4. Закони Дванадцяти таблиць

Закони XII таблиць — це найдавніша пам'ятка римського цивільного права. Створивши реальний захист проти сваволі патриціанських суддів, вони стали уособленням важливого етапу в боротьбі між патриціями і плебеями в Древньому Римі. На жаль, оригінал їх не зберігся, і матеріалом для реконструкції цього найдавнішого кодексу, розпочатої в XIX столітті, стали фрагменти, приведені у творах древніх римських і грецьких авторів буквально або в переказі.

Початок республіканського періоду ознаменувався подією, для всього подальшого розвитку римського права надзвичайно важливою, а саме —складанням і виданням кодексу, відомого під назвою законів XII таблиць (Leges XII tabularum). Відповідно до показань римських письменників, історія виникнення цієї важливої пам'ятки така.

Закони XII таблиць були вироблені комісією 12 (децемвірів) у середині V століття до н.е. (451-450 р.). Свою назву вони одержали від того, що були написані на 12 дерев'яних дошках-таблицях, виставлених для загального огляду на головній площі Рима, його політичному центрі — Форумі.

Відмінною рисою названих законів був строгий формалізм: найменший недогляд у формі судоговоріння спричиняв програш справи. Недогляд цей приймався за «перст божий».

Закони таблиць регулювали сферу сімейних і спадкоємних відносин, містили норми, що належать до позикових операцій, до кримінальних злочинів, але зовсім не стосувалися державного права. Починаючи з IV-III ст. до н.е. закони Таблиць стали коректуватися новим джерелом права — преторськими едиктами, які відображали нові економічні відносини, породжені переходом від древніх архаїчних форм купівлі-продажу, позички і позики до більш складних правовідносин, викликаних зростанням товарного виробництва, товарообміну, банківських операцій та ін.

4. Джерела римського права .У римському праві протягом його історії формами правоутворення служили:

• звичаєве право;

• закон (у республіканський період — постанови народних зборів; в епоху принципату — сенатусконсульти, постанови сенату, якими вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії — імператорські конституції);

• едикти магістратів;

• діяльність юристів (юриспруденція).

8. Джерела римського права – це форми правообразования, у яких об'єктивуються й отримують обов'язкову силу норми права.

Протягом римської історії мали значення такі види джерел права: 1) звичайне право; 2) закон; 3) едикти магістратів; 4) діяльність римських юристів; 5) кодекси римського права.

Звичне право – це найдавніша форма освіти римського права. Звичне право – неписане право, висхідний до звичаям первісного суспільства. З розвитком цивілізації виникає писане право у такому формі як закон, наприклад, «Закони XII таблиць» (Vв. е.). законами були деякі постанови народних зборів («Закон Петелия» тощо.). До числу законів слід зарахувати і постанови принцепцов (імператорів). Ці постанови носили назва «конституції» і було чотирьох видів: а) едикти – загальні розпорядження, звернені до населення; б) рескрипты – розпорядження з окремими справами; в) мандати – інструкції імператорів своїм чиновникам; р) декрети – рішення з що надходять в руки імператора спірним делам.

Однією з видів джерел права були едикти магістратів. Едикти (програмні оголошення) преторів, курульных эдилов та інших посадових осіб (магістратів) містили правила діяльності цих посадових лиц.

Джерелом права був і різноманітна діяльність римських юристів. Юристи становили формули різних приватноправових актів, давали поради щодо пред'явлення позову і близько ведення порушеної справи. Завдяки своєму авторитету і глибокому розумінню римського права, професійні юристи (Лабеон, Прокул, Сабін та інших.) надавали серйозне впливом геть розвиток римського права.

Найважливішим джерелом права були кодекси римського права, особливо кодекс візантійського імператора Юстініана «Corpus inris civilis» (1930-ті роки Viв. н.е.). До нас дійшло друге видання кодексу 12 книгах, ще, до нас дійшли звані «Новели» – постанови, покладені в основу життя Юстініана. Кодифікація Юстініана являла собою систематизацію правового матеріалу, з усуненням потім із нього застарілих положень на кшталт вимог эпохи.