2. Види та типи конкуренції

Сучасна економічна наука відокремлює дві форми конкуренції: вільну (чисту або досконалу) та обмежену (недосконалу), що стало результатом еволюції ринкової системи. Внаслідок цього модифікуються закони конкуренції, виявом якої є те, що вільна конкуренція перетворюється на регульовану.

Як показує історичний досвід, еволюція ринкової системи пройшла три етапи:

І) з XVI ст. до 70-х років XIX ст., який характеризувався домінуванням вільної конкуренції;

II) з 70-х років XIX ст. до 30—40-х років XX ст., де панівною ринковою структурою стають монополія і ринкова влада;

III) з 30—40-х років XX ст. до сьогодні, якому властиве панування обмеженої (недосконалої) конкуренції, що ґрунтується на державному обмеженні монополії та стимулюванні конкурентних відносин. Вона представлена у двох формах — монополістичної конкуренції та олігополії.

Вільній конкуренції властиві такі риси:

— мобільність (рухливість) виробничих ресурсів усередині ринку;

— вільний вхід на ринок і вихід з нього;

— незалежність дій виробників (продавців) один від одного;

— однорідність (стандартизація) виробленого продукту;

— доступність і повнота інформації про ціни.

За чистої конкуренції дуже велика кількість фірм виробляє стандартизований продукт, а новостворені фірми можуть вільно ввійти в цей ринок.

Отже, досконала конкуренція відповідає моделі ринкових відносин, за якої:

— товар випускається дуже великою кількістю незалежних підприємств, тому частка кожної фірми в загальному обсязі виробництва галузі є вкрай обмеженою;

— маса капіталу, що застосовується окремим підприємством, є настільки малою, що жодна фірма не має можливості суттєво вплинути на обсяги пропозиції товару;

— конкуруючі фірми випускають стандартизовану продукцію (це означає, що для споживача немає пріоритету фірми-виробника);

— можливі вільне входження в галузь, вихід із галузі (низька квота кожної фірми зумовлює те, що ринок стандартизованого товару фактично не реагує на появу або зникнення ще одного продавця товару);

— окрема фірма не має будь-якого впливу на рівень ринкової ціни.

З цією формою конкуренції пов'язане поняття ефективної конкуренції, коли продавці та покупці діють незалежно, навіть за умови, що ринок не є чисто чи повністю конкурентним.

У період панування вільної конкуренції домінувала не лише внутрішньогалузева, а й міжгалузева конкуренція.

Внутрішньогалузева конкуренція — конкуренція виробників однієї галузі, що виробляють стандартизований (однорідний) продукт. її результатом стає формування єдиної ринкової вар тості, або ціни, товару.

Міжгалузева конкуренція — це боротьба за найприбутковіші сфери докладання капіталу, її механізм полягає у вільному переміщенні капіталів із менш прибуткових у більш прибуткові галузі. Результатом стає утворення рівноважної (середньої) норми прибутку, тобто на рівний капітал отримують рівний прибуток незалежно від галузі його докладання.

У сучасних умовах модель ринку чистої конкуренції трапляється дуже рідко, час її панування залишився в минулому (XVII—XIX ст.). Сьогодні вона виявляється на обмежених ринках деяких сільськогосподарських продуктів (кукурудзи, бавовни, пшениці) і частково на ринках цінних паперів та іноземних валют.

Досконала (чиста, вільна) конкуренція дає можливість на повну силу діяти ринковому механізму саморегулювання через ціну, попит і пропозицію.

Вільна конкуренція обов'язково має ціновий характер. Цінова конкуренція ґрунтується виключно на коливаннях цін, адже стандартизований продукт різних фірм не має особливих відмінностей. Отже, модель досконалої конкуренції функціонує на засадах "невидимої руки" та управляється механізмом цін. Ціна чутливо реагує на зміни попиту і пропозиції, визначаючи тим самим необхідні обсяги виробництва, що дає можливість запобігти надвиробництву.

Неможливість прямого втручання в механізм ціноутворення примушує фірми (для збільшення доходів) максимально нарощувати обсяги виробництва, що стимулює повне та раціональне використання всіх видів ресурсів. Таким чином конкурентний ринковий механізм розв'язує економічні проблеми, не потребуючи втручання бюрократії (державного регулювання).

Отже, досконала конкуренція є ідеальною моделлю функціонування ринкових відносин і може бути своєрідним критерієм оцінки досконалості та ефективності інших типів ринкових структур.

Вільна конкуренція зумовила розвиток концентрації та централізації виробництва та капіталу і на певному етапі (остання третина XIX ст.) привела до виникнення монополій.

