2.2 Зовнішньополітична доктрина м.Тетчер на посту прем’єр-міністра

Протягом XX століття лейбористи й консерватори постійно змінювали одне одного при владі в Британії, і лідер партії-переможниці автоматично ставав прем'єр-міністром, тож Тетчер просто мусила рано чи пізно очолити "уряд Її Величності". І це сталося 4 травня 1979 року, після того як консерватори взяли реванш над лейбористами на чергових парламентських виборах, вони отримали підтримку 43,9% виборців – 339 мандатів із 635.

Уперше в історії Європи на чолі уряду стала жінка, а в Британії розпочалася епоха Тетчер, яка тривала 11 років 6 місяців і 19 днів. Журналіст Герберт Сміт усвідомив історичне значення обрання Тетчер лідером партії: "Це рішення, можливо, найрадикальніший поворот консервативної партії, який вона робила будь-коли за свою багатовікову історію. І принесе цей поворот їй або тріумф, або загибель". ²⁰

Тетчер прийняла Британію далеко не в "найліпшому стані". За три десятиріччя – з 1945 по 1975 рік – частка колишньої "майстерні світу" в світовому промисловому виробництві зменшилася рівно вдвічі: з 10 до 5 %. Її обійшли і переможена у Другій світовій війні Західна Німеччина, і Франція. Британська економіка ставала все дедалі відставати порівняно з іншими країнами, що стрімко розвивалися, якість британських товарів не підвищувалася і вони ставали неконкурентоспроможними на світовому ринку.²¹

Взимку 1981/82 року популярність Тетчер, в країні впала аж до низької позначки — лише 24% опитаних віддавали перевагу їй і її партії. І хоча Тетчер вдалося знизити інфляцію до 12%, але економічне становище країни було критичним, число безробітних перевищувало 3 млн., а вартість фунта стерлінгів протягом останніх місяців впала, майже у два рази.²² У країні почали казати про провали економічної політики Тетчер і її можливу відставку. Раптом все змінилося, і порятунок прийшов з того боку, із якого ніхто не очікував.

2 квітня 1982 року Британію вразила дивовижна новина. Аргентина висадила свої війська на Фолклендські (Мальвінські) острова. Мала кількість англійців знала, що то за острова, де вони перебувають, але засоби масової інформації відразу повідомили британцям, що це англійські острови Фіджі і що повинна бути нечувана нахабність — захопити британські території. Такого ще не бувало за пам'яті англійців.

2 квітня 1982 року Аргентина висадила свої війська на Фолклендські (Мальвінські) острова. Дві з половиною тисячі аргентинських солдатів увійшли до столиці островів Порт – Стенлі і встановили там свій прапор. Британський уряд відразу ж заявив про невизнання цього акта з тієї причини, що Фолклендські острова належать Великобританії. Дипломатичні відносини з Аргентиною були розірвані.

Організація Об'єднаних Націй своїм рішенням визнавала колоніальний статус цих островів і закликала шляхом переговорів змінити його. Переговори відбувалися і консервативний уряд будував плани передачі суверенітету над островами Аргентині за умови їхнього наступної здачі в оренду Британії. Проте сама Тетчер виступала категорично проти передачі островів Аргентині, хоча вона була прибічницею повного припинення переговорів.

Першими каральними заходами уряду Тетчер по відношенню до Аргентини – скорочення експортних кредитів та імпорту заморожування Аргентинських активів в Англії, яких становило близько 1,4 млрд. доларів.

Ще за місяць до висадки на островах аргентинських військ британський посол в Буенос-Айресі попереджав уряд Англії про можливі акції там, по щодо Фолклендів. Але на це повідомлення з Лондона не було жодної реакції. Кабінет міністрів і комітет оборони Британії до кінця березня 1982 року навіть не виносили до обговорення фолклендське питання.

Звісно, Тетчер не могла недооцінювати наміри Буенос-Айреса. Ряд політиків, зокрема британських, стверджує, конфлікт на Мальвінах був свідомо спровокований Англією за підтримки США, які нібито обіцяли Аргентині підтримку в разі висадки на острова.²³ Інакше, чому ця акція Буенос-Айреса не була вчасно зупинена?

