33

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МОВИ ЖЕСТІВ…………………………….7

1. Розвиток мови жестів в Україні…………………………………...11

2. Поняття про невербальну комунікацію…………………………...15

Висновки до першого розділу……………………………………..17

РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ НЕВЕРБАЛЬНИХ ЗАСОБІВ СПІЛКУВАННЯ…………………………………………………………………19

2.1. Оптико-кінетична система засобів мови……………………….....20

2.2. Контакт очей – специфічна знакова система невербальної комунікації…………………………………………………………………...22

2.3. Проксеміка як сист ема організації простору і часу спілкування…………………………………………………………………..24

Висновки до другого розділу……………………………………..27

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...…28

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………..30

ДОДАТКИ.........................................................................................................

ВСТУП

У культурі з традиційною системою засобів спілкування (не говорячи вже про архаїчну) жести грали порівняно більшу роль, ніж ми це можемо уявити на основі власного життєвого досвіду. У багатьох культурних традиціях існували відпрацьовані системи жестів (наприклад, у деяких чернечих орденах і дервішів, які давали обітницю мовчання), що не поступаються сучасній мові жестів глухонімих

[електрон. ресурс. – режим доступу: http://surdopedagogika.com/zesty.htm ].

Комунікативний процес реалізується за допомогою певних засобів — знакових систем. Їх поділяють на вербальні (лат. verbalis — словесний) та невербальні (безсловесні). Невербальна комунікація відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно. Здебільшого люди контролюють своє мовлення, але на підставі аналізу їх міміки, жестів, інтонації можна оцінити правильність, щирість мовної інформації.

До засобів невербальної комунікації належать:

а) статична експресія — фізіогноміка (експресія обличчя й фігури, зумовлена будовою тіла); артефекти (прикраси, манера одягатися, зачіска, косметика); система запахів (природні, штучні); б) динамічна експресія — текесика (система дотиків, потиску руки, поплескування); просодика (характеристика голосу, темп, тембр, висота, гучність, наголошування, акцент); екстралінгвістика (використання пауз, покашлювання, сміху, позіхань, плачу); кінесика (комунікативно значущі рухи); виражальні рухи (міміка, жести, пантоміміка, постава, поза, хода); контакт очей (спрямованість руху, частота контакту, тривалість); авербальні дії (дії з предметами, тілесні рухи — почісування, потирання рук). [електрон. ресурс. – режим доступу: http://surdopedagogika.com/zesty.htm ]

Міжособистісний простір: а) дистанція; б) взаємне розміщення під час спілкування.

Не всі з цих засобів рівнозначні, проте кожен з них легко зчитується співрозмовниками, підсилюючи або нейтралізуючи враження від слів і дій[електрон. ресурс. – режим доступу: http://surdopedagogika.com/zesty.htm ].

Встановлено, що «шляхом вербальних засобів передається лише 7% інформації, за рахунок звукових засобів (включаючи тон голосу, інтонацію звуку) — 38%, невербальними засобами — 55%». [Бєліков 1983, с.245]

Див. додаток В.

Питання семантики жестів стають особливо значущими при міжнаціональному спілкуванні. Помилки в інтерпретації відбуваються в основному при формальному збігу: подібному жесту надається те значення, яким він володіє у своїй культурі. Нерідкcні випадки, коли однаковим жестам у різних культурах надається різне значення. Наприклад, відкрита долоня в Греції означає образу. Для іспанців, греків і італійців образливим є жест доторкання до мочки вуха. А в Португалії цей жест означає, що людина не розчула сказанного [електрон. ресурс. – режим доступу: http://surdopedagogika.com/zesty.htm].

Особлива «цінність» невербальних засобів у порівнянні з мовою полягає в тому, що вони більш природні й меншою мірою знаходяться під контролем свідомості, тому бувають більш правдиві в плані відображення почуттів і відносин. Це надає право говорити про можливий пріоритет невербальних засобів над мовними в передачі характеру спілкування, відносин домінування — підпорядкування, соціального статусу «вище — нижче», які звичайно словами не позначаються [електрон. ресурс. – режим доступу: http://surdopedagogika.com/zesty.htm].

