26.Право на суд у розумінні ст.6 Конвенції та його елементи. Обмеження права на суд.

Перша норма ч.1 ст. 6 Конвенції передбачає право на «справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення

Згідно з практикою Суду, ключовими принципами, які повинні скеровувати тлумачення ст.6 Конвенції, є верховенство права і належне відправлення правосуддя. Відповідно до ст.6 Конвенції, Суд вказав, що громадяни держав-учасниць Конвенції мають право на ефективне звернення до Суду, що може вирішити спір, який його стосується, якщо справа стосується цивільного права у розумінні Конвенції або кримінального обвинувачення (які мають автономний зміст у практиці Суду).Перше право, яке судова практика виокремила зі ст.6 Конвенції – право на суд. Суд у своїй практиці застосування ст.6 Конвенції зазначає, що право на суд має два аспекти: право на розгляд цивільного спору в суді та право на розгляд у суді справи про кримінальне обвинувачення («Голдер проти Сполученого Королівства»). Елементами права на суд є право на доступ до суду, тобто можливість ініціювати судовий розгляд у цивільній праві («Принц Ліхтенштейну»), право на проведення справедливого судового розгляду та право на виконання остаточного судового рішення.

27.Поняття «суд», «цивільні права та обов’язки» і «кримінальне обвинувачення» у практиці Суду.

Поняттям «суд» Конвенція позначає орган, який характеризується в матеріальному смислі своєю роллю, що стосується відправлення правосуддя: вирішення на основі норм права і по завершенні належного процесу будь-якого питання, що відноситься до його компетенції. У низці своїх рішень Суд включив до поняття «суд» також і суди третейські, в тому числі і комісії з трудових спорів.Права та обов’язки цивільного характеру. У тексті Конвенції не міститься розуміння поняття «права та обов’язки цивільного характеру», а тому практика Суду окреслила його межі. У низці своїх рішень Суд зазначив, що це поняття не повинно тлумачитися шляхом простої відсилки до внутрішнього права держави-відповідача, воно повинно отримати «автономне» визначення у практиці Суду. Частина 1 ст.6 Конвенції поширюється на «спори», які стосуються «прав», визнаних у внутрішньому праві, незалежно від того, чи захищаються вони додатково Конвенцією. Такий «спір» повинен бути «реальним і серйозним»; він може стосуватися як існування права, так і сфери його дії і умов його здійснення. Зрештою, результат процесу повинен бути «визначальним» для такого права. Якщо спочатку практика Суду вказувала на те, що слід було, щонайменше, включити до поняття «прав та обов’язків цивільного характеру» права і обов’язки приватного характеру у класичному значенні цього слова, то згодом вона значно змінилася. Зараз будь-який позов, що має майновий предмет і ґрунтується на посяганні на права також майнові стосується «прав та обов’язків цивільного характеру»З-поміж спорів про права та обов’язки цивільного характеру Суд також вказав на наступні: дисциплінарні справи, предметом яких є право здійснювати професійну діяльність; спори щодо здійснення різноманітних професій (бухгалтера, адвоката), не пов’язаних з державною службою; справи у яких спірна вимога стосується суто майнового права (виплати зарплати, пенсії); справи щодо компенсації у вигляді збільшення земельних ділянок; спори щодо дозволів на експропріацію; спори щодо ліцензії на перевезення пасажирів; спори щодо можливості для психічнохворих управляти майном та інші категорії справ. Поняття «кримінальне обвинувачення» також має автономний зміст у практиці Суду і не залежить від його розуміння у законодавстві держав-учасниць Конвенції. Стаття 6 Конвенції не проводить розмежування між кримінально некараними діяннями та іншими злочинами: вона діє щодо будь-якої особи, що звинувачується у вчиненні правопорушення. За загальним правилом держави-учасниці Конвенції залишаються вільними у визначенні як кримінального правопорушення будь-якої дії чи бездіяльності, що відхиляється від нормального здійснення одного з прав, які захищає Конвенція. Практика Суду виробила матеріальне, а не формальне поняття обвинувачення. Під «обвинуваченням» Суд розуміє офіційне повідомлення особи компетентним органом державної влади про наявність припущення про те, що ця особа вчинила кримінально каране правопорушення. Три альтернативні критерії віднесення певної дії до кримінального обвинувачення у розумінні Конвенції випливають із практики Суду. Мова йде про формальну кваліфікацію, яку надає національне право подібній поведінці; власне про природу правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа; про природу і тяжкість санкції, що застосовується. Під «обгрунтованістю» обвинувачення слід розуміти не лише його фактичну, але й правову обґрунтованість, оскільки не можна вважати, що «обвинувачення» було пред’явлене настільки давно, що обвинувальний чи виправдальний вирок не є остаточним.