3. Версифікаційний аналіз поезії
Див. Словник 3: Пам’ятка студенту. Порядок версифікаційного аналізу поезії.
Це цікаво!
► Ритим дитячої поезії дуже одноманітний: як правило, це хорей із жіночою римою та парним римуванням, не залежно від національності.
► Квалітативний принцип у поезії поступово витіснив квантита-тивний унаслідок відокремлення поезії від музики і переваги писем-ної традиції над усною.
► Передумовою і попередником усіх систем віршування є народний вірш у трьох основних його формах – говірного (приказки, прислів’я, замовляння та ін.), пісенного (народна лірика), речитативного (думи, голосіння, історичні пісні, билини тощо).
► Досі немає чіткої відповіді в науці про характер розвитку віршування – ускладнення чи спрощення (ритму, форми тощо), існують взаємодоповнюючі протилежні погляди.
► Про метричні домінанти тієї чи іншої національною мови роблять висновки, досліджуючи не поезію, а …прозу: укладають спеціальні ритмічні словники прози, в яких обраховують кількісні співвідно-шення не графічних, а фонетичних слів (включаючи енклітики, проклітики) за критерієм кількість складів і місце наголосу. Таким чином встановлюють середню довжину слова (в складах) та його ритмічні конфігурації в потоці прозаїчної мови (за наголосом). Ці показники визначають домінуючі стопи і в поезії. В українців переважають двоскладові слова з обома варіантами наголосів, трискладові (особливо з 2 іктом), часті чотирискладові (з 2 і особливо 3 іктом), п’ятискладові (з 3 і 4 іктами), інші (6–9 складів) у художніх текстах рідкість, інколи фігурують в публіцистичних (див. Таблицю, с.37).
► Специфіка вірша залежить від милозвучності національної мови, співвіднесення в ній голосних і приголосних. В нашій мові це 15,8% – 84,2% (Н. І. Тоцька). Але в народнопоетичному мовленні вона зміщена: 55(54)% – 45(46)%; у літературному мовленні – 58% – 42%. Посилюють милозвучність відкритий характер голосних (а, е), тяжіння до відкритого складу, вокальна гармонія (асиміляція), динамічний наголос, побічний наголос.
► Специфіка української акцентуації (з урахуванням побічного наголосу, 5-скл. слова): формула 1–¾–2–¾–1¼ (О. Потебні – В. Богородицького), ¾–1–2–¾–1¼ (формула Н. Тоцької); для порівняння – в російській мові: 1–2–3–1–1.
► Класичним вважається вірш силабо-тонічної системи, написаний двоскладниками (ямб, хорей) і трискладниками (дактиль, анапест, амфібрахій). Усі інші форми – некласичні вірші: дольник, тактовик, акцентний вірш, верлібр.
4. Історія віршознавства в Україні.
Віршознавство – одна з найдавніших наук. Початки зацікавлення віршем – античність: Демокріт, Сократ. Платон, Аристотель. В Україні інтерес до вірша був хвилевим – спостерігаємо як періоди пожвавлення інтересу до теми, так і спади наукової активності: в латиномовних поетиках професорів КМА – Ф.Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Сломинського, Г. Кониського та ін. – були студії над тогочасними українськими віршами; курс лекцій з поетики читав, як відомо, Г. Сковорода. У ХІХ – на початку ХХ століття до вірша зверталися М. Максимович, О. Потебня, В. Перетц, Ф. Колесса, І. Франко, К. Квітка та ін., досліджуючи передусім ритміку народної пісні, давньоукраїнських книжних пам’яток, вірш Шевченка і шевченкіану.
Модернізм на початку ХХ століття стимулював активність віршозна-вства, оскільки інтерес до нетрадиційної поезії, яка почала потужно розви-ватися, позначився на всьому суспільстві й слугував каталізатором розвитку науки. Першою працею став «Етюд про футуризм» (1914, окреме в-ня – 1924) Микити Сріблянського (Шаповала). У Росії на той час з’являються праці А. Бєлого, Ю. Тинянова, Б. Томашевського, В. Жирмунського та ін. Проте саме українське віршознавство заявило про себе найбільш потужно. Тут сформувалося кілька напрямів досліджень: неокласицистичне та авангардне.
