2. Законодавство України про інформацію та інформаційні відносини

За останні роки місце і роль держави в регулюванні процесів розвитку сфери інформатизації суспільства докорінно змінилася. Раніше завдання держави полягали у забезпеченні державних управлінських структур лініями зв’язку, комп’ютерами, інформацією, а нині – у формуванні національної інформаційної інфраструктури та інформаційних ресурсів, які можуть використовуватися всіма суб’єктами суспільства.

Важливим засобом проведення державної політики в сфері інформаційних відносин є законодавство.

Розвитку та вдосконаленню законодавства, що регулює багатогранні відносини у цій сфері, в сучасних умовах приділяється значна увага.

У першій половині 90-х років державні органи і політичні сили України припустилися недооцінки ролі законодавства в забезпеченні демократичного розвитку інформаційної системи, зокрема, телерадіомовлення. Діяльність ЗМІ та державних органів у інформаційній сфері залишилася поза увагою авторів проекту Конституції України. Лише в останній момент було внесено положення про Національну Раду України з питань телебачення і радіомовлення.

У другій половині 90-х років законодавча діяльність Верховної ради України щодо сфери інформації помітно активізувалася. Фактор законотворчої діяльності державних органів посприяв якості законів, які регулюють діяльність у сфері інформаційних відносин, поліпшенню правової культури керівників періодичних видань, телерадіокомпаній, широких журналістських кіл.

Складність проблеми законодавчого регулювання процесів розвитку інформаційної сфери полягає у тому, що вони охоплюють цілий комплекс не лише юридичних, а й економічних і технологічних проблем ²⁰.

Існує різноманітне законодавство в сфері інформації , її використання, обміну та захисту.

Національне законодавство про інформацію та інформатизацію складається з трьох блоків нормативно-правових актів:

- закони та інші нормативні акти про загальну інформаційну політику;

- акти, присвячені юридичним режимам збору та використання інформації;

- акти, що регулюють окремі елементи інформаційної діяльності ²¹.

Законодавство України про інформацію складає Конституція України, Закон про інформацію, законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і методи інформації, міжнародні договори і угоди, ратифіковані Україною, принципи і норми міжнародного права (ст. 4 Закону України “Про інформацію”).

Вчені виділяють ряд основоположних принципових положень інформаційного законодавства:

1. Основний об’єкт регулювання – суспільні інформаційні відносини;

2. Основний метод правового регулювання – системне комплексне застосування методів

конституційного, цивільного, адміністративного, трудового і кримінального права ²².

Отже, сучасне інформаційне законодавство України має характер змішаної системи права за умови збереження галузевого підходу.

Конституція України в розділі про права і свободи людини і громадянина фіксує право вільного збирання, зберігання , використання і поширення інформації усно і письмово або в інший спосіб – на свій вибір, якщо це не підриває репутації або прав інших осіб, не сприяє розголошенню інформації, одержаної конфіденційно (ст. 34).

Отже, свобода інформації є фундаментальним конституційним принципом.

У зв’язку з тим, що основні права і свободи людини і громадянина чітко не розмежовані в Конституції України, провідні представники національного конституційного права відносять право на інформацію до політичних прав. Н.Кушакова вважає, що логічно і природно віднести право людини на інформацію до особистих прав, бо за визначенням Європейського Суду з прав людини – це право може реалізувати кожен, незалежно від сфери інтересів ²³.

Реалізація культурних, соціальних та економічних прав теж неможлива без вільного поширення інформації, що підтверджується Декларацією свободи висловлювань та інформації, прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи у 1982 році ²⁴.

Свобода інформації тісно пов’язана з реалізацією принципу гласності та реалізації інших демократичних свобод громадян – свобода совісті, друку, слова.

У Конституції визначені деякі конкретні джерела інформації, гарантовані державою. Так, у ст. 40 передбачено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

У ст. 50 закріплено право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на їх поширення. Така інформація не може бути ніким засекречена.

Конституція встановлює механізми, які забезпечують захист громадян від переслідувань за дії, пов’язані з відсутністю необхідної правової інформації. У ст. 57 вказується, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є недійсним.

Порядок із проголошенням права на доступ до інформації і гарантіями можливості доступу до інформації у Конституції сформульовані деякі обмеження щодо поширення і використання інформації. Інформаційні права і свободи обмежуються, якщо вони використовуються з метою: насильницької зміни конституційного устрою, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, пропаганди війни і насильства, порушення таємниці листування, телефонних переговорів, телеграфних та інших повідомлень.

Згідно з Конституцією право на інформацію знаходиться під захистом загального права на свободу та особисту недоторканість. Обмін інформацією, здійснюваний за допомогою засобів зв’язку, має і спеціальну конституційну гарантію у вигляді таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31). Ця норма поширюється на електронну пошту, кореспонденцію надіслану факсом, тощо. Конституційний обов’язок зберігати зазначену таємницю мають виконувати як державні установи зв’язку, так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють у сфері інформаційної комунікації. Порушення цих прав є винятковим згідно процедури, закріпленої у Кримінально-процесуальному кодексі України (ст. 141, 185, 187 та ін.).

