24. Естетична оцінка ландшафту. Ландшафтно-рекреаційний потенціал і ландшафтно-рекреаційне зонування території.
Ландшафт, як природне оточення рекреаційно-туристичної діяльності, формує рівень сприятливості для відпочинку й естетичності відчуттів, які його супроводжують. Перевагу отримують ті країни та окремі регіони, які володіють ландшафтною мозаїчністю і поєднанням на обмежених територіях прибережних, гірських, лісових та інших природних комплексів у різних комбінаціях. Ландшафти, що стають об’єктами споглядання, належать до унікальних природних утворень, де наперший план виходить один із його складників. Це можуть бути каньйони, унікальні лісові масиви, карсти,
водоспади, провалля, кратери вулканів, гори, окремі скелі чи вершини, коралові споруди тощо. Винятковість такого природного об’єкту в поєднанні з розумною рекламою здатна перетворити один такийландшафт на головну туристичну принаду цілої країни. Прикладами можуть бути каньйон річки Колорадо у США, Великий Бар’єрний риф поблизу Австралії, водоспад Вікторія на річці Замбезі у Південній Африці.
До рекреаційних ландшафтів належать природні та природно-антропогенні геосистеми, що за своїми морфологічними та морфометричними параметрами здатні задовольняти потреби людини у відновленні психофізичної енергії, втраченої у результаті життєдіяльності, у межах яких різні елементи природи взаємозв’язані між собою потоками речовини й енергії та складають одне ціле. При цьому необхідно виділяти ландшафти придатні, потенційно придатні для рекреаційного використання і такі, що на даному етапі соціально-економічного розвитку не мають рекреаційного значення, тобто непридатні. До останніх належать нерекультивовані та економічно активні природно-антропогенні комплекси: забудова, рілля, землі дорожньої мережі тощо.
Ландшафт використовується для лікувально-оздоровчого відпочинку, спортивного туризму,гірськолижного катання, спелеотуризму та альпінізму.
Для лікувально-оздоровчого відпочинку найбільш сприятливим єкрупно-горбистий і грядовой рельєф і пересічна місцевість (несеестетичну навантаження). При цьому схили повинні бути стійкими інеподвержени ерозії.
Для гірського туризму та альпінізму необхідний гірський рельєф: скелі, льодовики,сніжники. Висота місцевості не повинна перевищувати 3000-3500м. Маршрути зазвичайпроходять на різних висотних рівнях з різними формами рельєфу. Привиборі та складанні маршруту необхідно враховувати фізичні тапсихологічні особливості учасників.
2. Пішохідний туризм. Категорійні походи проводяться в рівнинній, передгірській і гірській місцевостях, практично на всій території. Складність маршруту залежить від висоти місцевості, крутизни схилів, його протяжності і наявності перешкод на трасі. Перешкодами, що найбільш часто зустрічаються, є болота, яри, великі лісові масиви, чагарникові зарослі, мікрокліматичні особливості територій (особливо гірських).
Гірський
туризм і альпінізм.
Гірський туризм розвивається в районах
з коливаннями висот від 1000 до 3500м.
Відповідно розрізняють низькогірські,
середньогірські і високогірські маршрути
гірського туризму. Підйоми достатньо
зручні в умовах низькогір’я і
середньогір’я. Місцями при підйомах
зустрічаються зсуви. Дрібні зсуви дуже
зручні для спуску, але небезпечні для
підйому. По зсуву середнього розміру
рухатися дуже зручно, але небезпечні
повороти.
Великі зсуви зручні для підйому, але складні для спуску із-за можливості розвитку каменепадів.
Сильно ускладнюють рух в гірській місцевості скалисті форми рельєфу (плити, ребра, тріщини і ін.). Скалисті поверхні найбільш складні для підйому. Скали ділять на 4 ступені складності проходження:
прості — сильно розчленований (розбитий) скальний рельєф з численними зачіпками і виступами;
середньої складності — зруйновані, але круті скали;
складні — природних зачіпок і виступів дуже мало і розташовані вони далеко один від одного;
дуже складні — круті, майже прямовисні гладкі схили.
(Достатньо привабливі для скалелазання уральські і сибірські стовпи — скелі химерної (причудливої) форми, що сформувалися в результаті вивітрювання гірських порід різного віку і складу).
Спелеотуризм. Основним об'єктом спелеотуризму є печери. Розвиток печер пов'язаний з карстовими явищами. Печера — порожнина в поверхневих товщах земної кори різної форми і розмірів, яка з»єднюється з поверхнею одним або декількома отворами яка утворюється, головним чином, в районах карсту шляхом вилуговування і розмиву легкорозчинних порід — вапняків, доломіту, гіпсу і ін.
Окрім карстових, розрізняють печери абразійні, ерозійні, дефляційні, денудаційні, суфозійні і ін. Печери можуть бути надземними і підземними. Печера, яка горизонтально тягнеться, з виходом на поверхню може бути використана як екскурсійний об'єкт. Найбільш відомими печерами, доступними для екскурсантів є Кришталева (Кривченські печери на Тернопільщині), Вертеба (Тернопільщина Чортківський р), Оптимістична (Тернопільщина), Млинки (Тернопільщина), Озерна (Тернопільщина), Попелюшка(Чернівецька). Для спортивних цілей використовуються важкодоступні печери, для подолання яких потрібні спеціальні пристосування.