Коли Тетчер скликала засідання кабінету, вона була налаштована дуже рішуче. «Джентльмени, ми повинні воювати», – сказала прем'єр- миністр.²⁴ Кожен із членів кабінету мав сказати, чи згоден він з таким рішенням. Ніхто не заперечив, отже, відповідальність за початок бойових дій лягла не особисто на Тетчер, але на весь кабінет міністрів. Разом з тим, коли англійські публіцисти називають цю війну «тетччерівською», на це важко щось заперечити. Рішення було прийнято авторитарно, під тиском прем'єр-міністра. Наказ про підготовку ескадри і про її відплиття було ухвалено парламентом постфактум.

Одна британська флотилія, яка була на навчаннях у Гібралтарі, отримала наказ взяти курс на Фолкленди, хоча, за свідченням командира флотилії, тоді на борту не було навіть карти островів. З Портсмута під звуки оркестрів відправили авіаносців «Інвінсібл» і «Гермес». У Атлантиці до них приєдналися два десятка міноносців, фрегатів і кораблів підтримки, утворивши найбільшу з часів Другої світової війни армаду. Попереду неї у напрямку до островів йшли чотири атомні торпедні підводні човни.

Тетчер відразу ж утворила і очолила військовий кабінет, до якого увійшли деякі міністри та військові. Англія оголосила встановити навколо Фолклендських островів 200-мильну заборонену зону. 25 квітня 1982 р. англійська ескадра наблизилась до острову Південної Георгії та висадила у ньому свій десант.

2 травня 1982 р. другий за величиною аргентинський корабель «Белграно», перебуваючи поза 200-мильної зони навколо Фолклендів, оголошеної Англією забороненою для Аргентинських судів, було торпедовано англійським атомним підводним човном «Конвеєр». Загинуло 368 чоловік.²⁵

Ця подія вразила світ. Крейсер не виявляв безпосередньої загрози британському флоту, оскільки він навіть не вирушав у бік Фолклендів. Затоплення «Белграно» загострило британо-аргентинский конфлікт. Два дні потому ракета «Эгзосе» французького виробництва, випущена винищувачем- бомбардувальником «Супер-Этандар» влучила в англійський військовий корабель «Шеффілд». Команда з 270 чоловік втратила 22 з них.

Доти, як було потоплено «Белграно», більшість європейських держав підтримувало Англію – вони скоротили торговельні зв'язки з Аргентиною і наклали жорсткі економічних санкцій щодо Буенос-Айреса. Після цієї події окремі уряді почала вагатися. Ірландія виступила за посередництво ООН у врегулюванні конфлікту. Аби зберегти підтримку міжнародної спільноти Лондон погодився бути посередником ООН. Генеральний секретар ООН Хав'єр Перес де Куельяр протягом трьох тижнів намагався знайти дипломатичні вирішення конфлікту, та жодна зі сторін не йшла на поступки.

Тетчер віддала наказ про тотальне вторгнення. 21 травня 1982 р. після інтенсивного артилерійського обстрілу з моря, та бомбардування аргентинських позицій з повітря на Фолклендські острова було висаджено загони англійських десантників.

Військові дії були завершені 15 червня. Коли на Порт-Стенлі було викинуто білий прапор капітуляції, Тетчер вийшла на Даунінг-стріт. «Сьогодні Британія – знову Великобританія. Це велике виправдання всього того, що нами зроблено».²⁶

Успіхи Тетчер в зовнішній політиці значно зміцнили її авторитет у країні. Ці два з половиною місяця повністю змінили її політичне становище, з опозицією Консервативної партії було скінчено.

Популярність Маргарет Тетчер росла. Якщо взимку 1981 – 1982 років перевагу Тетчер віддавали, відповідно до опитувань, 24% опитаних, то в червні 1982 року новий уряд Тетчер підтримувало 45,5%.²⁷

Англія висловила готовність обговорювати питання про суверенітет. Інша справа, що Лондон насправді не збирався відмовлятися від володіння островами. Англія багато років саботувала резолюцію ООН 1965 року про деколонізації Мальвінських островів. Ще до Роуленда їх відвідала британська делегація на чолі з лордом Шелтоном для проведення обстеження економічного складання островів. Доповідь за результатами обстеження містла ряд цікавих висновків. Висловлювався сприятливий прогноз щодо нафтовидобутку на шельфі. Але головне багатство островів – це криль, річний вилов якого дорівнював за вмістом протеїну всьому світовому вилову риби. Пропонувався конкретний план переробки водоростей в хімікати, які могли б принести Англії значну валютну виручку.