У Конституції України (ст. 32) зазначається, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Разом з тим кожний громадянин має право ознайомлюватися в органах державної, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе. Кожному гарантується судовий права спростувати недостовірну інформацію, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

Крім Конституції України відносини в інформаційній сфері регулює цілий блок законів. Серед них Закон України “Про інформацію”, який був опублікований 13 листопада 1992 р. Він закріплює право громадян на інформацію і встановлює правову основу інформаційної діяльності. Цей закон складається з шести розділів і 54 статей.

У цьому актуальному документі вперше були дані законодавчі визначення основних понять у сфері інформації, яких не було в аналогічних законах інших країн. Так була створена законодавча основа для широкого розвитку різноманітних засобів і видів інформаційної діяльності.

Новим моментом стало визнання права на інформаційне підприємництво, діяльність науково-дослідних інформаційних організацій, що створило широкі можливості для розвитку альтернативних державним інформаційних організацій, зокрема альтернативних засобів масової інформації.

Закон проголошує основні принципи інформаційних відносин. Гарантією цих принципів проголошується державна інформаційна політика.

Державну політику в сфері інформації розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції.

Закон України “Про інформацію” визначає головні напрямки і способи державної інформаційної політики:

- забезпечення доступу громадян до інформації;

- створення національних систем і сіток інформації;

- зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

- забезпечення ефективного використання інформації;

- сприяння постійному оновленню, збагаченню і збереженню національних інформаційних ресурсів;

- створення загальної системи охорони інформації;

- сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України (ст. 6).

Цим же законом (ст. 10) держава гарантує право на інформацію і його забезпечення:

1. Органи державної влади , органи місцевого та регіонального самоврядування зобов’язані інформувати про свою діяльність і прийняті рішення.

2. Державні органи включають спеціальні інформаційні служби, або системи, які забезпечують доступ до інформації.

3. Суб’єкти інформаційних відносин мають вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних та музейних фондів.

4. Держава здійснює контроль за дотриманням законодавства про інформацію.

5. Держава встановлює відповідальність за порушення законодавства про інформацію.

Новим у Законі є трактування поняття інформаційного суверенітету, його гарантії.

Закон “Про інформацію” був певним кроком на шляху забезпечення свободи інформації, подолання державної монополії на формування і розповсюдження інформації, обмеження державного контролю за її поширенням.

Та Закон “Про інформацію” 1992 р. не вирішив усіх проблем. А.Письменицький вважав необхідним встановлення необхідних, з точки зору державних інтересів, меж інформації, вичерпного переліку свідчень, які не підлягають розголошенню, встановлення реальної системи відповідальності за порушення інформаційного законодавства, створення надійних гарантій невикористання засобів масової інформації на шкоду інтересам громадян і їх об’єднань, недопущення їх надмірної комерціалізації і монополізації ²⁵.

Важливою сферою інформаційного законодавства є законодавство, яке регулює правовідносини у сфері засобів масової інформації. Першим у цій сфері був Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу)” 1992 р., а наступним – Закон “Про телебачення і радіомовлення” 1993 р.

Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу)” базувався на досягненнях Закону СРСР “Про пресу та інші засоби масової інформації” (1990 р.): відміна цензури, реєстраційний порядок замість дозвільного, можливість створення засобів масової інформації окремими громадянами, перенесення спорів про установу до гласного судового процесу. Вони були розвинені і доповнені.

Закон включає загальні положення, в яких обґрунтовується свобода діяльності ЗМІ як право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати і поширювати будь-яку інформацію за допомогою ЗМІ.

Держава гарантує економічну самостійність і забезпечує економічну підтримку діяльності преси, попереджає зловживання монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції (ст. 2). У ст. 3 Закону перелічуються підстави недопущення зловживання свободою ЗМІ.

У розділі про організацію діяльності друкованих засобів масової інформації визначається її зміст, суб’єкти (ст. 7), порядок реєстрації (ст. 11 – 17), а також права і обов’язки редактора і журналіста (ст. 23 – 27).

Розділ третій присвячений питанням відносин між редакціями засобів масової інформації і громадянами, організаціями, а четвертий – міжнародної діяльності друкованих засобів масової інформації, поширення в Україні закордонних засобів масової інформації та створення їх представництв.

У розділі п’ятому чітко розписані основні види порушень свободи діяльності ЗМІ та форми відповідальності за них. У той же час у ст. 45 перераховані умови звільнення від відповідальності за порушення свободи діяльності преси. Ця стаття мала захищати права редакторів і журналістів.

Закон України “Про телебачення і радіомовлення” (1993 р.) спрямований на урегулювання діяльності телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні і організаційні умови їх функціонування.

Закон складається із восьми розділів: загальні положення; утворення телерадіоорганізацій та ліцензування їх діяльності; організація телерадіомовлення, права і обов’язки телерадіоорганізацій та їх працівників; права телеглядачів та радіослухачів; фінансування і матеріально-технічна база телерадіоорганізацій; відповідальність за порушення законодавства; міжнародне співробітництво в сфері телебачення і радіомовлення.

Закон формулює основні технічні питання в даній сфері (ст. 1), основні принципи діяльності телерадіоорганізацій (ст. 2), визначається сфера дії закону (ст. 3).

У Законі визначається статус Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та її функції (ст. 5), а також структура національного телебачення і радіомовлення (ст. 11 – 12).

На відміну від попередніх законодавчих актів у новому законі передбачені деякі антимонопольні заходи у сфері засобів масової інформації (ст. 7) та захист інтересів національного телевиробництва (ст. 8).

Досягненням закону є визначення термінів ліцензій (ст. 14 – 18), а також статті, присвячені питанням використання телебачення і радіо у передвиборних кампаніях (ст. 28), які з’явилися вперше.

Вперше також визначені заборони та обмеження на рекламу по телебаченню та на радіо. Але ці заборони не були підкріплені в статтях цивільного, адміністративного, кримінального законодавства так, як і відповідальність про порушення законодавства про телебачення і радіомовлення в цілому.

Серед законодавчих актів, що стосуються інформаційних процесів і засобів масової інформації України, особливе місце зайняв Закон України “Про державну таємницю” (1994 р.), який ніби-то завершив перший цикл законів про пресу, інформацію, телебачення і радіомовлення.

У Законі визначається поняття державної таємниці як виду інформації, що стосується оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення відомостей що можуть нанести шкоду життєво важливим інтересам України (ст. 1).

Закон про державну таємницю визначає сфери інформації, які можуть чи не можуть бути віднесеними до державної таємниці (ст. 6), та коло службових осіб, які несуть відповідальність за втаємничення інформації(ст. 3, 8, 9).

Значним досягненням Закону є урегулювання питання про терміни втаємничення інформації. За громадянами залишається право звернення до суду у випадку необґрунтованого втаємничення інформації (ст. 14 – 15).

Роль цензури щодо ЗМІ виконує Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації.

Закон містить розділ присвячений відповідальності за його порушення, але не визначає санкції за них.

Зроблено спробу поєднати Інтернет з державною безпекою. Так з’явилися укази Президента “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”, “Про деякі заходи по захисту інтересів держави в інформаційній сфері”, “Про заходи щодо захисту інформаційних ресурсів держави. В.Прусенко вважає, що таким чином робиться спроба узаконити максимальний державний контроль над вільним інформаційним обміном у мережі Інтернет – найбільш універсальним сучасним засобом реалізації права на інформацію ²⁶.

Задля забезпечення захисту інтелектуальної власності на рівні розвинутих країн і для створення дійового механізму боротьби з піратством в Україні був прийнятий Закон України “Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування” від 17 січня 2002 р. У Законі можна виділити наступні ключові положення:

• ліцензування виробництва, експорту, імпорту основних вузлів обладнання, сировини для виробництва дисків (це сприятиме здійсненню державного контролю за даним видом діяльності);

• ідентифікація дисків за допомогою нанесення на кожний виготовлений диск із записом інформації – спеціального ідентифікаційного коду;

• перевірка права на об’єкти авторського права та/або суміжні права, зокрема виробництво дисків, які містять зазначені об’єкти, має здійснюватись лише за наявності дозволу у осіб, яким належить авторське право чи суміжні права;

• проведення позапланових (раптових) перевірок без попереднього повідомлення суб’єкта господарювання. У разі порушення вимог суб’єкт господарювання притягується до кримінальної відповідальності, на нього накладаються фінансові санкції, застосовуються спеціальні заходи.

Отже, сьогодні в Україні існує близько сотні законодавчих та нормативно-правових актів, які орієнтовані на розвиток інформаційних процесів, захист національного інформаційного простору, прискорення та безпечність інтеграційних процесів у світовому інформаційному просторі.

Крім розглянутих вище найбільш вагомими є закони: “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про авторське право і суміжні права”, “Про захист інформації в автоматизованих системах”, “Про національну програму інформатизації” та ін. Вони є дуже важливими і необхідними для нормального розвитку інформаційного ринку України.

Отже, не варто принижувати досягнення законодавців початку 90-х років. Вони виконали надзвичайно важливу роботу: зруйнували жорсткий інформаційний вакуум тоталітарного суспільства; законодавчо затвердили визнані міжнародною спільнотою базові принципи інформаційної діяльності; створили структуровану систему національного інформаційного законодавства. Але зараз цього вже замало ²⁷.