Процес вербальної комунікації відбувається завжди у деякій конкретній ситуації, що містить множину факторів, які мають значення для змісту самої комунікації. Так, будь-який діалог, наприклад, завжди “прив'язаний” до конкретних осіб з особливостями їхнього голосу, міміки, до контексту - теми розмови і т. д. Всі ці умови перетворюють загальну схему комунікації в мовленнєвий акт з участю власних мовних факторів, наприклад, речення з його структурою у взаємодії з усіма такими побічними факторами, як психічний стан мовця, його манера жестикуляції, присутність сторонніх осіб (що може бути причиною вживання “натяків” і т. д.). Як бачимо, людське мовлення супроводжують невербальні (несловесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зумовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є надзвичайно вагомим при спілкуванні. Отже, вивчення процесів вербальної передачі інформації завжди повинне спиратися як на мовні, так і на немовні фактори[електрон. ресурс. Режим доступу http://surdopedagogika.com/zesty.htm].

У живе мовне спілкування вплетено множину обставин, які супроводжують як ціле висловлювання, так і його фрагменти, причому всі немовні фактори грають допоміжну роль у спілкуванні, мова ж - головну: для неї завжди відкрита можливість використовувати для спілкування лише власні мовні засоби. В даному випадку не розглядаються два явища, що можуть свідчити про трохи іншу роль немовних факторів: 1) мова глухонімих, де сукупність жестів і символів може трактуватися і як первинна (власне мовна), і як вторинна система (код-замінник); 2) мова жестів у деяких народів, яка, проте, не може розглядатися як символічна система вторинного походження, що існує на базі природної мови. Незважаючи на перехідний характер зовнішніх обставин, існують деякі стереотипи ситуацій, які супроводжують той чи інший конкретний зміст акту комунікації [електрон. ресурс. – режим доступу: http://surdopedagogika.com/zesty.htm].

Об’єктом курсової роботи є невербальні засоби комунікацій мови.

Предмет курсової роботи – мова жестів як один із невербальних засобів комунікацій мови.

Мета полягає у всебічному розкритті знань про спеціальне письмо, яке дає змогу позначати літери, а також слова жестами; у ґрунтовному з`ясуванні мови жестів для обміну інформації між людьми як із вадами голосових зв'язок і слуху, так і людьми без них.

Завдання курсової роботи:

• поглибити знання про мову жестів;

• розширити поняття про невербальні засоби спілкування;

• виробити вміння інтерпретувати мову жестів;

• вказати на значення невербальних засобів спілкування.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що, як встановлено психологами, в процесі спілкування людей від 60 до 80% повідомлення доноситься за рахунок невербальних засобів вираження, і тільки 20-40% інформації передається за допомогою вербальних засобів.

Також особливістю мови рухів тіла є те, що її виявлення обумовлене імпульсами нашої підсвідомості, і відсутність можливості підробити ці імпульси дозволяє нам довіряти мові вербального способу спілкування, більше ніж звичайній. Мову рухів тіла можна підроблювати, але на дуже короткий час, оскільки незабаром організм мимоволі передасть сигнали, що суперечать його свідомим діям.

Хотілося б відзначити, що підробляти і наслідувати мові тіла протягом довгого періоду часу важко, але корисно навчитися використовувати позитивні, відкриті жести для успішного спілкування з іншими людьми, і позбавитися від жестів, що несуть негативне забарвлення.

Методи дослідження: емпіричний та теоретичний.

Теоретичне значення: результати курсової роботи можуть бути корисні на практичних заняттях та семінарах не тільки із філологічних дисциплін, але й на дисциплінах, споріднених із психологією та педагогікою.

Практичне значення: результати дослідження можуть бути ефективно використані під час педагогічної практики, а також у майбутній професійній діяльності.

