3. Сучасна релігійна ситуація в Україні.

За часів комуністичного тоталітаризму релігія в Україні, як відомо, знаходилась в ситуації виживання, а нерідко гоніння і заборони (як, наприклад, стосовно греко-католиків). Штучний процес секуляризації вів до поступового витіснення релігії і церкви із громадською життя, до послаблення їх впливу на людей, на послаблення зв'язків з масами.

В той час як західний світ секуляризується і потребує нових форм церковної організації. в Україні простежуються інші тенденції, зворотні процеси ресакралізації громадського життя. Якщо подивитись на релігійну ситуацію в Україні, створюється враження стрімкого поступу релігії і церкви.

Однак секуляризаційні процеси продовжують діяти і в духовному житті України, де нерідко церковна і релігійна діяльність набувають нерелігійного змісту. Одні церковні установи самозаглиблені в свої внутрішні справи, другі наполегливо та енергійно ведуть міжконфесійну боротьбу, треті є вкрай заполітизованими. В глибокій кризі перебуває православ'я України, про що свідчить поділ православної церкви на: Українську Православну Церкву Московського патріархату; Українську Православну Церкву Київського патріархату, Українську Автокефальну Православну Церкву, Укра1нську Православну Автокефальну Церкву Соборну.

Ці відгалуження перебувають у глибоких суперечках, конфліктах, що дедалі частіше набувають політичної спрямованості. Значними непорозуміннями відрізняються стосунки між Православними і Греко-Католицькою Церквами. Окрім того, зближення ряду конфесій з владою і застиглість форм церковної організації в межах традиційних конфесій, їх

самозаглиблення у власні проблеми, породжують пошуки нових духовних орієнтирів, особливо молоддю і маргінальною інтелігенцією. Посилюється вплив нетрадиційних конфесій в Україні, відбувається відродження поганських культів, а також поширення окультизму, астрології, ворожінь, чаклунства тощо.

Таким чином, зовнішнє релігійне відродження насправді часом обертається поглибленням внутрішньої духовної кризи і секуляризації суспільства. Саме тому соціологія релігії в Україні набуває важливого значення не лише в теоретичному сенсі, а й як засіб практичної діагностики і прогностики духовного життя нашого суспільства.

За останні роки соціологічні емпіричні дослідження релігії і пов'язаних з нею феноменів регулярно проводить колектив учених відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України на чолі з професором А.Колодним. У Львові на базі Музею історії релігії створено Інститут релігієзнавства. Активно ведуться соціологічні дослідження духовно-релігійного життя в Україні і в Інституті українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України у Львові. 3 1990 р. у Львові щорічно відбуваються Міжнародні наукові конференції "Історія релігій в Україні", видаються збірники наукових праць з цієї проблематики. 3'явилися і нові імена вітчизняних дослідників у царині соціології релігії. Продуктивно працюють галузі соціології релігії В.Єленськийй, П.Косуха, М. Новиченко, Л. Філіпович з Києва; В.Гаюк, В.Любащенко, В.Савельєв, А.Юраш зі Львова; В.Вепрук, В.Докаш з Чернівців, 0.3аглада з Житомира, М. Атпонець з Полтави, А.Гудима з Тернополя та ін. Пріоритетне значення у вітчизняній філософії релігії набули дослідження таких проблем:

• міжконфесійні конфлікти і методи їх вирішення;

• релігія і політика в посткомуністичному суспільстві;

• релігія і церква в процесі оновлення - традиція і сучасність;

• взаємовідносини держави і церкви, роль релігії і церкви в розбудові

правової демократичної держави в Україні; • конституційний процес в Україні та проблеми свободи совісті;

• впровадження міжнародних норм релігійної свободи в сучасні державно-церковні відносини в Україні;

• міжконфесійні відносини в контексті свободи релігії;

• нетрадиційні релігійні течії в Україні;

• релігійна меншина: визначення і правовий статус;

• роль релігійного чинника в самоідентифікації національних меншин;

• віротерпимість як етико-філософський принцип в умовах конфесійного плюралізму;

• проблема альтернативної служби в контексті гарантій свободи совісті тощо.

