62. Прокуратура як суб'єкт профілактики злочинності

Профілактика злочинності - завдання, що підлягає ви­рішенню в кожному напрямку діяльності прокуратури.

ЗУ "Про прокуратуру України" від 5 листопада 1991р.

Особливості компетенції прокуратури, обсяг її повно­важень визначають специфіку діяльності органів прокуратури як суб'єктів профілактики злочинності.

Прокуратура не лише виконує свої безпосередні функції щодо запобігання злочинам, але й здійснює нагляд за виконан­ням органами держави та місцевого самоврядування, громад­ськими організаціями, іншими недержавними структурами вимог законів, які регламентують їхню діяльність щодо профі­лактики злочинів.

Профілактичні функції виконуються при здійсненні нагляду за дотриманням законів органами дізнання та досудового слідства.

На запобігання рецидивній злочинності спрямований на­гляд за виконанням законів у місцях позбавлення волі, в інших органах, які виконують покарання та заходи, що їх замінюють, а також соціальна допомога й контроль щодо осіб, котрі від­бувають або відбули покарання.

Запобіжна діяльність прокурора реалізується також у про­цесі його участі в судовому розгляді справ. Прокурор зобов'яза­ний виявляти обставини, що сприяють вчиненню злочинів, з'ясовувати механізм їхнього впливу на поведінку підсудного.

Запобігання злочинам здійснюється в різноманітних формах і різними методами. До засобів прокурорського реагування на виявлені порушення закону належать: опротестування незакон­ного акту чи незаконних дій посадових осіб; внесення подання про усунення порушень; винесення постанови про порушення кримінальної справи, дисциплінарного провадження чи про­вадження про адміністративне правопорушення.

63. Органи внутрішніх справ (Міліція як суб'єкт запобігання злочинам)

Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. відносить запобігання злочинам та іншим правопорушенням до основ­них обов'язків міліції. Згідно зі ст. 10 цього Закону, відповідно до поставлених перед нею завдань, міліція зобов'язана запо­бігати й припиняти злочини, виявляти сприятливі для них обставини і в межах своїх прав уживати заходів до їх усунення. Міністерство внутрішніх справ України розробило проект Наказу, що регламентує діяльність усіх підрозділів міліції щодо запобігання злочинності.

Органи міліції в процесі профілактичної діяльності мають право:

-проводити бесіди;

-застосовувати заходи адміністративно-правового впливу;

-здійснювати віктимологічну профілактику;

-вилучати речі, предмети, речовини, що заборонені до цивіль­ного обігу чи зберігаються без відповідного дозволу;

-контролювати збереження та використання зброї, боє­припасів й вибухових речовин;

-вимагати обов'язкових перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої, господарської, фінансової, торгової діяльності;

-проводити контрольні закупки, вилучення й дослідження зразків сировини та продукції.

Особливістю профілактичної діяльності міліції є те, що поряд із гласними способами збирання інформації, заходами вихов­ного та виховно-правового впливу застосовуються оперативно-розшукові (негласні) заходи.

Виділимо основні етапи запобіжної роботи в міліції:

1.розробка та реалізація загальних напрямів профілактики на основі аналізу рівня, структури й динаміки злочинності;

2.конкретизація загальних напрямків до рівня вирішення конкретних завдань на кримінально найнебезпечніших тери­торіях і об'єктах народного господарства, зокрема, на колек­тивних підприємствах, установах й організаціях;

3.індивідуально-виховна робота з особами, що перебувають на профілактичному обліку в органах внутрішніх справ;

4.запобігання злочинам з боку осіб, про кримінальні на­міри яких стало відомо;

5.розкриття злочинів, запобігання злочинній діяльності з метою недопущення вчинення злочинних дій, а також недо­пущення вчинення нових злочинів;

6.робота з особами, що були раніше засуджені, з метою не до­пустити вчинення нових злочинів.

71. -Кримінологічне планування

Кримінологічне планування (програмування) - це ціле­спрямований процес розробки плану, в якому на основі цілей і завдань боротьби зі злочинністю визначаються шляхи та засоби їх вирішення, нормативне, інформаційне, організаційне, ме­тодичне й ресурсне його забезпечення на визначений період часу.

