13.Порядок розгляду справ Судом згідно з Конвенцією та Регламентом Суду.

Після отримання первинного листа або заповненого формуляра заяви Секрета­ріат Суду порушує справу, номер якої має зазначатись у всьому подальшому лис­туванні.Секретаріат надсилає заявникові також етикетки зі штрих-кодом, які слід використовувати у кореспонденції. Як правило, юристи Секретаріату пропонують заявникові надати додаткову інформацію (фотокопії до­кументів), яка необхідна для подальшого провадження. Після цього заява включа­ється в реєстр справ, що підлягають розгляду Судом.Рішення про прийнятність заяви. Після завершення комунікації між заявни­ком та Секретаріатом та обміну процесуальними («змагальними») документами між заявником та урядом — за посередництва Секретаріату — розпочинається ста­дія прийняття рішення щодо прийнятності заяви для розгляду її по суті. Рішення щодо прийнятності може прийматися суддею одноособово Це рішення є остані­м. лкщо ж суддя, який засідає одноособово, не знаходить підстав для визнайня заяви неприйнятною або вилучення її з реєстру, він передає заяву до Комітету (у складі трьох суддів) або до Палати (у складі семи суддів) для подальшого роз­гляду.Комітет у складі трьох суддів може прийняти одне з двох рішень: 1) оголосити індивідуальну заяву неприйнятною або вилучити її з реєстру справ, якщо таке рі­шення може бути прийняте без додаткового вивчення; 2) оголосити заяву прийнят­ною і одночасно постановити рішення по суті, якщо покладене в основу справи питання стосовно тлумачення або застосування Конвенції є предметом добре уста­леної практики Суду. Ухвали Комітету щодо прийнятності та його рішення по суті справи є остаточними.У тому випадку, коли ні суддя одноособово, ані Комітет не приймають жодного рішення, або Комітет виносить ухвалу про прийнятність, але не постановляє рі­шення по суті, рішення щодо прийнятності і суті індивідуальних заяв приймає Па­лата у складі семи суддів, причому ухвала щодо прийнятності може бути винесена окремо. Втім, якщо справа, яку розглядає Палата, порушує істотні питання щодо тлумачення Конвенції чи Протоколів до неї, або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може мати наслідком несумісність із рішенням, постановленим Судом раніше, Палата може в будь-який час до постановлення свого рішення відмовитися від розгляду справи на користь Великої Палати, якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.Участь третіх сторін. Голова Суду може запропонувати або дати дозвіл будь-якій Договірній Стороні, яка не є стороною в справі, надати письмові заува­ження або, у виняткових випадках, взяти участь в слуханнях. Це положення також може поширюватися і на окрему особу або неурядову організацію, які не є сторо­нами в справі, в тому випадку, якщо така сторона може бути зацікавленою в ре­зультаті розгляду цієї справи або може надати інформацію та аргументацію, яка була б корисна Суду в зв'язку з розглядом справи.Дружнє врегулювання. Під час розгляду справи сторони можуть вести переговори про досягнення дружнього врегулювання (аналог мирової угоди). Суд при цьому виступає як «дружній посередник» — він «надає себе в розпорядження заінтересованих сторін для забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини», тобто сприяє веденню таких переговорів, але не втручається в них. Процедура дружнього врегулювання є конфіденційною. Якщо дружнє врегулювання досягнуте, Суд ухвалює відповідне рішення і вилучає справу з реєстру.Палати і Велика Палата постановляють рішення по суті справи більшістю голо­сів. Будь-який суддя, що брав участь у розгляді справи, має право додати до рі­шення свою окрему думку (яка може не збігатись або збігатись з рішенням Суду).Перегляд рішення палати Великою Палатою. Будь-яка сторона в справі може протягом трьох місяців від дати ухвалення палатою рішення звернутися з клопо­танням про направлення справи на розгляд Великої Палати, якщо ця справа пору­шує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення. Клопотання вивчається колегією з п'яти суддів Великої Палати.Рішення будь-якої з палат є остаточним після спливання трьох місяців з дати постановляння рішення або раніше, якщо сторони заявляють, що не будуть подава­ти клопотання про передання справи на розгляд Великої Палати,

14. Пілотні рішення Суду: поняття, значення, процедура винесення.Поняття «пілотного рішення» означає рішення, в якому держававідповідач повідомляється про те,що існує структурна або систематична проблема, яка призвела до надходження великої кількості подібних заяв або може призвести до цього в майбутньому. Отже, «пілотне рішення» закликає державу запровадити механізм для виправлення ситуації та забезпечення того, щоб заяви, які знаходяться на розгляді Суду, абомайбутні заяви вирішувалися на національному рівні. Коли Суд знайшов структурні або загальні недоліки в національному законі або практиці, в пілотному рішенні він може попросити державу – відповідача переглянути справу, а коли є необхідність, створити ефективний засіб захисту для того, щоб попередити повторність справ перед Судом. Коли держава – відповідач створила такий засіб захисту, Суд розгляне – чи є він ефективним. Якщо буде визнано, що цей засіб є ефективним, Суд визнає, що заявники в заявах в схожих справах мають вичерпати новий засіб, за умови, що вони не обмежені часом це зробити. Конвенція вимагає вдаватися тільки до тих засобів захисту, які пов’язані до стверджуваних порушень та у встановлений для цього адекватний та відповідний строк. Наявність таких засобів має бути достатньо певною не тільки в теорії, але і на практиці, інакше вони не будуть доступними та ефективними; обов’язком держави є встановити та забезпечити ці умови

15.Порядок набрання чинності рішеннями Cуду та їхнього виконання в Україні. Роль Комітету Міністрів РЄ у контролі за виконанням рішень Суду.