Структура та обсяг курсової роботи. Робота містить вступ, 2 розділи, висновки та список використаних джерел. Загальний обсяг – 33 сторінки. Список джерел налічує 27 позицій.

Розділ 1. Історія розвитку жестів.

Мова жестів — це вид спеціального письма, який дає змогу позначати цілі слова, а також літери алфавіту певними жестами. Мову жестів для обміну інформацією використовують як люди з вадами голосових зв’язок та слуху, так і люди без таких вад. Відповідно розрізняють:

а) мову жестів для людей без вад органів мовлення (наприклад, в австралійських племенах вдови після смерті чоловіків рік розмовляють лише мовою жестів);

б) мову жестів для людей з вадами органів мовлення — глухих чи глухонімих (таких людей за наявними даними від 0,4 до 1,5%). Мова жестів за своїми можливостями не поступаються звуковим мовам, хоча соціально мають нижчий статус. [Пиз 1998, 228 с.]

Згідно з гіпотезою американського дослідника історії походження мови Г. Хьюза, запропонованій у 1973 р., звуковій мові людей передувала мова жестів, яка почала спонтанно виникати 3 млн. років до н. е. Потім мова жестів стала доповнюватися мовою 20…40 звуків. Лише за 100 тис. років до н. е. мова звуків остаточно витіснила мову жестів. Посилено розвиватися звукова мова почала лише останні 100…40 тис. років до н. е.

Першим підтвердженням цієї гіпотези служить те, що мова жестів мавп (шимпанзе використовують 200 жестів, а горили — 1000) і дітей у домовний – “сенсомоторний” – період збігаються. [Пиз 1998, 228 с]

Друге підтвердження гіпотези було отримано екпериментально. Так, коли мавпу навчали мові жестів людини (її навчали так, як навчають глухоніму людину), вона засвоювала близько 500 слів і досягала рівня розвитку п’ятирічної дитини. Мавпа спілкувалася цією мовою з людьми й іншими родичами-мавпами. При цьому мавпа навіть уміла робити узагальнення (на зразок: цитрина й мандарин — цитрусові) та ще й лаятися (так, знаючи слово “сміття”, мавпа вилаяла чоловіка, який роздратував її:

“Ти — сміттєвий (тобто “брудний”)чоловік”. [Фейгенберг 1989, С.37-43]

Протягом декількох минулих десятиліть в постійно зростаючому обсязі літератури, що досліджує і описує знакову мову глухих, додалися нові припущення і гіпотези стосовно походження і складових мови. Дослідник Вільямом Стокоу, висловив ідею, яка полягала в тому, що жестові системи могли б дійсно бути мовами. Стокоу – вчений-лінгвіст, який працював у 50–х роках у Галадетському університеті (на той час Галадетському коледжі) і описав систему, відому нині як американська жестова мова. Ця система базується на лінгвістичних принципах контрасту на до лексичному рівні – рівні нижчому за жест чи слово, таким чином припускаючи, що жестова мова може мати фонологічні рівні, які можна розпізнати, що значно розширює діапазон лінгвістичних досліджень цих явищ. Робота Стокоу також підтримувала неодноразові спроби описати етапи виникнення мов людства впродовж еволюційної історії розвитку видів, галузі досліджень, що зажила непевної слави. Теорія про еволюцію людських мов була висунена внаслідок появи теорії Дарвіна про виникнення видів, але не набула поширення через недостатність доказів.Ця область була настільки суперечливою, що в 1866 р. Паризьке лінгвістичне товариство заборонило обговорювати цю теорію на своїх зібраннях. Стокоу та інші вчені в галузі антропології та лінгвістики звернулись до цієї теорії і протягом 1960-1970 р. Вони заклали в не її більш наукове підґрунтя. [Честерфилд 1971, 369 с.]