Монополія — виключне право держави, виробництва, організації, продавця (тобто таке, що належить одній особі, групі осіб чи державі) на здійснення будь-якої господарської діяльності. За природою монополія є силою, яка підриває вільну конкуренцію, стихійний ринок і стає основою формування ринкової влади.

Ринкова влада — ступінь контролю, який фірма або група фірм має над ціною та виробничими рішеннями в певній галузі. У випадку монополії фірма має високий ступінь ринкової сили, фірми в досконалих конкурентних галузях не мають ринкової сили.

Фірма-монополіст здобуває виключне становище на галузевому ринку, завдяки чому встановлює монопольно високі ціни (якщо це виробник) чи монопольно низькі ціни (якщо це покупець чи споживач) на продукт і отримує монопольно високі прибутки, не допускаючи до них конкурентів.

Панівною ринковою структурою монополія стала на другому етапі ринкової еволюції, який тривав з 70-х років XIX ст. до 30—40-х років XX ст. У більшості галузей утворилися монополістичні неконкурентні ринки, за яких ринковий механізм втратив здатність відновлювати ринкову рівновагу в умовах панування монополістичних структур:

— у галузі панує одна гігантська фірма;

— вона випускає унікальний продукт;

— вхід до галузі повністю блокується;

— здійснюється значний контроль за ціною в галузі. Тобто монополія заперечує конкуренцію і ґрунтується на винятковості економічного становища одного суб'єкта, що здійснює ринкову владу.

Спираючись на різні причини виникнення, монополію можна звести до трьох основних форм: природної, адміністративної та економічної.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин, коли природними монополістами стають власники — суб'єкти господарювання, які мають у своєму розпорядженні рідкісні й унікальні родовища або земельні ділянки з унікальними природними властивостями (рідкісні метали, земля тощо).

Адміністративна монополія виникає внаслідок того, що держава (уряд чи органи місцевої влади) створює виняткові привілейовані умови господарської діяльності певним підприємствам або цілим галузям. Такі суб'єкти господарювання опиняються в ситуації штучно створеного захисту від конкуренції, що генерує ще один феномен економічної винятковості.

Економічна (агломераційна) монополія виникає на основі закономірностей господарського розвитку, коли підприємство опиняється в ситуації економічної винятковості, що виявляється в можливостях впливу на ціноутворення. Домагаючись вигідних цін, такі підприємства починають отримувати монопольні прибутки.

Із ринковою владою пов'язані такі поняття: монопсонія (монопольне становище одного покупця на певному ринку); олігопсонія (тип ринкової структури, де є група покупців певного товару); дуополія (є лише два постачальники певного товару, і між ними немає монопольної змови про ціни, ринки збуту, квоти виробництва); білатеральна монополія (тип ринкової структури, коли на галузевому ринку здійснюється протиборство єдиного постачальника і єдиного, часто об'єднаного, споживача).

З'ясування економічної природи та форм монополії взагалі дає можливість ґрунтовніше з'ясувати суть чистої монополії як особливого типу економічної структури.

Як зазначалося вище, третій етап еволюції ринкової системи пов'язаний з пануванням обмеженої (недосконалої) конкуренції, яка представлена у двох формах — монополістичної конкуренції та олігополії.

Монополістична конкуренція має такі риси:

— на галузевому ринку діють кілька десятків переважно середніх фірм, що конкурують між собою;

— конкуренти випускають диференційований продукт (продукт одного типу, але з певними, лише йому властивими, особливостями), кожна з фірм володіє монопольним правом випуску свого особливого продукту;

— на ринок достатньо легко проникають нові конкуренти з власним диференційованим продуктом;

— панує нецінова конкуренція, що виявляється в рекламі, існуванні торгових марок;

— контроль над ціною існує в дуже вузьких межах (лише на ціну власного диференційованого продукту).

Ринки монополістичної конкуренції найбільш поширені в сучасній ринковій економіці. Цей тип ринкової структури охоплює виробництво одягу і взуття, косметики, електроприладів, ліків, персональних комп'ютерів, канцелярських товарів, кондитерських виробів і ласощів, тканини, роздрібну торгівлю, підприємства харчової промисловості, побутового обслуговування тощо.

Іншою поширеною формою недосконалої конкуренції поряд із монополістичною конкуренцією є олігополія (грец. oligos — нечисленний, poleo — продаю, торгую). Вона репрезентує тип ринкової структури, якому властиві такі відмінності:

— наявність у галузі кількох великих виробників (від 2 до 10);

— конкуруючі фірми виробляють як стандартизований (однотипний), так і диференційований (відмінний за якостями, зручностями, естетикою) продукт;

— є суттєві перешкоди для проникнення в галузь ще одного конкурента, насамперед через великі розміри капіталів;

— контроль над ціною обмежений або значний (у разі змови конкурентів про рівень цін, ринки збуту тощо);

— невелика кількість фірм олігополістичного ринку примушує до широкомасштабного застосування нецінових методів конкуренції.

