1.5. Інформаційна відкритість влади: стан, проблеми та перспективи

З цього випливає проблема демократизації української політичної системи, важливим аспектом якої є інформаційна відкритість влади. Рівень відкритості влади є критерієм демократичності державної влади. Термін “інформаційна відкритість“ означає:

а) свободу доступу до інформаційних ресурсів держави на наявність ефективних процедур її забезпечення;

б) наявність механізмів обов’язкового інформування громадян про свою діяльність.

Міра відкритості влади обумовлена чинним політичним ладом. За тоталітаризму та авторитаризму громадяни одержують від держави не інформацію, а пропаганду; держава культивує секретність. Особливе значення інформаційна відкритість має за умов переходу від тоталітаризму до демократії. Ефективність інформування суспільства про дії влади визначаються такими вимогами до інформації: актуальність, достовірність, достатність, доступність, якісність. До принципів інформаційної відкритості влади відносять:

1. максимальне оприлюднення;

2. обов’язковість опублікування;

3. стимулювання відритого уряду;

4. обмеження сфери винятків і їх вмотивованість;

5. чітка процедура отримання доступу;

6. принцип безкоштовного надання інформації громадянам.

У демократичних країнах до найефективніших механізмів захисту права громадян отримувати доступ до державної інформації − це право звернення до суду в разі необґрунтованої відмови в наданні інформації. Громадяни навіть не зобов’язані обґрунтовувати свою правоту, такий обов’язок покладено на державні органи. До основних причин обмеження доступу громадян до інформації в західних країнах належать: обмеження в інтересах національної безпеки, з метою захисту економічних інтересів держави, дотримання правопорядку, захисту міжнародних відносин.

В Україні поки що не існує закону, який би гарантував інформаційну відкритість держави. Є лише проекти законів. Наприклад, «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України». Проект визначає перелік органів влади, які підпадають під дію закону, формулює поняття “інформаційна відкритість“, що полягає «у створенні для громадян та юридичних осіб України можливості вільно отримувати інформацію про ці органи та їхніх посадових осіб в обсягах та порядку, встановлених законом». Відкритість має забезпечуватися шляхом опублікування інформації, повідомлення по радіо та телебаченню, видання спеціальних бюлетенів, надання платних довідок.

Дослідники мають ряд зауважень до цього законопроекту. Наприклад, не витримує критики положення про “платну основу“ надання довідок, оскільки держава і так існує на кошти громадян; викликає сумніви стаття про те, що «не підлягають оприлюдненню відомості, які можуть зашкодити безпеці особи, держави, суспільства», оскільки до цих відомостей може потрапити будь-яка інформація (розклад робочого дня, кількість працівників і т.д.) Дія закону має поширюватися лише на вищі органи влади, але до переліку органів, які мають оприлюднювати інформацію про свою діяльність, не входять місцеві органи влади. Також викликає заперечення стаття про “обмеження щодо відомостей, які не можуть бути оприлюднені“. Список таких відомостей є недоцільним, бо ця сфера чітко визначена Законом “Про державну таємницю“ та “Переліком відомостей, що становлять державну таємницю“. Демократична держава не повинна діяти за принципом максимального засекречення, у тому числі, засекречення “про всяк випадок“. Цей законопроект порушує ст. 10 “Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод“, не врегульовує баланс між потребою держави засекречувати інформацію про свою діяльність та інтересом суспільства до інформації про державні органи.