23.Зміст та сфера дії права на свободу та особисту недоторканність у практиці Суду (ст. 5 Конвенції). Вимоги до позбавлення свободи у практиці Суду.

Стаття 5 Конвенції гарантує право на свободу та особисту недоторканність, яке передбачає особисту свободу у її класичному розумінні, тобто фізичну свободу. Сферою дії цього права є «кожен», тобто це право стосується будь-якої фізичної особи – незалежно від того, чи знаходиться вона на волі або у в’язниці. Метою ст.5 Конвенції є захист свободи та особистої недоторканності від свавільного арешту і тримання під вартою, захист публічного порядку, який вимагає забезпечення покарання осіб, що вчинили злочин Зі змісту права на свободу та особисту недоторканність випливає низка обов’язків держави у разі втручання її органів у свободу та особисту недоторканність осіб. До них належать, зокрема, позитивні – знати про місцезнаходження особи, якщо вона була взята під варту органами влади; надати інформацію стосовно місцязнаходження цієї особи ,вжити ефективних заходів для гарантованого запобігання ризику зникнення людей; та процесуальні – без зволікань провести ефективне розслідування у разі наявності скарги на те, що конкретна особа була заарештована, після чого зникла.

ст.5 Конвенції встановлює вимоги до позбавлення свободи, зокрема, умови правомірності та законності позбавлення особи свободи.Критерій «законності», з точки зору Суду, вимагає, щоб право, як писане, так і неписане, було достатньо чітким для того, аби дозволити громадянину, отримавши за необхідності юридичну консультацію у справі, передбачити з розумним для даних обставин ступенем визначеності, ті наслідки, які може потягнути за собою конкретна дія.Правомірність позбавлення свободи означає відповідність такого позбавлення цілі, передбаченій одним з випадків вичерпного переліку ч.1 ст.5 Конвенції.

24.Гарантії права людини на свободу та особисту недоторканність.

Право на інформацію, закріплене у ч.2 ст. 5 Конвенції має своєю гарантією кореспондентний йому обов’язок держави в особі судових чи поліцейських органів, повідомити особу, яку позбавлено свободи, про причини арешту. Мета цієї гарантії очевидна: кожна особа має знати, за що вона затримана чи взята під варту. Ця гарантія зобов’язує повідомити заінтересовану особу на простій і доступній мові про юридичні та фактичні підстави позбавлення свободи для того, аби вона могла здійснити право примусити суд перевірити законність взяття під варту. Право заарештованого або затриманого негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою передбачене ч.3 ст.5 Конвенції. Якщо звільнення з-під варти не має місце через декілька годин після позбавлення свободи, заінтересована особа негайно доставляється до судді чи іншої посадової особи, наділеної судовою владою. Вступ судового органу до процесу повинен бути автоматичним. Затримана особа повинна фізично постати перед таким органом. Розглядувана норма має за мету забезпечення швидкої та автоматичної перевірки судом затримання, здійсненого компетентними органами. У ч.3 ст.5 Конвенції міститься ще одна норма, яка виходить із загального принципу ст.5 Конвенції: законне тримання під вартою має бути розумним. Конвенція вимагає, аби тримання під вартою до судового вироку не перевищувало розумних строків. Якою б не була причина тримання під вартою, у кожному випадку слід визначити, чи перетнув строк до винесення вироку щодо обвинуваченого розумні межі, тобто межі надмірності, які, за обставинами справи, могли бути розумно застосовані до особи, чия невинуватість презюмується.

Стосовно обрахування строку тримання під вартою, який слід врахувати для визначення того, чи мало місце перевищення розумного строку, Суд у своїй практиці уточнив, що його точка відліку співпадає з днем затримання заінтересованої особи. Кінцевою точкою цього строку є день ухвалення рішення про обгрунтованість обвинувачення, навіть якщо воно прийняте лише в першій інстанції.Стосовно мотивів відмови особі, яку тимчасово взяли під варту, у звільненні, на які посилаються національні судові органи, згідно з практикою Суду, основними з них є наступні: порушення публічного порядку, загроза втечі, небезпека таємної змови, повторного вчинення правопорушення.Порушення публічного порядку своєю особливою тяжкістю і реакцією суспільства на їх здійснення можуть викликати суспільні безпорядки, здатні виправдати попереднє взяття під варту. Проте такий мотив може вважатися належним і достатнім, лише якщо він заснований на фактах, спроможних показати, що звільнення взятого під варту може справді порушити публічний порядок.Стосовно загрози втечі практика Суду уточнила, що якщо тяжкість покарання, якому може бути підданиий обвинувачений у разі засудження, може законно розглядатися як така, що здатна спонукати до втечі; можливості жорсткого засудження не достатньо після спливу певного строку для виправдання тримання під вартою, тим більше, що загроза втечі може з часом збільшитися.Стосовно взяття особи на поруки, практика Суду уточнила, що не відповідає п.3. ст.5 Конвенції визначення розміру гарантії, яку повинна надати взята під варту особа, лише залежно від суми шкоди, яка ставиться їй у вину. Гарантія, передбачена цією нормою, має за мету забезпечення не відшкодування шкоди, а присутності обвинуваченого на судовому засіданні.Ч.4 ст.5 передбачає право людини, яку позбавлено свободи, на перевірку «законності» її взяття під варту. Перевірка судом законності взяття під варту, призначена у кримінальному контексті, підпорядковується правилам, які трохи відрізняються від тих, що застосовуються до позбавлення свободи в цілому. Так, контроль може бути охоплений первинним судовим рішенням, яким було передбачено взяття під варту, оскільки у цьому випадку контроль, якого вимагає ч.4 ст.5 Конвенції, вже інкорпорований в рішення суду. Ця норма не гарантує права на судовий контроль настільки широко, щоб суд мав право по всіх аспектах справи підміняти розсуд відповідного уповноваженого органу влади своїм.