Острови набували великого значення в зв'язку з розроблюваними в Вашингтоні та Лондоні планами створення в Південній Атлантиці нового військового блоку (свого роду філії НАТО) за участю Чилі, Аргентини, ПАР. Незалежно від долі цього проекту острова представляли безсумнівну стратегічну цінність для контролю над Південною Атлантикою. Згадані вище чинники, особливо останній, і визначили лінію поведінки Лондона надалі.

Незабаром після повернення після Фолклендських островів під британську корону припинив існування військовий режим в Аргентині, в країні був відновлений парламентський устрій. Президентом республіки в жовтні 1983 року був обраний Рауль Альфонсін, лідер партії «Громадянський радикальний союз».

Наступні роки показали, що принципових змін у курсі Лондона не відбулося. Щоправда, між представниками двох країн розпочалися в кінці 1983 року переговори з метою нормалізації відносин. Переговори спочатку протікали в обстановці секретності, причому велися через посередників: інтереси Великобританії являло швейцарське посольство в Буенос-Айресі, а Аргентини – посольство Бразилії в Лондоні. Проте Англія категорично відмовлялася обговорювати питання про суверенітет островів, у той час як Аргентина, не наполягаючи на фактичну передачу архіпелагу під своє управління, пропонувала, принаймні, обговорити цю проблему.

Лондон відкинув і інше аргентинську пропозицію, а саме: щоб забезпечення безпеки островів було доручено ООН. Позиція Англії зрозуміла: на Фолклендах в той час вже велося будівництво аеродрому для стратегічних цілей. Лондон, крім того, вперто не бажав зняти 200-мильну «зону війни» навколо архіпелагу.

У січні 1983 року Тетчер завдала демонстративний візит на острови. Кабінет торі наче хотів показати, що уряд Альфонсіна, що виступало з позитивними зовнішньополітичними ініціативами (особливо з приборкання гонки ядерних озброєнь), що почала відігравати активну роль на міжнародній арені і в русі неприєднання - цей уряд має ще менше шансів, ніж попередній режим, розраховувати на конструктивну позицію Лондона в територіальній суперечці.

Прем'єр-міністр заявила, що будь-які переговори можуть початися тільки тоді, коли Буенос-Айрес відмовиться від всіх домагань на суверенітет. Аналіз Фолклендської операції і особливо «постфолклендской» політики Англії важливий для розуміння того, як британські правлячі кола уявляють собі зовнішньополітичні завдання країни.

Події показали, що перенесення пріоритетної уваги на Європу зовсім не був незворотним в сенсі автоматичної відмови від заморських володінь і забезпечення в деяких з них військової присутності - правда, тепер вже не тільки у власних інтересах, але від імені міжнародного імперіалізму. Інакше кажучи, Англія при консервативному уряді все ще намагається діяти за різними напрямами у зовнішньополітичній сфері, нагадуючи, що вона не перестала бути великою державою з глобальними інтересами. Військова операція не принесла довгострокового рішення Фолклендського конфлікту. У ході розвитку військового конфлікту позиція США виявилася твердої на боці Англії, що, безсумнівно, зробило вирішальне значення для швидкої англійської перемоги в Фолкдендскій війні.

За консерваторів Великобританія продовжувала відігравати важливу роль військової держави. Прихильність до силової тактики знайшла своє відображення у підтримці багатьох акцій Вашингтона, у частковому відновленні військової присутності "на схід від Суеца" (в районі Перської затоки, у водах якої поновили патрулювання британські військові кораблі). З урахуванням активізації військових контактів з країнами регіону, включаючи крупно масштабні поставки зброї та проведення спільних вчень, а також пряму участь британських збройних сил у війні в Затоці, вплив Великобританії на Близькому Сході значно зріс.