Рішення Європейського суду з прав людини підлягають обов'язковому виконанню країнами, які ратифікували Європейську конвенцію. Виконання рішень Європейського суду контролює Комітет Міністрів у Страсбурзі. За результатами вивчення кожного конкретного судового рішення Комітет міністрів приймає резолюцію, в якій вміщує рекомендації для повного виконання державою рішень Євросуду. Так як Комітет Міністрів постійно контролює процес виконання рішень Європейського суду, справа може бути закритим лише після виконання рішення в повному обсязі. Ухилення держави від виконання рішень Європейського суду або їх виконання в неповній мірі загрожує прийняттям політичних заходів по відношенню до держави, аж до виключення з членства в Раді Європи. закон«Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини»вміщує дуже важливе положення про обов'язковість рішень Європейського суду для їх виконання Україні (ч. 1 ст. 2), передбачаючи процедуру такого виконання, фінансування витрат на виконання рішення Європейського суду, доступу та оповіщення про відповідне рішення; регулює питання, пов'язані з виплатою стягувачу сум справедливої сатисфакції; вказує, які міри загального та індивідуального характеру можуть прийматися України щодо заявника для відновлення його порушених прав; встановлено компетенцію відповідних органів державної влади під час виконання рішення Європейського суду.

Відповідно до статті 17 закону про виконання рішень Євросуду, суди використовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права. Це положення свідчить про новий підхід до розуміння джерел права, не характерний для країни «континентальної системи права» (якою є Україна), і для якої рішення судів не є джерелом права (на противагу «прецедентній системі права»). З положень цієї статті закону випливає, що національні суди в Україні можуть і повинні використовувати положення рішень Європейського суду при розгляді судових справ певної категорії. Згідно зі ст. 8 закону України про виконання рішень Євросуду, виплата відшкодування повинна бути здійснена протягом трьох місяців з моменту отримання Рішенням остаточного статусу. У разі порушення встановленого терміну на суму відшкодування нараховується пеня. Так як державна виконавча служба надсилає документи про виконавче провадження для виконання в Державне казначейство України, казначейством списуються відповідні суми з певною статті Державного бюджету Україну. Крім заходів, спрямованих на відшкодування шкоди заявнику, дії органу, відповідального в Україні за виконання рішень Європейського суду, повинні бути спрямовані на усунення системних проблем і причин, які спричинили порушення Європейської конвенції. В Україні таким органом у структурі Міністерства юстиції України є Секретаріат Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини (далі - Секретаріат урядового уповноваженого). І так, протягом одного місяця з моменту отримання повідомлення про придбання остаточного статусу рішенням Європейського суду орган представництва готує та надсилає Кабінету Міністрів України подання про необхідність прийняття спільних заходів. Таке подання має містити пропозицію щодо зазначеної в рішенні Європейського суду системної проблеми та усунення її першопричин. 

16.Заходи з виконання рішень Суду в Україні: заходи індивідуального характеру, заходи загального характеру.. З метою забезпечення відновлення порушених прав Стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції б) інші заходи, передбачені у Рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Протягом десяти днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва: а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз'ясненням його права порушити провадження про перегляд справи та/або про його право на відновлення провадження відповідно до чинного законодавства; б) повідомляє органи, які є відповідальними за виконання передбачених у Рішенні додаткових заходів індивідуального характеру, про зміст, порядок і строки виконання цих заходів. До повідомлення додається переклад Рішення, автентичність якого засвідчується Органом представництва. Контроль за виконанням додаткових заходів індивідуального характеру, передбачених у Рішенні, що здійснюються під наглядом Комітету міністрів Ради Європи, покладається на Орган представництва. 3. Орган представництва в рамках здійснення передбаченого контролю має право отримувати від органів, які є відповідальними за виконання додаткових заходів індивідуального характеру, передбачених у Рішенні, інформацію про хід і наслідки виконання таких заходів, а також вносити Прем'єр-міністрові України подання щодо забезпечення виконання додаткових заходів індивідуального характеру.

Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема: а) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; б) внесення змін до адміністративної практики; в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів; г)забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи; д) інші заходи, які визначаються - за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи - державою-відповідачем відповідно до Рішення з метою забезпечення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень.

