.