Консерватори явно віддавали перевагу військовому фактору у відносинах Великобританії з країнами третього світу, в той час як символом національної могутності, на думку деяких британських аналітиків, все помітніше ставав не британський фрегат, а західноєвропейський автомобіль, японський комп'ютер та китайський супутник. ²⁸

За правління Тетчер перед британською дипломатією були також поставлені задачі активніше використовувати зв'язки в країнах, що розвиваються і особливо у Співдружності, де у 60-70-х роках XX століття британський авторитет помітно знизився. ²⁹

До 1985 року до складу Співдружності входило 49 країн, що уявляли собою доволі широкий спектр географічних районів, рівнів розвитку і політичної орієнтації країн. Більшість членів Співдружності залишалися на позиції неприєднання і ця обставина завдавала чимало клопоту британським політикам та дипломатам, які намагалися в своїй діяльності у Співдружності поєднати протилежні точки зору стосовно низки проблем світового розвитку. Особливо непокоїла британських дипломатів у 70-ті роки XX століття несумісність лінії Англії і африканських країн по відношенню до півдня Африки. З цієї причини конференції голів держав і урядів Співдружності, які скликалися раз на два роки, були іноді на межі зриву.

"Співдружність, – зазначає «Таймс», – не є ні військово-політичним блоком, ні згуртованою організацією. Це – унікальна добровольча, вільна асоціація, учасників якої пов'язують між собою в основному спільність історичних традицій... Тому немає і особливих мотивів прагнути до того, щоб у всіх членів Співдружності були ідентичні погляди на світові проблеми". Подібне висловлювання - скоріш за все спроба виправдати нездатність Англії знайти спільну політичну мову з низкою впливових членів Співтовариства, аніж реальна точка зору англійської дипломатії. Насправді її зусилля спрямовані на максимально можливу підтримку британських позицій, що розвиваються. Безперечно, що єдина лінія майже третини держав земної кулі істотно підкріпила б авторитет Англії в інших напрямках її зовнішньої політики. ³⁰

Роль Співдружності у британській зовнішньополітичній стратегії з роками змінювалася, то зменшуючись, то навпаки збільшуючись. Розчарування Тетчер в цій організації пояснювалося підвищеною, на її думку, цікавістю Співдружності до врегулювання становища на півдні Африки за умовами, які не відповідали вимогам британських консерваторів. Лондон, який регулярно опинявся з приводу цього питання "на лаві підсудних", змушений був постійно маневрувати, відстоюючи свою позицію.³¹

Тетчер розглядала Співдружність лише як корисну структуру для ведення переговорів, які не уявляли собою великої цінності. Поряд з цим, не дивлячись на тимчасове зменшення ролі Співдружності у британській зовнішній політиці у 80-ті роки XX століття, Лондон підходив до неї як до істотного чинника зміцнення свого положення в системі міжнародних відносин. Як зазначали аналітики, Великобританія відігравала більш важливу роль, ніж Німеччина, на засіданнях МВФ неабиякою мірою тому, що канцлер казначейства попередньо проводив консультації з міністрами фінансів країн-членів Співдружності.

Виникла проблема долі Родезії (Зимбабве). 1965 року расистський режим Я. Сміта заявив в односторонньому порядку незалежність цій африканській країни, раніше колишньої британської колонією. У 1978 року Сміт уклав із поміркованими південнородезійскими діячами угоду про внутрішні врегулювання, мета котрого полягала у збереженні країни колоніалістського і расистського порядку. Рада безпеки ООН визнала таке врегулювання незаконним.

У 1979 року расисти створили маріонетковий уряд із участю деяких африканців на чолі з Музоревою. Тетчер, колишня тоді лідером опозиції, натякала, що вона за визнання цього маріонеткового уряду, з якою боролися національно-патріотичні сили на чолі з Р. Мугабе і Дж. Нкомо.³² Тієї ж політики дотримувалися США. Коли Тетчер стала прем'єром, вона встановила контакти з Музоревою, хоч і вела деяку обережність. Міністерство закордонних справ доводило їй, що, визнаючи маріонетковий уряд Музореви, Англія входить у конфлікт з ООН і з Співдружністю націй. В кінці кінців, лорду Каррингтону вдалося переконати Тетчер, і вона підписала разом з іншими Співдружності комюніке невизнання, прем'єр показала себе розумним політиком, який зумів під тиском обставин зайняти правильну позицію навіть ціною крутих поворотів. Останні, певне, мали рацію, але правильно було і те, що перші кроки Тетчер, яка визнала Музореву, були недостатньо продумані.