Важливість успішного розв'язання зазначених проблем не викликає сумніву.

Отже, соціологія релігії в сучасних умовах стала невід'ємної соцюлогічної науки і відіграє дедалі все більш зростаючу роль в гуманітарному пізнанні суспільства і перспектив його духовного розвитку.

У радянський період соціологи вивчали різні аспекти релігійного життя, однак результати цих досліджень друкувалися лише у звітах для службового користування, вони не поширювалися серед науковців, їх не використовували в навчально-виховному процесі. Доступ до західних джерел був суворо обмежений, а міжнародні контакти не практикувалися.

Ліквідація панування моноідеологізму відкрила нові обрії перед соціологічною наукою і соціологією релігії зокрема. Вітчизняні соціологи встановили регулярні контакти з Міжнародною асоціацією релігійної свободи, Міжнародною комісією зі свободи совісті, утворили Українську асоціацію релігієзнавств, організовують міжнародні конференції з актуальних проблем соціології релігії за участю провідних фахівців із США, Канади, країн Західної, Центральної і Східної Європи. Імпульсом для активізації досліджень у царині соціології релігії стала публікація творів А.Шептицького, В.Липинського, М.Шоповала, П.ІОркевича, М.Грушевського, І.Опєнка, Й.Сліпого та інших, відкриття доступу до праць українських вчених з діаспори, а також праці західних соціологів.

За роки незалежності релігійна ситуація в нашій країні докорінно змінилася.

Відбувалась нормалізація державно-церковних відносин, ухвалено ряд законодавчих актів, за якими релігійні організації одержали право юридичної особи, право володіння власністю, повну свободу пропаганди своїх віровчень. Держава повернула церкві значну частину вилучених у неї храмів, монастирів. Ст.35 Конституції України проголошує право кожного громадянина "на свободу світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безпосередньо відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".

3 початку 1990-х років кількість релігійних організацій в Україні зросла майже в 4,7 рази: перевищила 25 тис. Зареєстровано статути понад 50 релігійних центрів. Створено 250 монастирів і чернечих згромаджень, де мешкає понад 7000 ченців і черниць; працює більше 137 духовних навчальних закладів, де здобувають освіту майже 23 тис. слухачів; функціонує понад 200 періодичних релігійних видань; утворено 230 місій, більше 70 братств, близько 77 тис. недільних шкіл.

Домінуючою релігійною гілкою в Україні за кількістю приходів та самовизначенням населення є християнство. Зараз воно налічує 57 напрямків, обіймає 96,6% релігійних громад: православні складають 52,4% громад, протестанти - 27,1%, католики - 16%.

Характерними рисами релігійності українців є високий рівень довіри до церкви та духовенства в порівнянні з іншими соціальними інститутами (після сім'ї та колег), обрядовірство, аполітичність більшості віруючих. Значно вищий рівень релігійності жителів сільської місцевості (порівняно з міським населенням), релігійності жінок (в порівнянню з релігійністю чоловікв, у людей із початковою та неповною середньою освітою на відміну у людей з вищою освітою (майже 70% проти 53%) тощо.

Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується таким чином:

е всі без виключення релігійні конфесії відновлюють і

широко використовують права на дійсне і істинне слідування свободі

совісті;

виріс громадський престиж релігії і церкви, серед населення

різко зріс інтерес до релігійних вірувань, хоча цей інтерес для багатьох викликаний скоріше впливом моди, ніж проникненням в сутність релігійного вчення;

• активно відроджуються народні звичаї, традиції релігійних

свят і ритуалів„

небувалий розмах одержало видання релігійної літератури, висвітлення в засобах масової інформації діяльності різних конфесій

масовий інтерес до релігійної свідомості

супроводжується розповсюдженням нетрадиційних релігій і форм

вірувань, містики, окультизму, усілякого роду марновірства;

• тенденція на досягнення глибшого співробітництва і

взаєморозуміння між різними конфесіями і віровченнями, їх прагнення

до екуменізму нерідко супроводжується міжрелігійними

конфліктами. Має місце також: внутріцерковний конфлікт.