В умовах приблизно однакових фінансово-технологічних ресурсів переважна більшість конкуруючих великих корпорацій відмовляється від застосування цінових методів впливу на суперника, оскільки це, по-перше, дуже дорого, адже кожен виробник усвідомлює, що коли він зважиться на зниження ціни свого товару, то конкурент зробить те саме (від такого цінового маневру, коли конкуренти знають усе один про одного, можуть бути тільки втрати доходу); по-друге, практично не змінює ринкової позиції. Економічно вигідніше використовувати нецінове суперництво. Із середини 50-х років — періоду розгортання НТР — найважливішими методами ведення внутрішньогалузевої конкуренції стають оновлення товарів і своєчасний вихід із ними на ринок; поліпшення асортименту та якості продукції; удосконалення форм залучення та обслуговування покупців, застосування методів цінової дискримінації.

Цінова дискримінація — одночасний продаж однакових товарів різним категоріям покупців за різними цінами, коли різниця цін не виправдана витратами виробництва; цінова практика, що оголошується злочинною (наприклад, за законом Клейтона в США) у випадку, якщо вона обмежує конкуренцію. Є різні способи розмежування фірмами покупців на тих, хто може платити дорожче, і тих, хто може купувати лише за низькими цінами. Потенційні клієнти фірми з більш еластичним попитом на товар — об'єкт для застосування знижок, а клієнт із менш еластичним попитом — об'єкт для застосування цінової дискримінації.

Найбільш характерною особливістю олігополістичної моделі, що фокусує дію всіх попередніх, є залежність поведінки кожної фірми від реакції та поведінки конкурента.

Цю особливість уперше помітив ще в 30-х роках XIX ст. французький економіст А. Курно, який вважається фундатором теорії олігополії. Розглядаючи взаємодії олігополістів, він показав, що кожна фірма буде прагнути до продажу такої кількості продукції, яка максимізує її дохід.

Для вимірювання ступеня монопольної влади в економічній теорії використовують індекс Лернера, індекс Герфіндаля — Хіршмана, правило "Великого пальця".

Олігополістичні ринки також дуже поширені. Вони існують у галузях виробництва сталі, чавуну, прокату, алюмінію, цементу, спирту, мінеральних добрив (однорідні продукти), а також побутової техніки, автомобілів, кораблів, у сфері оптової торгівлі тощо (диференційований продукт).

Якщо на ринку монополістичної конкуренції немає особливих перешкод для здійснення міжгалузевої конкуренції, то на олігополістичному ринку її обмеження дуже суттєві. Тому застосовують нові методи міжгалузевої конкуренції: диверсифікацію виробництва, вертикальну інтеграцію і конгломерацію.

Диверсифікація виробництва передбачає появу дуже великих фірм, які діють у кількох споріднених галузях. Цим вони обмежують залежність від постачальників ресурсів і комплектуючих виробів, послаблюючи позиції галузі-конкурента. Вертикальна інтеграція виявляється в об'єднанні в межах однієї фірми технологічного ланцюга у виробництві продукту від початкових етапів до його реалізації. Конгломерація — об'єднання капіталів не пов'язаних між собою галузей в одній величезній фірмі.

Усе це зумовлює виникнення величезних багатопрофільних фірм, що діють переважно на різних олігополістичних ринках. Тут міжгалузева конкуренція здійснюється, як правило, через внутрішньо-фірмове переміщення капіталів.

Теоретичні моделі конкурентних ринків були розроблені у 30-60-х роках XX ст. (ефективної конкуренції — австрійським теоретиком Й. Шумпетером; монополістичної конкуренції — американцем Е. Чемберліном; олігополії — американцем Е.Черберліном та його співвітчизником Дж. М. Клерком; недосконалої конкуренції — англійським теоретиком Дж. Робінсон), коли виникла необхідність подолання монополістичної ринкової структури.

Підсумовуючи розгляд різних моделей ринку, можна зробити висновок, що в сучасних умовах найбільшого поширення набули такі типи ринкової структури, як монополістична конкуренція та олігополія. Тобто сучасна конкурентна модель є різновидом так званої розумної конкуренції . Потужні фірми завжди прагнули і будуть прагнути до монополістичного становища на ринку. Тому ефективне функціонування сучасної ринкової системи обов'язково передбачає свідоме державне регулювання, стимулювання "усвідомленої", розумної конкуренції.