Минуло небагато часу, на основі нової конституції Зімбабве перемогу під час виборів здобув Мугабе. Право-консервативні кола, які не чекали такого розвитку подій, рекомендували прем'єру утриматися від визнання його уряду, але для Тетчер ще одна зміна позицій була неможливою. Новий уряд не користувався її симпатіями.

У 80-ті роки XX століття знов виникла загроза розколу Співдружності у зв'язку з проблемою введення санкцій проти режиму Преторії, яка різко поділила членів організації на два табори, що протистоять один одному, в одному з них виявилося 48 країн, а у іншому – Великобританія. "Якщо ще десь існує місце в світі, де Британія користується впливом, – підкреслював однин з аналітиків, - то це Південна Африка".³³

Уряд Тетчер, йдучи на тактичні поступки, по суті, наодинці чинив опір прийняттю обов'язкових та всезагальних санкцій проти ПАР. При всіх відмінностях у позиціях країн-членів у цьому питанні – від "помірних" (Австралія, Нова Зеландія) до "жорстких" (Індія, Замбія) – усі сходилися на тому, що терпіти обструкціоністську позицію Лондону неможливо. Ряд країн, наприклад Нігерія, погрожували ввести санкції без згоди Великобританії та, навіть, проти неї самої. Замбія погрозила вийти із Співдружності, а Зімбабве запропонувала виключити із організації Великобританію.

До полеміки з цього питання приєднався Букінгемський палац, який поінформував прессу про своє невдоволення і стурбованість королеви Єлизавети II конфронтаційною позицією уряду Тетчер. Зростала критика консерваторів з боку опозиції за нездатність та небажання використати потенціал Співдружності для вирішення проблеми.

Намагаючись не допустити дестабілізації положення у ПАР, яка залучала біля 40% усіх британських капіталовкладень за кордоном, Лондон пішов на поступки у вирішенні родезійського питання. Зацікавлений у безперервних поставках із ПАР найважливіших стратегічних матеріалів, збереженні там британських капіталовкладень (12 млрд. ф. ст. у 1986 році), ключових позицій британських кампаній в економіці країни та в урановій промисловості Намібії, уряд Тетчер намагався не допустити ізоляції та бойкоту ПАР у Співдружності. Так, під приводом здійснення тиску на Преторію з метою пом'якшення режиму апартеїду в червні 1984 року до Великобританії був запрошений прем'єр-міністр ПАР П. Бота. Змушений приєднатися до санкцій, що були введені проти Преторії Співдружністю, ЄЕС та США, Лондон по дипломатичним каналам пояснював, що буде прагнути до розвитку ділових зв'язків там, де це можливо. Свої інтереси в ПАР мало багато відомих діячів Консервативної партії, у тому числі чоловік М. Тетчер. ³⁴

На конференціях 1987 року у Ванкувері та 1989 року в Куала-Лумпурі Великобританія знов опинилася у стані повної ізоляції, що свідчило про серйозну ерозію її традиційної ролі лідера організації. Тетчер пішла на безпрецедентний крок, відхиливши узгоджену, за участі Великобританії і вже підписану новим міністром іноземних справ Джоном Мейджором, підсумкову декларацію з питань санкцій. Така позиція уряду консерваторів завдала значного політичного збитку Великобританії, яка опинялася у ізоляції не тільки у Співдружності, але і в ЄЕС, ООН, не кажучи вже про африканські країни. ³⁵

Обструкціоністська позиція у питанні про санкції та спроби Лондона вивести Преторію з міжнародної ізоляції свідчили про те, що торі згідно традиції віддавали перевагу "білій" Африці, хоч і намагалися це маскувати за допомогою критики Преторії. У своїх мемуарах Тетчер зізналася, що її позиція по відношенню до Преторії не співпадала з точкою зору Форін-офісу, який вважав, що британські національні інтереси вимагали більшого врахування думок Чорної Африки у Співдружності.