Рівень конфліктності в релігійному середовищі вищий ніж у суспільстві в цілому. За ознаками суб'єктності виділяють: міжцерковні, міжконфесійні та інші конфлікти, за сферою прояву — майнові, догматичні та ін., за характером прояву латентні, силові та ін., за тривалістю короткочасні, тривалі тощо.

Важливими напрямками досліджень соціології релігії є:

виявлення в сучасній релігійній ситуації нових явищ

("нової релігійності", "квазірелігійної свідомості", деатеїзації, сакралізації

тощо);

вивчення впливу конфесійної приналежності віруючих на їх

ціннісні

орієнтації і соціальну поведінку;

визначення взаємозв'язку релігійності населення, її еволюції із

соціальними умовами і процесами, що відбуваються у суспільстві;

вивчення шляхом організації конкретних емпіричних замірів

громадської думки з питань релігії і атеїзму, поліконфесійності в Україні.

Деякі соціологічні теорії релігії (О. Конт, К. Маркс, М. Вебер, Н.Смелзер, П. Бергер„Т. Лукман та ін.) аналізуючи феномен секуляризації драматизують питання про майбутнє релігії, пов'язують його з рухом від "сакрального до світського", осмислюють "втрати сакрального". Н. Смелзер, наприклад, наголошує, що "в сучасному житті релігія втрачає свою роль, посилюється тенденція до секуляризації. Люди стають байдужими до релігії". За Е.Дюркгеймом релігія — це притаманний людині спосіб сприйняття суспільства, у ній міститься щось вічне, щось таке, що лежить в основі скороминаючих символв. Релігійний досвід є для не1 джерелом тієї енергії, яка розширює кордони 11 особистого досвіду і породжує в ній сили любові, самопожертви і самовідданості.

Головними методами соціологічного дослідження релігійного життя є: генетичний підхід, структурно-функціональний аналіз, якісні та кількісні (мстод аналізу документів, опитування, фокус-групи тощо). Використовуючи ці та інші методи, соціологія релігії прагне емпірично зафіксувати релігійну дійсність, процеси сакралізації і секуляризації, взаємовплив релігії і політики, зміни в релігійних системах світу, в тому числі рух екуменізму, взаємодію держави і церкви, діяльність орган1зацій релігійного спрямування, вплив релігійних догматів на поведінку особистості та соціальних груп.

Академік Микола Амосов зазначав: "Сьогодні замкнути на релігію майбутнє якої-небудь країни чи всього людства дуже важко. Технічний прогрес і зростання рівня освіти є могутніми чинниками, які руйнують релігію. Не випадково релігійний фундаменталізм охоплює країни з досить низьким р1внем розвитку економіки й освіти. І хоча православна чи, скажімо, католицька держава виглядала б вельми пристойно, але вона просто нереальна. Однак точка дотику майбутнього й релігії є. У людини є біологічна потреба вірити. Бог, зафіксований в ідеях, книжках, так само реальний, як гени в нашому геномі. І суспільству, яке прагне зрілості, не варто відмовлятися від релігії, боротися з нею. Адже головні світові релігії проповідують моральні, поведінкові цінності високого гатунку. Регулююча функція цих цінностей особливо необхідна незрілому капіталістичному суспільству. От тому нам так важко тепер: відповідальність перед суспільство

колективом зруйнована, а відповідальність перед Богом ще не виникла, бо віри справжньої немає. За цих умов пропаганда беззастережного пріоритету особистості над суспільством і державою дуже небезпечна. Та за відсутності сталої системи моральних цінностей, які грунтуються на Заповідях, нестримне прагнення до верховенства особистості може призвести до побудови дикого суспільства індивідуалів, конкуруючих у досягненні примітивних цілей влади та багатства".

Питання про майбутнє релігії - це й питання про п нові прояви, про її нові обличчя (згадаймо нову релігійну свідомість) в майбутньому суспільстві, про приклад в пошуку відповіді на питання, що означає бути людиною.