17.Зміст права на життя у практиці Суду. Стаття 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що передбачає право кожної людини на життя, має особливий статус з-поміж інших положень Конвенції. Проте право на життя не є абсолютним на відміну від заборони катування, передбаченої ст.3 Конвенції. Винятком з права на життя є смертна кара, а тому ст.2 тлумачиться Судом у зв’язці з п.1 ст.2 Протоколу №6 до Конвенції, яка передбачає скасування смертної кари. Крім того, у ст.15 Конвенції міститься положення про неможливість відступу від зобов’язань, передбачених Конвенцією, «під час війни або іншої надзвичайної ситуації у державі, яка загрожує життю нації», окрім крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій. Незважаючи на особливе місце права на життя з-поміж інших положень Конвенції, його межі є невизначеними у тексті самої Конвенції. Проте Суд у своїй практиці неодноразово висловлювався стосовно питань про початок права на життя та його завершення. Стосовно виникнення права на життя, національне законодавство держав-учасниць Конвенції, займає різні позиції – від надання жінці права самостійно вирішити питання про аборт – до імперативної заборони абортів.питання про те, коли ж починається життя людини віддається на розсуд держав-учасниць Конвенції, з огляду на те, що відповідь на нього є неоднозначною у цих державах, а також оскільки у межах держав Ради Європи поки що немає консенсусу щодо наукового та юридичного визначення моменту виникнення життя.

Закінчення життя людини у контексті Конвенції пов’язується і з проблемою евтаназії. Вперше це питання виникло ще перед Комісією у 1993 році У цій справі Комісія вказала, що ст.2 Конвенції не вимагає криміналізації пасивної евтаназії, тобто встановлення кримінальної відповідальності за ненадання лікування смертельно хворій людині. Кардинально протилежною є відповідь на питання про відповідність ст.2 Конвенції акту активної евтаназії. Важливою у цьому випадку є згода пацієнта на евтаназію. Зі ст.2 Конвенції не випливає обов’язок держави законодавчо заборонити евтаназію на прохання пацієнта. У питанні про легалізацію евтаназії, так само як і у питанні абортів, саме державі надається значна свобода розсуду (margin of appreciation). Основні висновки.Питання про те, коли ж починається життя людини, а також питання про право людини самостійно вирішити, коли завершити життя, віддаються на розсуд держав-учасниць Конвенції, з огляду на те, що відповідь на них є неоднозначною у цих державах. Зі ст.2 Конвенції випливають певні обов’язки держави. Негативний обов’язок держави – не можуть позбавляти людину життя, за винятком ситуації, коли це є абсолютно необхідним – визначає умови та вимоги до застосування летальної сили. Позитивний обов’язок – захищати право людини на життя – охоплює вжиття певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя особами, що знаходяться під юрисдикцією держави, включаючи і ефективне виконання законів. Процесуальний обов’язок – провести ефективне розслідування обставин смерті особи – передбачає певні вимоги до такого розслідування, зокрема його поглибленість, неупередженість і прискіпливість.

18. Обов’язки держави, що випливають зі ст.2 Конвенції. Концепція абсолютно необхідного застосування летальної сили. Державні органи та посадовці не можуть позбавляти людину життя, за винятком ситуації, коли це є абсолютно необхідним. У ч.2 ст.2 уточнюються цілі, за яких можна застосовувати «летальну» силу (силу, яка може спричинити смерть). Стаття 2 також встановлює стандарт виняткової необхідності, до якого потрібно звертатися при визначенні того, наскільки застосування сили було виправданим за Конвенцією. Основним контекстом, у якому виникає питання правомірності застосування сили, у тому числі і летальної, є забезпечення правопорядку. У трьох підпунктах ч.2 ст.2 Конвенції описано ситуації, у яких застосування сили, у тому числі летальної, може бути виправданим за умови, якщо у конкретних обставинах застосування такої сили не становило «абсолютну необхідність». Ці підпункти стосуються самооборони та захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах; правомірного придушення заворушення чи повстання. Відтак, застосування летальної сили може бути виправдане у разі, коли існує ризик для життя іншої особи або коли її життя знаходиться у небезпеці через загрозу завдання шкоди. Тому застосування летальної сили для перепинення можливих злочинів у майбутньому не буде становити «абсолютну необхідність». Так само і застосування летальної сили не буде виправданим у разі захисту власності. Незрозумілим залишається те, чи буде вважатися обґрунтованим з точки зору Конвенції позбавлення життя особи, яка прагне зґвалтувати іншу особу. Стаття 2 Конвенції охоплює як навмисне вбивство, так і ситуації, коли допускається застосування сили, що здатна спричинити смерть, неумисно.Суд вказав, що текст ст.2 Конвенції визначає, що ч.2 ст.2 Конвенції визначає в першу чергу не ті випадки, у яких допускається навмисне позбавлення життя, а ті ситуації, у яких допускається застосування сили, що здатна спричинити смерть (летальної сили). У цій же справі Суд вказав, що застосування сили повинно бути виключним і домірним до вимог публічного порядку, які послугували мотивом для такого застосування. Щоб оцінити, чи застосування такої сили є домірним, на думку Суду, слід врахувати 1) характер цілі, що ставиться, 2) ступінь небезпеки для життя та фізичної недоторканності людини у конкретній ситуації та 3) ризик, якому піддається жертва у результаті використання сили. Потрібно також враховувати 4) усі обставини смерті.