1. Даосизм – вчення Лао цзи.

2. Конфуціанство – вчення Кун фу цзи.

Вони мають спільне походження: культура Дао (кит. „шлях”) – шлях до світової гармонії – щось єдине, велике, чисте, все проникаюче, глибоке, повне. Дао – прабатько всіх речей. Дао – це не поняття, вироблене пізнавальними зусиллями мудреців, а певний символ (архетип); певна жива культура. Дао є всезагальним шляхом, він – один для всього світу, але в кожному вияві він свій.

Відмінності між різними релігійно-філофськими течіями Китаю полягають у світоглядній орієнтації та методах подальшої реставрації Дао, звідси – інтегральні характеристики давньокитайської картини світу:

1. У своїх витоках та еволюції вона є культурою Дао;

2. Даний тип культури носить реставраційний характер, що реалізує його творчі потенції.

Вся китайська культура формується на базі священних стародавніх книг „І – цін” („Книга змін”), „Ші – цін” („Книга пісень”), „Шу-цзін” („Книга історії”).

У них розглядаються такі філософські проблеми:

- про єдність і різноманітність речей;

- про дію протилежних сил у єдиній субстанції;

- про природну закономірність;

- про природність людської душі і свідомості.

Для давньокитайської етничної ментальності характерна свого роду „історизація міфу” – витлумачення міфічних героїв як реальних історичних осіб, що породжує життєву практичність, „заземленість”, прагматизм світогляду ст.. Китаю, реалістичну увагу до питань управління державою, стосунків вищих і нижчих, батьків і дітей, старших і молодших тощо (порівняння: індійське тяжіння до фантазії, містики, метафізики; антиномія „Греція – Рим”).

Виявом морально-етичної та соціально-практичної спрямованості давньокитайської релігіозно-філософської традиції стало конфуціанство-етико-політичне вчення Кун Фу-дзи, або Конфуція (551-479 р.р. до н.е.) – латинізована форма автентичного імені мислителя – „учитель Кун”. Конфуцій здійснює упорядкування священних старих книг, що тривалий час існували в усній формі.

Конфуціанство не виявляє інтересу до загально-теоретичних питань, але зосереджується на проблемах етики, моралі, суспільства, держави.

Конфуцій народився у печері на схилі Брудної гори на сході Китаю, у князівстві Лу. Походив з обіднілого давнього аристократичного роду. При народженні отримав ім.’я Кун-цю, пізніше трансформоване учнями. „Конфуцій” – варіація місіонерів-ієзуїтів з Європи ХVII ст..

За легендою, Конфуцій в житті дотримувався 4 правил:

1. Не займався пустими роздумами (перевага практики над теорією: „Я слухаю слова людей і дивлюсь на їх дії”, „Краще запалити одну маленьку свічку, ніж клясти темряву”, „Знаки, що потрібно робити і не робити цього – найгірше боягузтво” – це „Сократ ст. Сходу”. Пор.: Христос, Будда,Сковорода.

2. Не був категоричним у судженнях ( „Чи є одне таке слово, яким можна було б крутися усе життя?” – спитали у Конфуція. „Так, є. – відповів він. – Це – поблажливість”).

3. Не виявив упертості. („Шляхетний чоловік думає… про необхідність пам’ятати про наслідки свого гніву”).

4. Не думав про себе особисто. („Шляхетність – це обов’язок і чеснота”).

В основу конфуціанської моралі покладено принципи:

1. Людяність (жень) – гуманість, яка становить основу доброчесності; повага і любов до людей (особливо старших за віком або соціальним статусом); безкорисливість, самопожертва, несопротивленство над насиллям, справедливість, доброта, турбота тощо.

„Не роби людині того, чого не бажаєш собі. І тоді зникне ненависть у державі, ненависть у родині” (пор.: заповідь Христа, категоричний імператив І Канта).

Конфуцій, попереджаючи суть класичної картини світу (Сократ, Руссо) й ліберальної світової думки, вірив у наявність природних основ духовності й вважав мораль первинною фізичною реальністю: „Справжня доброта виростає з серця людини. Всі люди народжуються добрими”.

Принцип „жень” „розгортається” у наступні: