69. Міжнародні системи валютних курсів

Валютна система — сукупність законів, правил, установ, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках. Валюта як інструмент міжнародних розрахунків спирається на певну систему загальновизнаних правил, згідно з якими здійснюються ці розрахунки. Сучасна валютна система пройшла в своєму розвиткові три етапи: систему золотого стандарту, Бреттон-Вудську систему і Ямайську систему.

• Система золотого стандарту (охоплює період до початку Другої світової війни). Золотий стандарт — організація грошової системи, за якої ціна валюти у золоті встановлюється законом, і органи влади зобов’язуються обмінювати за вимогою золото на валюту за встановленим курсом. Характерними ознаками золотомонетного стандарту були: 1) в обігу перебували золоті монети; 2) золотий вміст кожної грошової одиниці визначався законом і підтримувався незмінним; 3) існувала вільна взаємна конвертованість валют; 4) вільне ввезення і вивезення золота з однієї країни в іншу. У більшості країн світу був відмінений 1931 року. Згідно з цією системою кожна національна грошова одиниця мала певний золотий вміст, тобто була забезпечена певною ваговою кількістю золота. Тому курс національних валют визначався на основі золотого паритету. За системи золотого стандарту національні банки були зобов'язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість золота.

Особливістю золотого стандарту був вільний рух золота як додаткового засобу зрівноважування платіжного балансу. Країна, що мала дефіцит торгового балансу, передавала золото своїм торговим партнерам. Метал фізично переміщався за рубіж для оплати перевищення імпорту над експортом. Експортовані золоті монети потім переплавлялися, і з золота чеканились монети країни, що одержала надлишок. Дефіцит торгового балансу викликав скорочення пропозиції грошей, а надлишок — його збільшення. З розвитком міжнародної торгівлі, у зв'язку зі збільшенням її обсягів, для багатьох країн почали виникати труднощі із золотим забезпеченням паперових грошей. Тому з часом обмін грошових знаків на золото припинився.

• Бреттон-Вудська валютна система (виникла наприкінці Другої світової війни 1944 р. і проіснувала до 1971 р.). В основу цієї валютної системи був покладений золото-валютний стандарт, а функція світових грошей була закріплена за американ¬ським доларом. Він був єдиною валютою, яка обміню¬валася на золото (за ціною 35 дол. за одну унцію золота). Американський долар було визнано основною резервною валютою. Курс інших валют фіксувався по відношенню до долара США. Але на початку 70-х років потреба в американських доларах з боку світової торгівлі почала зростати швидше, ніж золотий запас США. Ріст міжнародної торгівлі означав підвищення потреби в “міжнародних грошах”. Оскільки цими грошима був американський долар, було ясно, що кількість доларів, доступних світовій економіці, повинна бути більше.

• Ямайська валютна система — сучасний етап міжнародної фінансово-кредитної системи, який організаційно оформився після наради в м. Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. На цій нараді було прийнято рішення відмовитися від використання золота як основи валютних паритетів. Замість цього була впроваджена система змінних валютних курсів, тобто він став визначатися в залежності від співвідношення між попитом і пропозицією на валютних ринках. За цією системою ціна національної валюти кожної країни стала залежати від стану її власної економіки та її конкурентоспроможності на світовому ринку.

Одним із висновків, що випливають із дебатів про переваги фіксованих і гнучких курсів, є той факт, що не можна віддати перевагу якійсь із цих систем, — оптимальна система може знаходитися десь між цими крайностями. Одна з пропозицій полягає у створенні “гнучкого фіксованого курсу”: ідея цільових зон полягає в декларуванні фіксованих паритетів, але вона припускає широкі межі коливань, скажімо 10%. Прихильники цієї ідеї Марко Міллер і Джон Уільямсон підтверджують, що фіксований паритет служить відносно ринкових сподівань своєрідним якорем, у той час як широкий діапазон запобігає небажаним відхиленням. Одна половина критиків відзначає, що діапазони настільки широкі, що стають марними, тоді як інша половина критиків стурбована з приводу можливості встановлення неправильного паритету валюти. Багато політиків думають, що такого роду засіб застосовується неформально в Пост-Бреттон-Вудській системі, і не бачать ніякої вигоди від його офіційного прийняття.

• У 1979 р. країни-члени Європейського економічного союзу утворили Європейську валютну систему і, відповідно, розрахункову одиницю ЕКЮ. Курс ЕКЮ визначається на базі кошика національних валют країн, які входять в Європейський економічний союз. При цьому частка кожного учасника в цьому кошику залежить від долі країни в європейському валовому продукті і взаємній торгівлі.

Новим етапом у розвитку Європейської валютної системи стало підписання у 1992 р. Маастріхтських угод, згідно з якими здійснюється перехід від безготівкових грошей ЕКЮ до готівкових — ЄВРО. Передбачається, що грошові знаки всіх країн Європейської валютної системи до кінця 2003 року будуть замінені на ЄВРО у відповідності до їхнього курсу. Прийняття єдиної валюти незалежними державами викликає багато побоювань. Чи зможуть країни прийти до консенсусу з приводу того, яку кредитно-грошову політику їм варто проводити. Зокрема, Німеччина, що виявилася перед загрозою загубити одну з найдужчих у світі валют, завжди наполягала на тому, щоб нова європейська валюта була не менш стійкою, чим німецька марка, а також на недопущенні інфляції в Європейській валютній спілці. У відповідь були прийняті критерії конвергенції, яким повинна задовольняти будь-яка країна перед вступом у Європейську валютну спілку. Ці п'ять критеріїв такі:

1) темпи інфляції в країні-члені не повинні перевищувати середній з трьох найнижчих темпів інфляції по ЄВС більш ніж на 1,5%;

2) довгострокова процентна ставка в цій країні не повинна перевищувати середню з трьох процентних ставок у країнах із найнижчими темпами інфляції більш ніж на 2%;

3) обмінний курс її валюти протягом, принаймні, двох років повинний не виходити за межі вузького діапазону при відсутності девальвацій ;

4) державний борг не повинний перевищувати 60% її ВВП;

5) бюджетний дефіцит не повинний перевищувати 3% ВВП.

Вважається, що ці критерії гарантують те, що країни, які вступають до ЄВС, домоглися низьких темпів інфляції й у стані підтримувати їх. Три перших критерії відбивають досягнення низької інфляції. Останні два стосуються ризику монетизації боргу: країни-члени ЄВС повинні вирішувати свої бюджетні проблеми неінфляційними засобами. На момент прийняття Маастріхтської угоди лише три країни задовольняли п'ять критеріїв: Данія, Франція і Люксембург (який не має своєї власної валюти). Деякі країни мають значний державний борг і навряд чи можуть сподіватися знизити його до 60%. Договір передбачає деяку гнучкість, приймаючи достатньою умовою значний прогрес у цій області.

Європейська валютна система — це система фіксованих, але коректованих валютних курсів. Через набір центральних курсів, виражених в ЄВРО, для усіх валют, що входять у сітку паритетів, установлюються попарні паритети ЄВС. Європейська валютна одиниця (ЄВРО) — це одиниця розрахунку, що визначається як зважена середня обмінних курсів валют ЄС. Фактична фіксація валютних паритетів передбачається лише за умови участі в Системі валютного механізму (СВМ). Положення ЄВС зміцнюється угодою, що дозволяє центральним банкам вільно запозичати засоби один у одного, щоб підтримувати існуючі паритети. Зміна паритетів може відбутися лише за обопільної згоди всіх членів СВМ.