Британський капітал у 80-ті роки XX століття продовжував займати ключові позиції в економіці більшості країн-членів Співдружності. На них припадало 2/5 прямих британських інвестицій. Разом з тим в результаті переорієнтації на Західну Європу частка Співдружності у британському торгівельному обороті зменшилася до 20%. Та все ж для більшості її членів Великобританія залишалася основним торгівельним партнером і Лондон був зацікавлений у збереженні цих традиційних зв'язків.³⁶

У питанні надання допомоги країнам третього світу для консерваторів було характерно її жорстка пов'язаність з реалізацією загальних завдань британської зовнішньої політики. Лондон влітку 1990 року оголосив, що розміри допомоги країнам, що розвиваються (аналогічно Східній Європі) будуть залежати від їх просування до демократії. Така допомога при консерваторах мала відшкодувальний характер, що поряд з посиленням умов надання, скороченням об'єму, зниженням цін на товари традиційного експорту країн, що розвиваються, ще більш поглиблювало проблему заборгованості.³⁷

Жорсткий зовнішньополітичний курс, характерний для Великобританії у 80-ті роки XX століття, в значній мірі носив відбиток особистості прем'єр-міністра. Сильний характер Тетчер, її впевненість в собі, наполегливість в досягненні поставленої мети в повній мірі підтвердились в процесі Фолклендської кампанії, яка стала "зірковим часом" британського прем'єра. Саме тоді "випробовувався на міцність метал, з якого була зроблена "залізна леді".

У війні з Аргентиною Англія заплатила немалу ціну. Вона втратила, за заявою міністра збройних сил Блейкера, 255 чоловік вбитими, 777 було поранено. Це значно перевищувало втрати країни під час попередніх колоніальних авантюр, в тому числі під час суецького конфлікту. Були затоплені два сучасних фрегата – «Шеффілд» і «Арданіт», затоплені або пошкоджені 12 кораблів, знищено багато гелікоптерів і літаків.³⁸ «Morning Star» у передовій « Як багато англійців ще повинні загинути?» писала 31 травня 1982 року: «Чи можуть бути виправдані ці людські жертви? Ми не займаємо пацифістської позиції, але це війна, якої можна було уникнути. Безперечно, аргентинська хунта була не права, коли зайняла позицію сили для захоплення островів. Хоча замахи Аргентини на суверенітет було цілком справедливими, повернення суверенітету могло бути досягнуто через ООН…дипломатичними засобами. Але М.Тетчер ніколи не збиралася йти цим шляхом».³⁹

Війна, звичайно, не могла вирішити і не вирішила конфлікту навколо Мальвінських островів, а лише загострила відносини Англії з Аргентиною та іншими латиноамериканськими державами, додавши до попередніх нові ускладнення в районі Південної Атлантики.

Таким чином, зовнішньополітична доктрина базувалася на військових методах Великобританії. За допомогою силових методів Великобританія вирішувала свої проблеми. Так М.Тетчер відвоювала Фолклендські острови. І це, у свою чергу, дозволило консервативній партії не тільки встановити свої хитаючі позиції, але й у значному ступені поширити свій вплив. Керівництво торі тепер представляло консервативну партію як єдину силу, котра може встановити більшу велич Британії.

Роль Співдружності націй, яка все ще залишалася інструментом британської глобальної стратегії, у порівнянні з іншими напрямами зовнішньої політики зменшувалася. Не дивлячись на успішне врегулювання урядом Тетчер родезійської проблеми, Співдружність все так само знаходилась на межі розколу, а Великобританія - у ізоляції внаслідок двоякої політики по відношенню до ПАР. Лондон намагався компенсувати послаблення свого впливу в цьому напрямі зміцненням зв'язків з новими індустріальними країнами в Азії та з африканськими країнами, що розвиваються за допомогою механізмів Європейського співтовариства.

Щодо економіки, то прихід до влади в Англії уряду на чолі з М.Тетчер у 1979 г. явився етапним для розвитку економіки Великобританії. У цьому питані Тетчер була переконаним консерватором. Політика заохочення конкуренції, яку вона зробила реальністю, додала динамізм британській економіці. Зростання валового внутрішнього продукту досягло найвищого показника в Західній Європі, виросла продуктивність праці. В середині 80-х років почався економічний підйом.

РОЗДІЛ 2. Розвиток двосторонніх відносин Великобританії з США