Академічне віршознавство представляла передусім неокласицистична течія: вийшла книга «Наука віршування» (1922) Бориса Якубського (нормативність, неприйняття вільного вірша: «Ритими віршів відповідають ритмам душі»); статті М. Зерова, П. Филиповича, Г. Майфета та ін.
Авангардистський напрям у науці представляли поети М. Семенко (футу-рист), В. Поліщук (конструктивіст), центральною проблемою їх досліджень став верлібр (в Росії такі праці з’явилися тільки в 60–70-ті рр. ХХ ст.). У працях «Верлібр та його соціальна основа»; «Ритм новітньої поезії та його українські особливості» (1925) В.Поліщук висунув «теорію хвиляд», яка оригінально пояснювала типологію вірша. Через політичні перипетії (репресії) ані авангардистська, ані формальна (Г. Майфет, М. Степняк, Б. Навроцький, Д. Загул та ін.) теорія вірша не набула свого розвитку.
Теорія вірша відродилася в 60-х рр. ХХ ст. і збагачується новими розробками досі. Підґрунтям для неї став передусім структуралізм, прямий наступник російського формалізму. «Структуралізм і семіотика, – пише Н. В. Костенко, – спонукали до утворення таких потужних науково-дослідних центрів, як тартуська школа на чолі з Ю. Лотманом, Петрозаводський семінар П. Руднєва, сектор структурної типології в інституті слов’янознавства і балканістики АН СРСР (Вяч. Вс. Іванов, В. Топаоров та ін.), комісія з питань поетики і віршознавства в Інституті світової літератури і мистецтва ім. О. М. Горького. В Україні на межі 50–60-х рр. був заснований інститут кібернетики. В університеті ім. Тараса Шевченка утворена кафедра структурної і математичної лінгвістики. До структуралізму тяжіла донецька школа «цілісників» на чолі з М. Гіршманом, який шукає синтезу традиційного і нетрадиційного тлумачення вірша. У 60-ті роки цікаво розпочинав працювати в структуралістському напрямі В. Коптілов, який, на жаль, перервав свої дослідження в галузі версифікації, поновивши їх тільки наприкінці 90-х рр. Водночас провідні позиції зберігає академічне віршознавство. У центрі уваги залишається Шевченкова віршостилістика (в низці праць Г. Сидоренко, Н. Чамати та ін). З іншого боку, пробуджується інтерес до верлібру (у роботах М. Сулими, Н. Бунчука, Н. Чамати, Є. Вєтрової та ін.). Робляться спроби системного теоретичного розгляду різних аспектів української версифікації – метрики, ритміки, фоніки, строфіки (у капітальних працях Ігоря Качуровського, Володимира Ковалевського)».
Центром наукового віршознавства в СРСР був Інститут світової літера-тури і мистецтва імені О. М. Горького АН СРСР в Москві, в якому проводилися відповідні наукові конференції, організовані Б. Гончаровим, Л. Тимофеєвим, В. Кожиновим, М. Гаспаровим. Особливе місце в науці про вірш належить Гаспарову: предметом його зацікавлень були класичний вірш і верлібр, метрика і ритміка тощо. В Україні школою Гаспарова себе вважають Н. Костенко («Українське віршування ХХ століття», 1993; Б. Бунчук (Віршування Івана Франка», 2000; ін.).
На відміну від початку ХХ ст., нині українське віршознавство не так активно набирає обертів. Науковці: Б.Бунчук – вивчає українське віршування ХХ ст.; М. Сулима і Н. Чамата – історичні етапи розвитку українського вірша, силабічний вірш; Н. Костенко та ін. – сучасне віршування.