У широкому значенні слова терміни "планування" та "про­грамування" використовують як тотожні. Однак у сфері кримі­нологічного планування доцільно розмежовувати термінологію.

Програми розробляються на стратегічному рівні управління боротьби зі злочинністю. Вони передбачають мету та завдання на порівняно тривалий період, їхні пріоритети та зв'язок з іншою метою спеціального управління, систему суб'єктів і засобів боротьби зі злочинністю, ресурси, котрі може виділити суспіль­ство, та ін.

Плани деталізують програми за завданнями, напрямками, функціями певних суб'єктів боротьби зі злочинністю, організа­цією цієї боротьби, передбачаючи конкретні заходи, порядок, послідовність, терміни виконання та відповідальних виконавців.

Планування є однією з форм координації запобіжної діяль­ності як в окремому регіоні, так і в державі загалом.

Базою кримінологічного планування є прогноз, дані про зло­чинність, процеси, що впливають на неї та стан боротьби зі злочинністю. При цьому спеціалісти оцінюють наявні мож­ливості впливу на прогнозовані несприятливі тенденції зло­чинності й закладають у план (програму) відповідні заходи, прагнучи зруйнувати чи пом'якшити їх і, навпаки, стимулю­вати позитивні для суспільства тенденції.

До кримінологічного планування всіх рівнів ви­сувають такі основні вимоги:

-планування має бути колективним як за колом учасників складання плану, так і за колом його виконавців;

-виконавці плану повинні мати необхідні повноваження;

-намічені заходи обов'язково мають взаємоузгоджуватись і не суперечити один одному;

-заходи слід планувати, зважаючи на конкретну ситуацію в регіоні (відомстві), та своєчасно коригувати з огляду її змін.

Кримінологічне планування ґрунтується на низці принципів.

Наукової обґрунтованості - полягає в тому, що плану­вання повинне здійснюватися на основі наукового аналізу об'єктивної дійсності, в умовах якої реалізовуватиметься план. При цьому мають бути науково обґрунтовані: завдання органу, що реалізує план; його ресурсне забезпечення; перед­бачення майбутньої ситуації, в якій йому доведеться діяти.

Законності - передбачає розробку планів згідно з чинним законодавством.

Актуальності - означає необхідність у процесі планування визначити пріоритетні напрямки профілактичної діяльності.

Реальності - вимагає взяття до уваги об'єктивних можли­востей суб'єктів профілактики.

Конкретності - передбачає однозначність змісту за­планованих заходів, термінів їх виконання, суб'єктів реалізації та контролю.

Несуперечливості - означає узгодження в межах плану всіх його складових частин, аби вони не суперечили одна одній.

Субординації - полягає в підпорядкуванні заходів коротко­строкових планів довгостроковим, нижчих ланок суб'єктів профілактики вищим.

Процес планування складається з п'яти основних етапів:

1.організаційно-підготовчого;

2.інформаційно-аналітичного;

3.безпосередньої розробки плану;

4.організації виконання плану;

5.оцінювання запобіжної діяльності й висновків.

Кримінологічне планування реалізується у формі управлін­ських документів-планів (програм) і поділяється на такі види:

-за рівнем і масштабом: регіональне, місцеве, на певному об'єкті;

-за органом влади, що затверджує план (програму): загально­державне та місцеве;

-за складом учасників і їхньою роллю: комплексне, між­відомче, відомче;

-за спрямованістю: територіальне та галузеве;

-за предметом: які містять боротьбу зі злочинністю загалом і за видами чи тільки боротьбу з конкретними видами злочинів;

-за термінами: довгострокове, середньострокове, коротко­строкове.

75. БОРОТЬБа З КОРУПЦІЄЮ І ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ

За останні роки у зв'язку з реформуванням економіки України в її структурі відбулися значні зміни - як у регіоні, так і в цілому у державі. Оперативна обстановка, що складається у боротьбі з економічною злочинністю, свідчить про те, що процес «тінізації» економіки продовжує поглиблюватися.

Активний розвиток ринкових відносин, становлення нових форм власності і підприємництва знайшли помітний відбиток на структурі і динаміці економічної злочинності, її організовані та найбільш небезпечні форми все частіше фіксуються у кредитно-фінансовій та банківській системах, у процесі приватизації, сфері зовнішньоекономічної діяльності, паливно-енергетичному комплексі, ринку цукру та спирту.

За даними Національного банку України, поза контролем банків знаходиться в обігу понад 3,5 млрд. гривень, що становить 43% грошової маси. Ці грошові кошти обслуговують товарообіг, що не обкладається податком, тобто тіньову економіку, що в кінцевому результаті призводить до зниження прибуткової частини бюджету, розгалуженої системи неплатежів, невиплати зарплати, банкрутства багатьох підприємств, тобто до підриву економічних основ держави.

Основними видами протиправної діяльності організованих злочинних угруповань на сьогодні є:

масові розкрадання грошових коштів, продукції, сировини, обладнання та іншого майна державних підприємств;

здійснення всіляких махінацій у кредитно-фінансовій та банківській системах;

придбання за заниженими цінами об'єктів державної та комунальної власності, що приватизуються;

використання комерційних структур з метою отримання пільгових кредитів, безмитного вивозу за кордон стратегічної сировини за демпінговими цінами, «перекачування» на рахунки іноземних держав валютних коштів і т.п.;

контрабандний вивіз за межі України гостродефіцитних товарів, сировини, обладнання тощо;

підкуп державних службовців різних рангів з метою позитивного вирішення питань, пов'язаних з протиправною діяльністю.

Таке фінансове становище держави, загрозливі масштаби обігу коштів тіньової економіки потребують рішучих заходів у боротьбі з так званою «білокомірцевою» злочинністю.

Причини недоліків у цій роботі мають як суб'єктивний, так і об'єктивний характер. До суб'єктивних чинників у першу чергу слід віднести ще неналежну наступальність правоохоронних органів по боротьбі з організованою злочинністю у сфері економіки. У той же час помітним гальмом у їх діяльності є недосконалість чинного законодавства.

На сьогодні не існує визначення організованої злочинної групи, її основних ознак. Відсутня і кримінальна відповідальність за членство у таких групах. Інструкція Генеральної прокуратури та МВС України для судових органів, зазвичай, обов'язкового характеру не має.

У зв'язку з цим мають місце непоодинокі випадки, коли судами ігноруються результати слідства, викладені в обвинувальному висновку про здійснення злочинів організованими злочинними групами.

Деякі труднощі виникають і в застосуванні Закону України «Про боротьбу з корупцією». Так, у ст. 10 цього Закону вказано, що керівники державних підприємств, організацій, установ та їх структурних підрозділів у випадках виявлення або отримання інформації про здійснення підлеглими корупційного діяння у межах своєї компетенції зобов'язані вжити заходів щодо припинення таких дій і, не зволікаючи, повідомити про це відповідний державний орган.

У той же час у ст. 2 цього ж Закону зазначено, що відповідальність несуть тільки державні службовці та народні депутати. Згідно з Законом «Про державну службу» керівники державних підприємств та значна більшість керівників державних організацій і установ, а тим більше їх підлеглі державними службовцями не вважаються, оскільки не мають цього рангу, не приймають відповідної присяги і не уповноважені на виконання функцій держави.

Отже, протиріччя, які мають місце, не дозволяють працівникам органів внутрішніх справ, прокуратури та юстиції прийти до остаточного висновку щодо суб'єктів корупційних діянь.

Практично залишається не вирішеним питання про практику застосування судами ст.9 цього Закону щодо відповідальності державних службовців і депутатів за неподання декларацій про доходи. Так, минулого року лише працівниками ДСБЕЗ УМВСУ в Харківській області було складено і надіслано в суди 36 протоколів про порушення вимог цієї статті щодо осіб, уповноважених на виконання функцій держави, але при розгляді в судах справи на 23 з них (або в 64% випадків) припинені за малозначністю за ст.22 КУ-пАП.

Мають місце непоодинокі факти, коли судами порушуються вимоги ст. 12 названого Закону щодо строків розгляду матеріалів про корупційні діяння. Незважаючи на те, що встановлений Законом строк їх розгляду в суді становить 5 діб, рішення по них у деяких випадках не приймаються (особливо в сільській місцевості) і до 1 місяця.