Починаючи з гіпотези Стокоу, була випущена величезна кількість дослідницької літератури, в якій описуються спроби визначити ступінь порівняння, можливий між жестовим та усним мовленням, і ту роль, що кожен метод відігравав в еволюції оволодіння мовою. Стокоу зазначив, що істотні відмінності між знаковим і усним мовленням випливали з відмінностей в здатності органів зору та слуху сприймати інформацію.. Століттями люди розглядали жестову мову як жестикулювання, яке не відповідає усному мовленню. Впливововий британський антрополог XIX ст. Едвард Тайлер говорить: "Слід зауважити, що мова жестів ні в якому разі не відповідає написанню слова і усному мовленню. Одна з причин криється в тому, що жестова мова має обмежену можливість виражати абстрактні поняття"[Честерфилд 1971, 369 с.].

Всі інші відзначали тенденції відомих знакових мов бути мімічними або іконічними. В 1950 р. психологи, такі як Майклбаст, стверджували, що знакові мови більш ілюстративні, але програють в символічності, точності, тонкості та гнучкості і ці твердження лунають ще й зараз[Честерфилд 1971, 369 с.].

Протягом цього часу місце жестової мови глухих знаходилось між визнанням та запереченням її легітимного існування. Наприклад, перші школи для глухих, де використовувалась у навчанні жестова мова, виникли в період європейського Просвітництва ХVIII ст.. і, здається, процвітали в атмосфері толерантності, принаймні у Франції та Сполучених Штатах протягом першої половини XIX ст. Витоки американської жестової мови починаються зі школи для глухих в Парижі, яка була заснована абатом де Леппe в 1755 р. [Честерфилд 1971, 369 с.]

Протягом другої половини XIX ст. в навчанні глухих дітей на Заході переважав чистий усний метод. Прихильники усного методу вважали жестову мову примітивною формою спілкування, з нею боролись, щоб вчити глухих говорити і сприймати мову, але це відбувалося з примусу, вважалося, що тільки так глухі зможуть адаптуватись в суспільстві і брати участь в усіх аспектах життя. Таким чином жестова мова мала бути усунена. Дослідження, яке проводив Вільям Стокоу, мало тенденцію до відшукування схожості жестів та мовлення. Стокоу зосередився спочатку на пошуку в американській жестовій мові елементів аналогічних фонемам в усному мовленні. Його мета полягала в тому, щоб винайти систему мови жестів, подібну до фонетичної. Зрозуміло, що він повинен був подолати лінгвістичні упередження багатьох педагогів та психологів, що працювали з глухими. Стокоу відчував, що принципи досліджень жестової мови повинні наслідувати ті ж, які використовувались у дослідженні розмовної мови. Ці принципи включали ідентифікацію під лексичної структури і відмінностей на під лексичному рівні. Стокоутакож зрозумів, що є важлива відмінність між жестовою та усною мовою, про яку інші дослідники жестової мови іноді забували або ігнорували – проблема одночасного показу різних складових жестів. Він описав ці елементи як візуально-жестикуляційні аналоги фонем. Стокоу визначив три параметри жесту:

1) місцезнаходження (де жест робиться);

2) напрямок руху руки або рук, що показують жест;

3)дія або рух руки. Інші аспекти мови – вираз обличчя, сигнали, що не здійснюються руками – тепер визнані частиною мови [Честерфилд 1971, 369 с.].

Вони не так легко описуються цією системою, але система витримала випробування часом і може використовуватись в описах жестів.

Успіх Стокоу полягає в перемозі прийняття американської жестової мови як природної людської мови. Це було величезним досягненням в області лінгвістичних досліджень. Сьогодні ми бачимо велику кількість вчених мовознавців, що досліджують американську жестову мову та інші жестові мови, є така кількість літератури, що описує американську жестову мову, яка може перевершити ці показники щодо усної мови. Однак ці зрушення дались нелегко. Було багато мовознавців і навіть безпосередньо глухих, котрі кинули виклик Стокоу і намагались заперечувати лінгвістичний статус візуально-жестикуляційної системи.