Висновки

Аналіз теоретичних і практичних проблем державного управління в сфері інформаційних відносин переконує, що необхідна така організація виконавчої влади, яка б забезпечила істотне підвищення результативності державного управління, тому що нинішній його стан не задовольняє потреб динамічного розвитку громадянського суспільства, формування демократичної, соціальної, правової держави.

Інформація, інформаційні відносини, інформаційне суспільство – ці поняття ввійшли в сучасне життя і є важливими елементами інформаційного права.

Беручи до уваги різноманітні визначення поняття інформація, ми зупиняємося на тому, яке містить Закон України „Про інформацію”, за яким інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві. Існує багато видів інформації: статистична, масова, офіціальна, документована, правова, довідково-енциклопедична, соціологічна.

Цінність інформації – у задоволенні потреб споживача. Тому інформація – основна складова інформаційної діяльності, яка визначається як сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб. Основними видами інформаційної діяльності є одержання, використання, розповсюдження, збереження інформації.

За умов розвитку ринкових відносин в Україні на певних підставах визнається право власності на інформацію громадян, організацій і держави.

Основними принципами інформаційних відносин є відкритість, доступність, об’єктивність, достовірність, повнота і точність, законність одержання, використання та розповсюдження інформації.

Статус суб’єктів інформаційних відносин закріплюється державою. Вони мають не тільки значні права, але і обов’язки. Важливим засобом проведення державної політики у сфері інформаційних відносин є законодавство. В Україні законодавча діяльність в інформаційній сфері умовно поділяється на два етапи. У першій половині 90-х років, коли роль законодавства в інформаційній сфері недооцінювалася, були прийняті: Закон України “Про інформацію”, Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, Закон України “Про телебачення та радіомовлення”.

Базою для подальшого розвитку законодавства в інформаційній сфері стала Конституція України, в якій було закріплено принцип свободи інформації, право на інформацію, визначено конкретні джерела інформації.

Державі належить провідна роль в управлінні інформаційними відносинами. Зміст її діяльності у цій сфері досить обширний і знаходить вираз у різноманітних методах, які поділяються на правові і неправові, економічні і позаекономічні.

Управлінням інформаційними відносинами в Україні займається ціла система державних органів: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство інформації, Державний комітет інформаційної політики з телебачення і радіомовлення, парламентський Комітет з питань свободи слова, Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення, Рада з питань інформаційної політики при Президенті України.

Законодавчий процес у сфері регулювання інформаційних відносин продовжувався у другій половині 90-х років. Були прийняті: Закон України “Про національну програму інформатизації”, Закон України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”, Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” та інші. Вони потребують подальшого вдосконалення. Залишаються не вирішеними проблеми:

• кодифікація законодавства у сфері інформаційних відносин;

• охорона прав організацій телерадіомовлення;

• забезпечення умов розвитку і захист усіх форм власності на інформацію та інформаційні ресурси;

• правове нормування застосування Інтернет-технологій;

• гармонізація вітчизняного інформаційного законодавства з міжнародним інформаційним правом.

Для вирішення цих проблем може стати в нагоді зарубіжний досвід. Кожна з розвинутих країн має програму формування інформаційного суспільства, впроваджує програмне забезпечення вільного використання, збільшує частку інформаційного сектору у створенні валового внутрішнього продукту.

Велике значення має використання наукових підходів до реформування відповідних інститутів державного управління – фундаментальних теоретично-методологічних досліджень управлінської проблематики, а в межах юридичних наук – її адміністративно-правових і організаційно-правових аспектів.

Необхідною умовою ефективності вирішення проблем державного управління в сфері інформаційних відносин є існування розвиненого адміністративного законодавства. Сьогодні його стан характеризується залишковими явищами колишньої адміністративно-командної системи, не відповідає сучасним потребам і вимогам.

Інформаційна сфера охоплює цілий комплекс юридичних, економічних, технологічних проблем.

Визначимо наші перспективи щодо інформаційності. Вітчизняна суспільно-політична практика останніх років вселяє надію на те, що українське суспільство здатне не тільки відтворювати, а й поступово змінювати свою систему. Зокрема, спостерігається зниження впливовості лівизни (в її більшовицькому варіанті), зростання громадської свідомості. Такі зміни навряд чи були б можливі без ЗМІ. Їх націленість на прогресивні варіанти безумовно знаходить відгук у громадськості. Отже, готовність українського суспільства до реформування очевидна. Відтак є підстави стверджувати, що в цьому аспекті Україна може сподіватися на інформаційну перспективу.

Наступною ознакою інформаційності суспільства стосовно медіуму визначається наявність домінанти критичного мислення: “критичне сприйняття проблеми сприяє її розв’язанню”. Однак мусимо констатувати, що впливових опонуючих владі ЗМІ в нас немає через відсутність згуртованої опозиційної сили. Ряд партійних видань навряд чи можна назвати виразником дієвої позиції. Їх аудиторія звужена до обмеженого ідеологічного сегмента.

Носіями опонуючої функції виступають декілька Інтернет-видань, недосяжних для цензури. На їх вебсайтах справді домінує критичне мислення. Однак через недоступність мережі Інтернет широкому загалу вважати їх впливовими не доводиться. То того ж владний тиск на публічну критику – вразливе місце нашої системи.

Ще однією умовою утвердження інформаційності суспільства є діалогічний спосіб вирішення конфліктних ситуацій. Адже інформаційне суспільство передбачає наявність: а) діалогічної організації мислення; б) комунікативних груп, які формують таке мислення; в) комунікативної самодостатності аудиторії. Іншими словами, інформаційність вимагає поглиблення діалогічності журналістики, підвищення її професійних стандартів та рівня об’єктивності. У цьому аспекті сьогоднішня медійна ситуація в Україні не відповідає таким вимогам. Діалогічні формати не в пошані серед політичної еліти.

Однак передумови для утвердження України інформаційної існують. Рано чи пізно техногенна прогалина інформаційності буде подолана або завдяки розвитку внутрішнього виробничого потенціалу, або ж шляхом насичення ззовні.

Водночас можна констатувати: в Україні створено демократичне законодавство стосовно інформаційної сфери. Треба віддати належне законотворцям, котрі на початку та в середині 90-х років минулого століття, творячи інформаційне право молодої держави, і гадки не мали, що їхні закони не виконуватимуться, а норми цих законів використовуватимуться частково або повністю в протилежному до демократії напрямі.

На сучасному етапі розвитку Української держави найбільш складною залишається проблема удосконалення законодавства в інформаційній сфері, а також реалізація уже прийнятих законів. Важливим є визначення стратегічного курсу на формування єдиної цілісної системи інформаційного законодавства, яке має гарантувати права і свободи громадян, їх вільний доступ до інформації, відсутність цензури, дотримання законності та стану інформаційної безпеки.

Нині уявлення про можливий розвиток законодавчої системи в інформаційній сфері повинні базуватися на ґрунтовному вивченні інформаційних відносин на всіх етапах існування людства, практики нормативного врегулювання цих відносин у інших країнах. Цьому сприяє вивчення дисципліни “Інформаційне право” у вузах України.