Є також й інші недоліки в чинному законодавстві, що негативно відбивається на кінцевих результатах боротьби правоохоронних органів з організованою злочинністю та корупцією

76. Ресоціалізація злочинців

РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ - (франц. resocialisation, від re... — префікс, що означає поновлення або повторення, і socialisation — усуспільнення, з лат. socialis — суспільний) —

1) Повернення особи в сусп-во.

2) Процес, спрямований на відновлення морального, псих, і фіз. стану особи, її соціальних функцій, приведення індивід, чи колект. поведінки у відповідність із загальновизнаними сусп. правилами та юрид. нормами.

3) У сфері виконання покарань — процес підготовки засудженого до повернення у сусп-во, що грунтується на відновленні позит. зв'язків, відносин і розвитку в засудженої особи соціально корисних умінь і навичок, необхідних для повноцін. існування у сусп-ві.

Р. як мета діяльності визначається у різних сферах держ. політики, зокрема у сфері соціальної роботи з молоддю, профілактики злочинності неповнолітніх та наркозалеж-них осіб, виконання крим. покарань. Відповідно до Комплексної програми «Про профілактику злочинності на 2001—2005 рр.» (затв. Президентом України 25.XII 2000) Р. є напрямом держ. політики. Р. як система держ. заходів, що застосовуються до засуджених осіб, має на меті формування у них правослухняної поведінки, стимулювання їх становлення на життєву позицію, яка відповідає соціальним нормам, шляхом відновлення, збереження та розвитку соціально корисних властивостей, відносин під час відбування покарання і дальшої соціальної адаптації таких осіб. Здійснення Р. засуджених покладено, зокрема, на Державний департамент України з питань виконання покарань. Порядок і умови виконання та відбування покарань з метою створення умов для виправлення та Р. засуджених регламентує Крим.-викон. кодекс України (ст. 1). Соціальна адаптація осіб, які відбували покарання, є завершальним етапом процесу Р. У пост. КМ України «Про розвиток мережі центрів ресоціалізації наркозалежної молоді "Твоя перемога"» від 13.VI 2002 міститься положення про центр Р. як спеціаліз. заклад, де на добровільних засадах перебувають для реабілітації особи, кофі вживали наркотики і пройшли лікування у мед. закладах. Метою діяльності таких центрів є Р. наркозалежної молоді шляхом надання соціально-реабілітаційних та ін. послуг, а також профілакт. роботи. У ряді нормат.-прав. актів замість поняття «ре-соціалізація» використовується поняття соціальна реабілітація, яке можна розглядати як синонім. Так, відповідно до Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (2001) соціальною реабілітацією є робота, спрямована на відновлення морального, псих, та фіз. стану дітей і молоді, їхніх соціальних функцій, приведення індивід, чи колект. поведінки у відповідність із загальновизнаними сусп. правилами і нормами (ст. 1). Ця робота здійснюється у напрямах: навч.-виховному, соціально-лікувальному, психологічному, фізичному, мед.-соціальному, соціально-освітньому (ст. 11). Щодо змісту поняття «ресоціалізація» (у кримінол. значенні) в юрид. л-рі немає єдності думок. Деякі автори вважають, що дане поняття може бути ототожнене з поняттям «виправлення та перевиховання». Ін. вчені розглядають Р. лише як постпенітенціарну діяльність. Проте більшість юристів вважає, що Р. — це єдиний процес відновлення та розвитку соціально корисних зв'язків і відносин як у період відбування покарання, так і після звільнення засудженого.

Ідея Р. засуджених виникла у 80-х рр. 20 ст. і знайшла втілення у створенні принципово нової моделі організації виконання покарань, яка отримала назву «реінтеграційної». На її формування справила вплив крим.-прав, доктрина «нового соціального захисту» франц. правознавця М. Анселя. Більшість концепцій, що мають на меті Р. злочинців, орієнтована на окр. особистість, на індивід, підхід до особи з відхиленнями у поведінці. Р. вважається одним з гол. засобів б-би з рецидивами злочинів.